Палбмницька література (ходіння)

(тут, потоп і т. п.) або віршовий рядок можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту. П. відомий світовій літературі здавен, особливо поширений у Китаї. В Україні до П., що визначав інтелектуальні можливості версифікаційної практики та непересічний смак автора, зверталися поети ба­рокової доби. Іван Величковський називав П. «раком літе­ральним»:

Анна во дар бо ім'я мі обрадованна,

Анна дар і мні сін¹ міра данна,

Анна мі мати і та мі манна

Анна пита мя я мати панна [...]

(переклад з книжної української М. Сулими).

Сучасні поети не часто використовують П., хоч він спостеріга­ється у доробках М. Мірошниченка, А. Мойсієнка та ін., навіть у досить складних формах, як, наприклад, «Сонет» А. Мойсієнка:

А коло тіні — толока.

У тон шипшин бубниш пишноту...

А крок осох осокорка,

А тонко римами рок-нота

Меча гукала кугачем.

Арену — римами рун-ера.

Е, четвертили... Рев тече...

А рев — де нурт! Я тру не двері...

Шедевру мур у мур ведеш.

Він: «О, тре маки камертонів!»

Жде то кого богокотедж?

Він — ока зим... а ми законів.

На крах — аркан, на крах — аркан.

... Мак ніжно сам, а сон — жінкам.

Палбмницька література (ходіння) — своєрідні путів­ники, які містили найнеобхіднішу інформацію про «святі міс­ця», відомості про природні багатства. їх зміст формувався під впливом релігійних, апокрифічних легенд, доповнювався розповідями проповідників, монахів. П. л. розвивалася в укра­їнському письменстві як літературний жанр з XII по XVIII ст. Поява П. л. була зумовлена прагненням молодої церкви Київ­ської Русі зміцнитися шляхом безпосереднього спілкування з християнським Сходом, що підвищувало її авторитет, вклю­чало у сферу християнських відносин. Мандрівників до «свя­тих місць» називали паломниками (вони приносили на спогад пальмову гілочку), пілігримами (лат. peregrinus — мандрів­ник), калігами (грец. взуття — каліга). Вони приносили на Русь апокрифічні розповіді, власні записи про бачене й пере- жите, з яких і витворився літературний жанр. Зразком II. л. є «Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена», що виникло на початку XII ст. Тут подано детальний, топогра­фічний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йорданії, Галілеї, Сама­рії, описується поклоніння гробниці Івана Богослова в Ефесі. Докладно описані річка Йордан, природа Палестини. У XIV— XV ст. з'являються «Ходіння гостя Василя», «Ходіння за три моря» московитянина Афанасія Нікітіна, де поряд з описами християнських святинь подано світські картини: міста, їх мешканці, східні базари, факти світської історії. П. л. XVI — першої половини XVIII ст. властиві звільнення від традиційно­го літературного етикету, белетризація стилю. У ходіннях Ва­силя Познякова та Арсенія Суханова (друга половина XVI ст.), Федота Котова та Василя Гагари (перша половина XVII ст.), Іполита Вишенського, Івана Лук'янова, Сильвестра та Нико- дима, Варлаама Ліпицького (перша половина XVIII ст.) по­мітне зацікавлення авторів історією та географією, архітекту­рою та торгівлею, політичними відносинами між державами, національним та релігійним складом окремих народів. З'яв­ляються також описи психологічного стану паломника, що потрапляє у незвичні обставини, людських почуттів, відтво­рених крізь призму авторського бачення. Новим явищем у П. л. була творчість В. Барського (1701—47), який виступав під псевдонімами Василій Альбов, Василій Плакса, Василій Київський, Василій Рос. У його нотатках зосереджена увага на історії, географії, соціальному, економічному, політично­му і культурному житті народів, помітні ознаки роману-авто- біографії, роману-подорожі, оповідання. У середині XVIII ст. П. л. вичерпує себе.

Памфлёт (англ. pamphlet, від грец. pan — усе і phlego — палю) — невеликий за обсягом літературний твір публіцис­тичного жанру на злободенну тему. П. оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інто­нації (див.: Ораторська проза), експресивність, іронія, згуще­на до сарказму. Образливий П., що спотворює факти, окари­катурює дійсність та опонентів, грубо порушує правила ерис­тики (мистецтва полемізувати), називають пасквілем. Жанр П. склався у добу Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський та ін.), розвивали його Дж. Свіфт, Вольтер, В. Гюго, Е. Золя, Г. Манн, Л. Толстой та ін. Українська література має свою памфлетну традицію, відому з часів полемічної літератури (Іван Вишенський), вона продовжилась і в XX ст. (М. Хвильо­вий та ін.)

.Панегірик (грец. panegyrikos logos — урочиста промо­ва) — поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого — вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видат­ної людини. Він наявний у західноєвропейських літературах з XVI ст. Славлячи тогочасних можновладців, автори пору­шували і злободенні питання суспільства. В українській літе­ратурі П. з'явилися наприкінці XVI ст. («Просфонема», 1591). Однак панегіричні елементи наявні були ще в період XI—XII ст., особливо у похвалах на честь князів у «Повісті минулих літ», Київському літописі, «Слові про закон і благо­дать» Митрополита Іларіона, у письменстві XIII—XV ст.: «Слові надгробному... Кипріяну» Григорія Цамблака; Західно- руському (похвала Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильковичу) та Ко­роткому київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах. На початку XVII ст. з'являлися цілі вітальні цик­ли у формі декламацій: «Візерунок цнот... Єлисею Плете- нецькому» Олександра Митури (1618), «Імнологія» (1630), «Евхаристіон, албо Вдячність» (1632), «Евфонія» (1633). У цих творах наявні барокові елементи — ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів та ін. Відомі та­кож оплакувальні П.: «Лямент дому княжат Острозьких» (1603), «Плач, албо Лямент по зестю з світа сего вічной памя­ти годного Григорія Желиборского» (1615), «Вірши на жалос- ний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. До П. відносять також і геральдич­ні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжно­му віршуванні кінця XVI — початку XVII ст. Серед поетів- панегіристів другої половини XVII — початку XVIII ст. — Григорій Вутович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Різновидом П. були антипанегірики — пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьма­на Івана Самойловича та його синів. В Україні після доби ба­роко цей жанр занепав, проте він знайшов для себе сприятли­вий мікроклімат у Росії, а потім у СРСР (від М. Ломоносова та Г. Державіна до В. Маяковського та ін.).

Панторйма (грец. panta — весь і rhythmos — узгодже­ність) — суголосся, що охоплює не лише окремі слова чи їх закінчення, а якомога повніше віршові рядки:

Так важко на жорстокім к шарі

Шляхів вирізьблювати грань.

Невже і справді запяжка щщц

Дорога зустрічей і тиха путь прощань? (М. Бажан).

П. засвідчує тонке мовне чуття та вишукане опанування авто­ром слова, хоч повністю заримованих віршових рядків в укра­їнській поезії майже не спостерігається.

«Панчатйнтра» (санскр. — п'ятикнижжя, або «П'ять кошиків житейської мудрості» ) — пам'ятка давньо­індійської літератури (III—IV ст.), створена на фольклорній основі, складається із книг байок та дидактичних новел, зок- рема «Каліла й Димна». За своею композицією «П.» — кла­сична обрамлена повість, присвячена дидактично-сатирично­му зображенню давньоіндійського суспільства. Складається з п'яти частин (тантр): «Втрата дружби», «Про війну ворон і сов», «Придбання друзів», «Втрата набутого», «Несподівані діяння». Мала неабиякий вплив на розвиток світової літера­тури, перекладена багатьма мовами. В Україні перші відо­мості про «П.» зробив В. Маслович у виданні «Про байку та байкарів різних народів» (Харків, 1816). Сюжетами «П.» користувалися JI. Глібов, І. Франко, Вал. Шевчук та ін. У перекладі, здійсненому І. Серебряковим і Тамарою Іванен- ко, «П.» з'явилася у 1989 («Панчатантра», «Шукасаптаті»).

Папіруси (грец. papyros) — давній рукопис на матеріа­лі, виготовленому із папірусу — багаторічної трав'янистої рослини родини осокових. Сувої П. сягали 40—45 м. Письме­на наносилися чорною і червоною фарбами за допомогою оче­ретяної палички або пера (каламу). Матеріал П. винайдено в Єгипті; відомі П. єгипетські, грецькі, латинські, арабські, єв­рейські, арамейські, сирійські та ін. Використовували П. і в Київській Русі.

Парабола (грец. parabole — порівняння, зіставлення, подоба) — повчальне інакомовлення, близький до притчі жанровий різновид, в якому за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. В середині структури П. — інакомовний образ, що тяжіє до символу, а не алегорії (подеколи П. називають символічною притчею), од­нак вона не притлумлює предметності, ситуативності, лиша­ється ізоморфною щодо них. Незавершена багатоплановість П. притаманна творам Ф. Кафки («Процес»), Г. Гессе («Гра в бісер»), Ж.-П. Сартра («Диявол і Господь Бог»), Г. Гарсіа Маркеса («Сто літ самотності»), В. Земляка («Зелені млини», «Лебедина зграя») та ін.

Парадйгма (грец. paradeigma — приклад, взірець) — 1) ряд об'єднаних певною спільною ознакою мовних одиниць, кожна з яких визначається через відношення протиставлення до ін., тобто через парадигматичні відношення (див.: Мова; Семіотика). Спочатку термін «П.» зі значенням «взірець сло­возміни, система словоформ, які утворюють одну лексему» (наприклад, правда — правди — правді — правдою і т. п.) за­стосовувався у морфології, а згодом почав використовуватися у фонології, синтаксисі, лексикології, словотворі та ін. У пое­тиці цей термін набуває дещо ін. значення. Так, у мові худож­ньої літератури слово розглядають також як П. контекстів, тобто конкретних слововживань лексеми у її синтагматичних зв'язках. Наприклад П. слова «пісня» у поетичних творах Ле­сі Українки виявляє всю сукупність мінімальних контекстів, у яких його вживає письменниця. Така П. може розширити­ся, якщо простежити естетичне функціонування згаданої лексеми у творах ін. українських поетів у часовій перспективі. При цьому мовитиметься про культурно-історичну П. поетич­ного слова; 2) загальні тенденції, напрями в розвитку думки, осмислення дійсності, що формують певний філософський пе­ріод й у вигляді провідних, домінантних ідей, поглядів, підхо­дів, виявляються у різних сферах людської діяльності (в науці, культурі, мистецтві), наприклад П. світоглядна, П. соціокуль- турна тощо. П. розглядають ще як погляд на мову, який пере­важає в певну епоху і пов'язаний із відповідною течією чи напрямом у мистецтві (насамперед словесному). Спираючись на таке розуміння, інтерпретують художні тексти і простежу­ють взаємозв'язок поетики з трьома основними П. мови: се­мантична П. і поетика імені, символізм; синтаксична П. — поетика футуризму; прагматична П. та поетика егоцентрич­них слів (М. Пруст та ін.).

Парадбкс (грец. paradoxen — несподіваний, дивовиж­ний) — у логіці — міркування, яке не належить до істинних чи хибних. Трапляється П. у філософії (пойменований І. Кан­том антиномією), у математиці та в лінгвістиці (семантичний та синтаксичний П.), а також у художній літературі, де вжи­вається як художній засіб, відіграючи відмінну за смисловим навантаженням функцію. Подеколи П. формулюється у виг­ляді афоризму, близького до народного прислів'я («Тихіше їдеш — далі будеш»), каламбуру («Катерина та Дем'ян / пос­варились за бур'ян, / Катерина Дем'яну / не уступить бур'яну»). Має лаконічну, викінчену задумкою форму. Вірту­озністю парадоксального мислення відзначалися Б. Паскаль, Ф. Ларошфуко, О. Вальд, А. Франс, Б.-І. Антонич таін. Інко­ли П. вживається як складник мовлення літературних персо­нажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Ле- вицьким). Значно рідше П. спостерігаються як окремий твір («Парадокси» Цицерона, «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?» Ж.-Ж. Руссо, «Парадокс про актора» Д. Дідро, «Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу» Г. Сковороди та ін.). Досить яскраві риси парадоксального сві­тосприйняття притаманні і сучасним українським поетам — І. Драчу, Р. Бабовалу, Еммі Алдієвській, М. Воробйову, В. Го- лобородьку, І. Калинцю, М. Григоріву, С. Вишенському та ін. Часто, особливо у практиці авангардистів, принцип П. гіпер­трофується, тому при втраті чуття естетичної міри може пе­ретворитися на фарс.

Паралелізм (грец. paraUilismos — зіставлення, по­рівняння) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину. Найчастіше трапляється у синтаксичних ситу­аціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за пісня­ми легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психо­логічний П.

:Як ми кохалися, як зерно в горісі, Тепер розійшлися, як туман по лісі! Як ми кохалися, як голубів пара, Тепер розійшлися, як чорная хмара!

На відміну від порівняння П. виконує композиційну функцію, пов'язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається у ліричному сюжеті, зок­рема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовос­ті, набувши лірично-емоційної специфіки. Досить поширеним був цей прийом в українській поезії. Так, вірш «Червона кали­но, чого в лузі гнешся...» І. Франка побудований на основі пря­мого тематично-синтаксичного двочленного П., притаманного народним пісням. Водночас розрізняються строфічний П., як у низці сатиричних поезій В. Самійленка («Ельдорадо»), ритміч­ний («Замість сонетів і октав» П. Тичини, де враховується прин­цип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими. Подеколи поряд із прямим П. вживається і зворотний П., де, попри частку «не», підкреслюється не відмін­ність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ: Не милуй мене шовково, Ясносоколово (П. Тичина).

Парафріза, або Парафрізис (грец. paraphrasis — опис, переказ), — переказ своїми словами чужих думок, текстів. В одному випадку це може бути адаптований виклад міфологіч­ного чи літературного тексту у скороченій формі, як-от роман «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле у стислому переказі Іри­ни Сидоренко. Другий випадок можна проілюструвати твора­ми Т. Шевченка («Ісайя. Глава 35», «Осія. Глава XIV» та ін.), Лесі Українки («Невольницькі пісні»), Б. Кравціва («Книга пі­сень») і т. п., де йдеться про перенесення прозового тексту, в да­ному разі з ритмізованої прози Святого Письма, на терени вір­ша. П. має відмінне смислове навантаження, ніж перифраз.

Парніс — гора в Греції, де, за еллінськими міфами, мешкали музи на чолі з богом поезії та сонця Аполлоном. Сло­во «П.» вживається як символ мистецтва (поезії зокрема), як найвищий рівень художньої досконалості, хоч подеколи авто­ри вкладали в нього і дещо відмінний зміст, як-от М. Зеров, котрий писав у сонеті «Pro domo»:

Класична пластика і контур строгий, І логіки залізна течія — Оце твоя, поезіє, дорога. Леконт де Ліль, Жозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір'я Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

У початковому варіанті цього твору, що мав промовисту наз­ву «Молода Україна», перший тривірш закінчувався таким рядком: «Оце твоя, Україно, дорога»; йшлося про напрям націо­нального відродження українства у 20-ті. Згадані тут поети JI. де Ліль (збірка «Античні вірші») та Ж. Ередія (збірка «Тро­феї») — французькі поети-«парнасці», які орієнтувалися на до­вершену культуру поетичного мислення, протистояли духовній варваризації суспільства, видавали «Сучасний Парнас. Збірник нових творів» (1866), звідки й отримали назву «парнасці».

Парбдія (грец. parödia, букв. — пісня навиворіт, пере­робка на смішний лад) — жанр фольклору та художньої літе­ратури, власне гумористичний чи сатиричний твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як не відповідної новим мистецьким запитам. Інколи П. пере­інакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання, хоч не слід її плутати з бурлеском і травестією, які мають де­що відмінні характеристики. Запровадив П. еллінський пись­менник Гіппонакт (помер у 530 до н. е.). Це був поширений жанр в античну добу: «Циклоп» Евріпіда — П. на «Одіссею», «Жаби» Арістофана — на трагедії Евріпіда та ін. Звертався до П. М. де Сервантес («Дон Кіхот»), Е. Роттердамський («Пох­вала глупоті»), Ф. Рабле («Гаргантюа і Пантагрюель»), Дж. Свіфт («Мандри Гулівера») та ін. Вагоме місце посідає П. в українському фольклорі (знаменитий «Лист до турецького султана» і т. п.); поширилася вона в часи низового бароко у творчості мандрівних дяків, а пізніше — І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, В. Самійленка, В. Еллана (Блакитно­го), Юрія Клена та Л. Мосендза, відомих під спільним псевдо­німом Порфирій Горотак, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, А. Кри- жанівського та ін. Класичний приклад П. дав К. Буревій, кот­рий підписувався псевдонімом Едвард Стріха, розкриваючи убогість пролетарської поезії та глузуючи з галасливих декла­рацій авангардистів; особливо дошкуляв він антихудожній «політиці» комуністичної партії у літературі: Зробіть мені квиток партійний: Навдовжки — кілометр! Навширшки — кілометр! І напишіть червоним на вогні: Це — Стріха Едвард — рядовий

загонів геніальних геній! Нанишіть: Він сліз не має, цей Едвард, а кров — барилами, пожежами — вогонь у

собі

носить [...].