Акмеїзм

го святого, який виконувався стоячи. Сформувався у Візантії в IV—VII ст. і поширювався в східнослов'янських землях піс­ля прийняття християнства. Складається із зачину (кукулія), 12-ти більших строф (ікосів) і 12-ти менших строф (кондаків), які чергуються під час виконання; ікос складається з 6-ти пар рядків хайретизмів (із зачином «Хайре» — «Радуйся»), звер­нених до того, хто оспівується. А. має регулярне римування. Ікосам притаманна однакова ритмічна структура. Ікос і куку- лій ритмічно відрізняються один від одного, але їх об'єднує спільний рефрен. Кондак має рефрен «Алілуя!». До найдавні­ших А. належить «Акафіст Божій Матері» (VI—VII ст.). У східних слов'ян популярними були А. Ісусові Найсолодшому, Успінню Богородиці, Миколі Чудотворцю, св. Варварі (мож­ливий автор останнього — Іоасаф Кроковський). Є друковані А.: 1525 (друкар Франциск Скорина), 1625, 1629, 1636, 1654, 1697, 1716; у 1697 Лаврентій Крщонович видав у Чернігові «Треакафістний молитвослов».

Акварёль (франц. aquarelle, від лат. aqua — вода) — короткі, фрагментовані літературні твори (шкіц, образок, етюд), асоційовані з малярством, коли безпосереднє вражен­ня передається в тонких пластично-зорових образах. До цього прийому зверталися як прозаїки («На камені», «Гірські аква­релі» М. Коцюбинськогоьта ін.), так і поети:

Дивлюсь на бухту я де хінські човнвітрила рухаються крізь туман м'яко і в оксамиті спокійного безхвилля окреслюється світ (М. Семенко ).

Акйн — поет-імпровізатор у середньоазійських наро­дів, котрий виконує свої твори під акомпанемент домбри, час­то бере участь у пісенних змаганнях (айтисах), де розігрують­ся елементи епічної драми. Відомі А.: Дж. Джабаєв, Н. Байга- іпіп. I. HmhiMKoii, Шшнубай та ін.

Лкмиїим (ґрі'ц. акте вищий ступінь чи якість чого- неОу<)і>) стилі.омий напрям м російській поезії, що виник на початку XX ст. як один 1:і шляхів іншпгардизму. Група митців нм чолі и М. Гумілі.оїшм (Лпіпі Ахматова, М. Кузмін, О. Ман- дїим.інтим, М, Мічіксішч, И. ІІарбут) утворила «Цех поетів», ниі'туїшючп 11 м сторінках часопису «Аполлон». Естетичними нж'мдммп акмсїстіи були самодостатність поетичного слова та ііідпоііідпе його функціонування у суспільному житті. Основ­ні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Есте­тизм і нові теми (зокрема, африканська тематика) побутували н поезії М. Гумільова, рання поезія Анни Ахматової обертала­ся навколо «вічних тем», О. Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність. Після 1917 група перестала існу­вати (М. Гумільов розстріляний у 1921, у 30-ті знищений «Акбрди. Антолбгія української лірики від смбрті Шевчбнка»

0. Мандельштам, складні часи пережили Анна Ахматова, М. Зенкевич). В історії російської поезії А. залишився своє­рідним літературним стилем, котрий визначав пріоритети в російській культурі першого десятиліття XX ст. В україн­ській літературі послідовників цього напряму не було, хоч творчість М. Гумільова, Анни Ахматової та ін. викликала ін­терес в українських поетів, зокрема у представників «празь­кої школи». Акмеїсти називали себе також адамістами (за іменем біблійної першолюдини Адама), сповідуючи культ первіснобіологічного життя, позбавленого обмежливих при­писів механістичної цивілізації.

«Акбрди. Антолбгія української лірики від смбрті Шевчёнка» — антологічне видання поезії другої половини XIX ст., упорядковане І. Франком і видане 1903 у Львові Ук­раїнсько-руською видавничою спілкою. Засвідчувало єдність українського літературного процесу, його художній прогрес, жанрове і стильове розмаїття. Містить вибрані твори провід­них поетів того часу: П. Куліша, Ю. Федьковича, Л. Глібова, С. Руданського, М. Старицького, В. Самійленка, П. Грабовсь- кого, Лесі Українки, А. Кримського, М. Чернявського,

0. Франка, Б. Грінченка та ін. Представлені й поети-лірики, що виступили на зламі XIX—XX ст., коли в українській літе­ратурі народжувалися нові течії і напрями: О. Маковей, Уля- на Кравченко, Б. Лепкий, М. Вороний, П. Карманський, В. Пачовський. Введено імена М. Кононенка, Одарки Романо- вої, Т. Галіпа, О. Козловського, І. Петрушевича та ін. поетів. Готуючи видання, І. Франко користувався публікаціями пері­одичної преси, авторськими виданнями, рукописними твора­ми. У його підготовці упорядникові надали допомогу М. Гру- шевський та художник І. Трупі. В антології подано ілюстрації Ю. Панькевича. Перевидано «А. А. у. л. в. с. Ш.» 1992 у ви­давництві «Веселка» стараннями М. Ільницького.

Акровірш (грец. akros — зовнішній, крайній і лат. ver­sus — повтор, поворот) — поетичний твір, у якому початко­ві літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або по­дії. Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ре­несансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Ук­раїні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовній «Еклозі» Г. Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках «Аполлонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.» (К., 1982), «Українська література XVII ст.» (К., 1987) та ін. У XIX ст. чимало оригінальних А. створив JI. Глібов. Приклад А. — сонет «Буря» А. Казки: