Канонічний тёкст

до сущого, від загального до особливого, індивідуального. Оригінальність стає основною вимогою і одним із провідних критеріїв художності. Формується нова система естетичних понять (індивідуальність, оригінальність, своєрідність, та­лант, творчість, натхнення, світогляд, плагіат та ін.), принци­пово відмінна від попередньої. Становлення новоєвропейсько­го типу літературної структури відбувається у всіх літерату­рах, хоч здійснюється своєрідно і в різний час. В українській літературі цей процес тривав упродовж XVI—XVIII ст., знай­шовши найповніший вияв у творчості Т. Шевченка. Водночас елементи як романтичної, так і реалістичної естетики з часом набували ознак нормативності, перетворювалися на своє­рідні романтичні К., реалістичні К. У літературі соціалістично­го реалізму, як і в мистецтві середньовіччя, естетичні К. ґрунту­валися на єдиній ідеологічній основі. Поняття «К.» використо­вується також у текстології у значенні канонічного тексту.

Канонічний тёкст — текст, раз і назавжди встановле­ний, стабільний, обов'язковий для всіх видань. Встановлення К. т. здійснюється шляхом вивчення всіх фактів, пов'язаних з його створенням. Питання про К. т. і саму процедуру кано­нізації — встановлення К. т. — проблематичне, як і питання про авторську волю, особливо в тих випадках, коли автор по­вертався до праці над текстом твору після його опублікування окремим виданням. Тим більше воно ускладнюється, якщо таке повернення значно віддалене в часі від моменту публіка­ції і виявляється, по суті, створенням нового твору або при­наймні нового варіанта. Проблема канонізації істотно спро­щується при наявності кількаразових прижиттєвих видань твору під авторським наглядом і без істотних змін.

Кантіта (італ. cantata — співаю) — великий вокаль­но-інструментальний твір для солістів, хору та оркестру; вір- шовано-музичний твір, що виконується переважно з урочистої нагоди. Цим поняттям в античній поезії називали ліричний вірш, близький до оди. В ньому широко використовувалися мі­фологічні сюжети, алегорії, стилістичні фігури задля звели­чення героїв та прославлення видатних подій. Згодом К., удосконалюючись, збагачувала свої форми (арії, речитативи, які різнилися за темпом і тактом), що зумовило урізноманіт­нення віршованої структури. Класичного вигляду К. набула в Італії на межі XVI—XVII ст., поширившись звідти в інші кра­їни Європи. В сучасній К. вагому роль відіграє поетичний текст. Одним із її зразків можна вважати К. «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка, написана на слова Т. Шевченка.

Кінти (лат. cantus — спів, пісня) — різновид старо­винної хорової пісні величального змісту, близької за мелоді­єю до псалмів, за мотивами — до оди. Виконувалися без му­зичного супроводу у святкові дні та з нагоди урочистих подій

.Касйда

Поширювались в Україні у XVI—XVIII ст. латинською та книжною українською мовою, мали як релігійний, так і світ­ський зміст. Розповсюджувачами К. були прочани, спудеї, мішдрівні дяки. Серед авторів псалмів та К. — Дмитро Тупта- ло, Симеон Полоцький, Г. Сковорода та ін. Крім урочистих К., траплялися й пародійні, т. зв. канти спудні.

Кантилёна (італ. cantilena — наспівувати) — у се­редньовічній, власне французькій, поезії — невеликий вірш ліро-епічного ґатунку, покладений на музику.

Канцбна (італ. canzone — пісня) — форма середньо- нічної лірики трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов'язана з культом дами. Вишукана будова К. була строго строфічною, позначалася незрідка наскрізним риму- нанням, але схема римування була у кожної К. своя, оригі­нальна. Остання строфа — торнада — виглядала коротшою, присвячувалася дамі серця. Із Провансу К. поширилась у Пів­нічну Францію та Італію, були спроби її канонізації. Розквіт 1С. припадає на лірику Ф. Петрарки. Користувалися нею Дан­те Аліг'єрі, Дж. Боккаччо. Згодом К., хоч і зазнавала певного піднесення, однак не прижилася у європейських літературах, перетворилася на стилізацію. Поменшена форма К., що вжи­налася в Італії, називалася канцонетою, у Франції —шансо­неткою, позначеною заземленим стилем. В Україні К. відома за перекладами І. Франка, М. Бажана та ін. Українські поети до цієї форми зверталися рідко (цикл «Весна» В. Самійленка, де, крім сонетів, є дві К.).

Карикатура (італ. caricatura, від сагісаге — наванта­жувати, перебільшувати) — сатиричний або гумористичний малюнок загостреного критично-викривального характеру; переносно-смішне наслідування, перекручування оригіналу. У літературі може реалізуватися в жанрі пародії — комічного наслідування твору певного автора або літературного напря­му. Пародійно-карикатурне загострення характерне для ро­ману «Дон-Кіхот» М. де Сервантеса, творів І. Котляревського («Енеїда»), П. Куліша («Куліш у пеклі»), О. Маковея («Ре­вун»), Ю. Андруховича («Московіада») та ін.Касйда (араб, kasd — цілеспрямована) — урочистий жанр арабської, тюркомовної та перської класичної поезії. К. подібна до оди, хоч подеколи траплялися її сатиричні та ди­дактичні видозміни. Здебільшого то були твори придворних поетів на честь ханів, окремих полководців тощо. Трафаретна форма К., зумовлена таким призначенням, позбавляла їх ори­гінальності. Це передусім моноримічний вірш, у якому, як і в газелі, римуються між собою лише перші два рядки (бейт), в інших рима повторюється через рядок за схемою: аа ба ва га... і т. д. К. мала від ста до ста п'ятдесяти рядків, причому пер­ший бейт (матла) й останній (макта) підлягали старанному опрацюванню, оскільки вони містили основну думку твору. Незважаючи на офіційну форму та внутрішню версифікацій­ну інертність, К. під пером талановитих поетів (Алішер На­вої) зазнавала неабиякої естетичної увиразненості.

Каталёктика (грец. katalöktikos — усічення, скорочен­ня) — розділ метрики, де висвітлюються ритмічні закінчення віршового рядка — клаузули, які розмежовують його з нас­тупним. Сучасні віршознавці визначають своєрідність клау­зул за місцем наголосу (окситонна, парокситонна, дактиліч­на, гіпердактилічна), враховуючи останній наголошений склад та ненаголошені, розташовані за ним. К., характеризу­ючись зменшенням останньої стопи у віршовому рядку на один чи кілька ненаголошених складів, виявляє цим свою відмінність від акаталектики чи гіперкаталектики. У вужчо­му розумінні К. тлумачиться як закінчення віршового рядка стопою, поменшеною порівняно з іншими на один чи два не­наголошених склади (крім ямба та анапеста, де ритмічний ак­цент припадає на останній склад). У хореї та амфібрахії спосте­рігається усічення на склад, у дактилі — на один чи два: «Осінь звучить, наче скрипка» (Б. Бунчук): — и и /— и и /— u. В. Ковалевський спостеріг аналогічні явища і в середині ряд­ка — в останній стопі перед цезурою, називаючи її ліпомет- ричною (на відміну від метричної, що відповідає акаталектич- ному закінченню, та гіперметричної), наводячи як приклад віршовані рядки чотиристопного дактиля: Вудку закинуть рибалка забувся: Що йому риба, що йому води [...] (Т. Коломієць).

Каталбг (грец. katalogos — список) — систематичний перелік книг, картин, музейних експонатів та ін. предметів, складений для полегшення їх розшуку. В бібліотечній практи­ці складається з метою інформування про фонди даної бібліо­теки і сприяння їх використанню. Розрізняють К. алфавітний, генеральний (центральний), службовий, спеціальний, пред­метний, систематичний, читацький. Зведені К. охоплюють фонди кількох бібліотек з метою кооперування зусиль у ком­плектуванні фондів та оперативного обслуговування читачів.

Кітарсис (грец. katharsis, букв. — очищення) — у дав­ньогрецькій філософії — сутність естетичного переживання, зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насо­лод (Платон). Запровадив термін Арістотель у «Поетиці» для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона «за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів»). Більшість мистецтвознавців розглядає К. в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Першим такий погляд обстоював Маджі

(1550), його поділяли класицисти, Г.-Е. Лессінг, Г.-В.-Ф. Ге­гель та ін. К. у драматичному та прозовому творі пов'язаний з композицією, з напруженими колізіями сюжетних ліній, які розв'язуються надто драматично (фінал повісті «Марія» У. Самчука, де батько змушений вбити здегенерованого сина, н сам податися безвісти). У поезії К. реалізується через града­цію, напружену динаміку ліричного сюжету, завершувану «вибухоподібною» кінцівкою, пуантом, що має здебільшого стисле, подеколи афористичне формулювання. Такий прин­цип властивий переважній більшості поезій Є. Плужника, 0. Близька, Ліни Костенко та ін. Класичним прикладом К. в лі­риці може бути вірш «І вперше вдарили гармати» Д. Фальків- ського, де за допомогою ненастанних анафоричних прийомів (на початку чотирьох строф) витворюється потужне поле пере­живання трагедії аморальної громадянської війни, розв'язую­чись у пуанті думкою глибокого філософського узагальнення: А там, де льон мережить тіні, Чиясь розбита голова Вп'ялась очима в небо синє, Проклявши людськість і права.

Основа К. вбачається у віршованих творах певної строфічної будови (сонет) та жанрових різновидах (балада, драматична поема і т. п.). К. присутній здебільшого і в новелі (проза), і в трагедії (драма) та ін.

«Катафілк искусства» («Катафілк мистецтва») — га­зета, орган українського панфутуризму, з'явилася у грудні 1922 у Києві (всього одне число) за редакцією М. Семенка. Тут двома мовами (українською та російською) друкувалися мані­фести панфутуристів, їхні твори, зокрема «Поезія» М. Семен­ка (відома під назвою «Сім»), листування з Мирославом Ірча- ном, інформація про діяльність авангардистів тощо.

Катахрёза (грец. katachresis — зловживання) — різ­новид гіперболічної метафори, в якій сполучаються слова, ло­гічно між собою не узгоджені («червоне чорнило», «пекучий лід» тощо). Частіше подібні тропи називають оксиморонами, оскільки вони створюються завдяки незвичайному викорис­танню епітетів (назва збірки «Веселий цвинтар» В. Стуса то­що). Подеколи К. вживається і в ширшому розумінні — як сполучення несумісних понять: «Я вже човен в снігах. Я в сні­ги вже гребу» (М. Вінграновський).

Катрён (франц. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим ри­муванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул. Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в нери- мованому. Структура К. сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення

:Квазіс^дження

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

Цілуй, цілуй, цілуй її —

б

а

б

Знов молодість не буде! (Олександр Олесь)

.

Подеколи термін «К.» вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):

а

б

а

Земля і небо борються в мені, І хто кого подужає — не знаю. Люблю простори неба осяйні

І до землі любов велику маю (П. Савченко).

У сучасному віршознавстві К. стосується будь-якого чотири­вірша, навіть якщо він входить до таких складних строфіч­них структур, як, наприклад, сонет.

Квазіс^дження (польс. quasi-sasd, від лат. quasi — ніби, майже, немовби; sasd — висловлення, думка, судження) — тип висловлення в літературному творі, найпростішим зразком якого є речення такої структури, як S е Р, або вислів типу: «існує S». Незважаючи на те що такі висловлення мають фор­му пізнавальних суджень у логічному сенсі і стосуються об'єкта з позалітературної дійсності, в літературному творі вони є позірними судженнями і стосуються позначуваних об'єктів інакше, ніж у науковій праці чи в урядовому доку­менті. Вони не є автентичними пізнавальними судженнями, які виражають правдиві чи фальшиві думки про дійсність; єдина їх функція — приховати наявну у творі літературну фік­цію і навіяти читачеві переконання, що він має справу не з до­мислом, вигадкою, а з правдивими фактами. Наявність у літе­ратурному творі К. не заперечує і не виключає появи в ньому автентичних пізнавальних суджень, які відносяться до фак­тів з-поза сфери літературної фікції, наприклад, до достовір­них історичних подій чи географічних реалій. Одначе наяв­ність К. вказує, що зображений у літературному творі світ на­ділений особливостями фікції і з огляду на це має своєрідний злагоджено цілісний характер, організований, впорядкований за певними принципами. К. разом з ін. чинниками формують і визначають цей світ. Творцем теорії К. в художній літерату­рі був польський філософ і теоретик літератури Р. Інгарден.

Квалітатйвне (лат. qualitas — якість) віршувіння, або Якісне віршувіння, — див.: Віршування.

Квантитатйвне (лат. quantitas — кількість) віршу- віння, або Кількісне віршування, — див.: Віршування.

б

Кватёрна (лат. quattuor — чотири) — своєрідність римування, де два тривірші мають по четвертому рядку, які також об'єднані римою. Кватернарне римування має такі різ­новиди схем — прямий (ааабвввб), обернений (абббаввв), кільцевий (абббввва)

:

Лггературознавчиї 1

Л ітерату рознавч и й 3

СЛОВНИК-ДОВІДНИК 3

Б 5

В 4

— u u /— и и / — // u u /— u u /— u u /— и. 48

и — /и — /и— /—. 57

Д 77

Є 146

п 2

щ 25

ю 26

Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри О. вимагають не- розгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудо­вою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). О. дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різ­новидом О. Відрізняється О. від новели більш виразною ком­позицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в О., якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в О. час­то ведеться від особи оповідача. Генеза О. — в сагах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр О. оформилось у XIX ст. З того часу й донині — це продуктивний жанр художньої літератури.

Оповідіч — різновид літературного суб'єкта, особа, вимислена автором, від її імені в художньому творі автор опо­відає про події та людей. Від розповідача відрізняється грама­тичною формою вияву — О. провадить оповідь від першої осо­би (див.: Оповідь; Розповідач; Розповідь).

Оповідка — те саме, що оповідання (новела). Як ек­вівалент оповідання знаходимо термін у творах С. Рудансь­кого, В. Гжицького та ін. письменників. Як еквівалент но­вели — в перекладі «Декамерона» Дж. Боккаччо, здійсне­ному М. Лукашем.

Оповідь — зображення подій і вчинків персонажів через об'єктивний виклад їх від першої особи, на відміну від розпові­ді — викладу від третьої особи. У літературнім творі О. здійсню-

Опбрний прйголосний зв^к

ється оповідачем. Порівняно з розповіддю в О. виявляється більш безпосередній, фамільярний стосунок з адресатом.

Опбрний прйголосний зв^к — приголосний, вжитий перед наголошеним голосним у римі. Особливе значення має цей принцип в окситонній римі, виводячи її зі стану бідної: І, здається, на світі я чесно жиду, Від базарного клопоту душу зберіг, То чому ж я постійно шукаю траву, Що так важко росте на узбіччях додіг? (JI. Талалай).

О. п. з. відіграє важливу роль у фонічному та смисловому зба­гаченні рими.

ОПОЯЗ (0бщество по изучбнию язьікі) — група вчених: Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Р. Якобсон, В. Жирмунський, котрі намагалися вивчати літературу як іма­нентне явище, розглядаючи історію мистецтва як еволюцію сти­лів, зорієнтовану на постійне оновлення неминуче зістарюваних художніх форм. На жаль, плідні набутки «опоязівців» викорі­нювалися радянським літературознавством, натомість на Захо­ді вони витворили перспективний напрям — структуралізм.

Оріторська прбза — живе мовлення, що зазнало художньої обробки. Відома давнім літературам Близького Сходу («Повість про Ахікару»), Китаю («Промови царств»), але найповніше розвинулася в Давній Греції (V—IV ст. до н. е.) та Римі (І ст. до н. е.) завдяки Сократу, Демосфену, Цицерону, Апулею. О. п. пережила різні стильові віяння (азі- анізм, аттикізм тощо). В добу середньовіччя вона розкривала свої можливості у проповіді (Іван Златоуст, Блаженний Ав­густин та ін.), поширеній і в Київській Русі (митрополит Іла- ріон, Кирило Туровський та ін.). Потужним поштовхом до пожвавлення О. п. виявилась епоха Реформації та Контрре­формації (Дж. Савонарола, М. Лютер, Ж. Кальвін, П. Скарга та ін.), на теренах України мала вигляд полемічної літерату­ри (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарія Копис- тенський та ін.). Не втратила вона свого значення і в XX ст., що засвідчила літературна дискусія 1925—28.

Оріторський вірш — вірш, розрахований на декламу­вання, пафосний, виповнений риторичними фігурами: Товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній? Надівайте корони і йдіть, отверзайте уста... (П. Тичина).

О. в. вважається різновидом громадянської лірики, найчастіше він належить до системи декламативно-тонічного віршування.Орієнталістика (лат. orientalis — східний) — сходо­знавство — наука, що займається комплексним вивченням іс­торії, економіки, мов, літератури, етнографії, мистецтва, ре­

лігії, філософії, пам'яток матеріальної та духовної культури Сходу (країн Азії та Північної Африки). О. складають регіо­нальні галузі: єгиптологія, семітологія, арабістика, синоло­гія, іраністика, тюркологія, індологія, шумерологія, кумра- ністика, урартологія та ін. Витоки орієнталістичних знань у Європі сягають давнини й середніх віків. Виникнення О. як окремої галузі знання пов'язане з початком європейської екс­пансії в країни Сходу: спочатку О. зберігала прикладний ха­рактер з властивими йому описовістю і комплексністю; зго­дом виділилися основні галузі — філологія і країнознавство. З XVII ст. О. пройшла у своєму розвитку три основні етапи. Перший (XVII ст. — перша половина XVIII ст.) характеризу­ється створенням передумов наукового дослідження Сходу. Розширюється коло вивчення східних мов (включаючи персь­ку, турецьку, китайську). Створюються відносно повні словни­ки деяких східних мов, систематизуються бібліотеки сходо­знавчих праць. Європа в цей час переживає період філоорієнта- лізму («Східні думи» Вольтера, «Перські листи» НІ. Монтеск'є та ін.). В Україні С. Тодорський та Іоаникій Галятовський вив­чають питання, пов'язані з Кораном («Алькоран», Чернігів, 1683). На другому етапі (друга половина XVIII — перша поло­вина XIX ст.) закладаються наукові основи О. Високого рівня розвитку досягає східна філологія, що дає початок порівняль­ному мовознавству, виникають різноманітні східні товарист­ва. На третьому етапі (друга половина XIX — початок XX ст.) відбувається розширення об'єкта дослідження: видаються словники східних мов, публікуються тексти. З 1873 склика­ються міжнародні конгреси орієнталістів, продовжується ро­бота із систематизації накопичених даних. В Україні відомі праці професорів Харківського університету М. Петрова («Могамед. Походження ісламу», 1865) і В. Надлера («Куль­турне життя арабів у перші століття гіджри (622—1100) та його прояви в поезії та мистецтві», 1869). І. Франко публікує «Стислий нарис староіндійського (санскритського) письмен­ства», «Сучасні досліди над Святим Письмом», перекладає низку творів з «Махабгарати» та «Суттаніпати». П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй перекладають Біблію, Леся Українка переспівує гімни «Рігведи» та єгипетські поезії. З'являються спроби перекладу окремих частин Корану (Д. Богуславський, 1871; Г. Саблуков, 1878; А. Кримський, 1905). У XX ст. в українській О. розвиваються й інші регіо­нальні галузі (єгиптологія, синологія та ін.). О. Коцейовський друкує першу в Україні працю з єгиптології «Тексти пірамід» (Одеса, 1917), в якій дешифрує і коментує 300 написів на дав­ньоєгипетських спорудах. У галузі індології працюють М. Ка- линович («Природа і побут у давньоіндійській драмі», 1916; «Концентри індійського світогляду», 1928; «Бгавабгуті Шрі-

кантха», 1918), О. Баранников («Короткий начерк новоіндій- ських літератур», 1933; «Проблема індійського епосу», 1945; «Художні засоби індійської поезії», 1947). П. Ріттер упоряд­ковує антологію давньоіндійської літератури («Голоси Старо­давньої Індії», 1982), перекладає вірші Р. Тагора. Г. Хоткевич перекладає драму Калідаси «Шякунтала» (1929). О. Білець- кий пише нарис «Давня Індія та її література» (1976). Серед сучасних дослідників та перекладачів-індологів — Ю. По- кальчук («Поезія краси і страждання», 1970); І. Серебряков («Нариси давньоіндійської літератури», 1971; «Літератури народів Індії», 1985); Ю. Ярмиш («Дорогами Індії», 1978); С. Наливайко, В. Фурніка та ін. Найбільші досягнення укра­їнської арабістики пов'язані з іменем А. Кримського — авто­ра численних праць з історії та культури арабських країн («Арабська література в нарисах і зразках», «Історія Туреч­чини та її літератури», «Історія Персії та її письменства», «Іс­торія арабів і арабської літератури, світської і духовної»). Ще 1912 у Львові М. Лозинський переклав казки «Тисяча і одна ніч»; 1913 О. Абранчак-Лисенецький здійснив повний пере­клад Корану. Відомі праці А. Ковалівського («Книга Ахмеда Ібн Фадлана та його подорож на Волгу у 921—922 pp.», 1956), Ю. Кочубея («Арабська література Іраку», 1965). У 1981 ви­дані «Арабські прислів'я та приказки». Серед перекладачів- арабістів — Т. й І. Лебединські, Б. Чіп, О. Шугай та ін. В Ук­раїні ведуться переклади з китайської та японської (І. Чирко, Г. Турков), корейської (О. Жовтіс, О. Кундзіч), в'єтнамської (М. Кашель) та ін. східних мов.

Орбнім (грец. oros — назва окремих гір, кряжів і опу- та — ім'я) — назва гірської місцевості, у художній літерату­рі подеколи набуває алегоричного чи символічного значення: «Парнаських зір незахідне сузір'я», М. Зеров. Іноді О. уподіб­нюється до високого ідеалу («Мій недосяжний Монсальваж», Юрій Клен), набуває конкретного змісту, як у пророчому зверненні І. Франка до України: «Труснеш Кавказ, впережеш­ся Бескидом».

Орфічна література — твори еллінської літератури, приписувані легендарному Орфею — фракійському співцю, синові музи Каліопи та його послідовникам — орфікам. їхні поезії присвячувалися переважно образам теогонії, астроно­мії, міфам про Діоніса, Деметру, Орфея, писалися гекзамет­ром. Збереглися твори, що з'явилися уже в новому тисячоліт­ті: поеми «Гімни Орфея до Мусея» (II—IV ст. н. е.), «Про ка­мені» (IV—VI ст. н. е.)

.17

513

«Оснбва» — щомісячний український літературно-нау­ковий часопис, виходив у Петербурзі з січня 1861 по жовтень 1862. Вийшло 22 номери. Матеріали друкувалися українською та російською мовами. Ініціаторами створення журналу були колишні «кирило-мефодіївці» П. Куліш, М. Костомаров, В. Бі- лозерський (редактор), які у програмній заяві визначили го­ловне його завдання — «всебічне і безпристрасне дослідження південно-руського краю». Мав розділи: художня література; наукові дослідження — історія, фольклористика, мовознав­ство та ін.; критика та бібліографія. До кожного номера П. Куліш додавав матеріали для словника української мови, прагнучи зробити видання зрозумілим і для російського чита­ча. В «О.» друкували твори приблизно 40 українських пись­менників. Серед них — Т. Шевченко (кожен номер відкрива­ли поезії з «Кобзаря», надруковано майже 70, а також листи поета, уривок з його «Журналу»), О. Стороженко, С. Рудансь- кий, JI. Глібов, Ієремія Галка (М. Костомаров), П. Куліш, Ган­на Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш), Д. Мордовець, О. Кониський, О. Афанасьєв-Чужбинський, Марко Вовчок та ін. З молодших — В. Лиманський, П. Кузьменко, М. Олель- кович (М. Александрович), В. Кулик, С. Ніс, М. Вербицький, М. Чайка, М. Номис (Симонов) та ін. Співробітниками «О.» були й учасники київської «Громади», українофіли П. Жи- тецький, В. Антонович, Т. Рильський та ін. Найактивніші ав­тори публіцистичних статей — М. Костомаров та П. Куліш. Виступи їх часто були спрямовані проти шовіністичних пози­цій російських та польських видань, насамперед «Русского вестника», аксаковського часопису «День», польського «Czas». У першому числі «О.» за 1861 Костомаров друкує свої «Мысли о федеративном начале древней Руси», у другому — «Ответ на выходки газеты краковской "Czas" и журнала "Revue contemporaine"», у третьому — «Черты народной юж­норусской истории» та «Две русские народности». З історич­ними публікаціями виступали О. Лазаревський, М. Лазарев­ський, М. Максимович, В. Антонович, О. Котляревський та ін. В деяких статтях порушувалися питання історії українсь­кої мови, перспектив її розвитку, становлення наукової термі­нології, орфографії, здійснювалася значна словникова робота тощо. Автори публікацій — М. Гатцук, М. Левченко, О. Гатцук, М. Андрієвський, П. Єфименко та ін. Постійно по­давала «О.» фольклористичні та етнографічні розвідки (П. Куліш, М. Номис, П. Чубинський, Л. Жемчужников, О. Сєров та ін.). Досить багато уваги надавалося питанням народної освіти, зокрема організації недільних шкіл в Ук­раїні, створенню підручників, книг для читання українсь­кою мовою, що вказує на зв'язок із громадівською програ­мою початку 60-х. Відділ критики і бібліографії вів П. Ку­ліш — перший професійний український критик. Постійно друкували матеріали, присвячені малярським виставкам, музичному життю тощо. Небезпідставно «О.» пізніше було