Історйчні пісні

український фольклор, та ін. Розвиток теоретичної думки в українській фольклористиці проходив у тісному зв'язку з усі­ма здобутками народознавчої науки сусідніх європейських країн, але з тією особливістю, що жоден український учений не мав можливості свою працю сконцентрувати виключно на теоретичних проблемах фольклористики, бо для нації у під­невільних умовах вже від самих початків зародження фольк­лористики як науки в епоху романтизму першорядне значен­ня мало збирання і видання національних скарбів фольклору як засобу утвердження і захисту національної ідентичності й і'ідності. За цих умов історичний аспект трактування фольк­лору був головним. Його виділяли у своїх працях М. Макси­мович, І. Бодянський, М. Костомаров, який уже в 1843 висту­пив з першою теоретичною працею у слов'янському світі — магістерською дисертацією «Об историческом значении рус­ской народной поэзии» (на українському матеріалі). Домінував цей аспект аналізу фольклорних творів і наприкінці XIX — на початку XX ст. у працях П. Житецького, М. Грушевського, Д. Яворницького та ін. І. ш. у ф. знайшла своє відображення у працях учених різних країн. Вона, як і ін. школи (теорії, напрями), збагатила фольклористику новими ідеями, підхо­дами, зібраним і систематизованим матеріалом.Історйчні пісні — ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичні особи. Істо­рична конкретність змісту є найвагомішою підставою для виді­лення І. п. в окрему групу, що за структурними ознаками є су­купністю різнотипних жанрів, пов'язаних з історією. Для кла­сифікації І. п. найвідповіднішим є хронологічно-тематичний принцип. Найдавніший цикл складають І. п. з доби козаччини XV—XVIII ст. У ньому виділяються три основні теми — бо­ротьба проти турецько-татарських нападників та польських і московських загарбників. Пісні першої групи оспівують геро­їзм лицарів-патріотів («Пісня про Байду»), зображують не­сподіваний напад татар під час жнив («Пісня про Коваленка»), героїчну смерть у бою з ворогом («Пісня про Михая»), завзят­тя в обороні рідного краю («Пісня про побережців», «Ой поля, ви, поля»), звільнення від облоги Почаївського монастиря («Ой зійшла зоря»), здобуття Варни («Кляла цариця, вель­можная пані»), пограбування і спалення села, захоплення людей в ясир («За річкою вогні горять»), розподіл цього яси­ру («Коли турки воювали»), спустошення краю чужинцями, заклик до зброї («Зажурилась Україна»). У низці пісень зоб­ражено драматичні родинні колізії, зумовлені тим, що напад- ники-грабіжники торгували бранцями як товаром: брат, не відаючи, купує чи продає свою сестру, теща стає невільницею у свого зятя тощо («Ходить турчин по риночку», «В Царигра- ді на базарі», «Чому, кури, не пієте», «Що сі в полі забілі­ло?»). Кількісно меншу групу складає цикл І. п. про козаць­ко-польські війни, події 1648—54, про Б. Хмельницького («Чи не той то хміль», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди»), М. Кривоноса («Ой усе лужком та все бережком»), Д. Нечая («Ой з-за гори високої»), І. Богуна («У Винниці на границі», «Ой з-за гори чорна хмара») та ін. У піснях цього циклу оспі­вано битви під Корсунем («Засвистали козаченьки»), Жван- цем («Ой з города Немирова»), Збаражем («Ой що то за хиж­ка»), Солобківцями («Ой як пішли козаченьки») та ін. І. п. відображають поступову колонізацію України московським царатом після Переяславської угоди. У них є нарікання на не­розважний союз з Москвою, що «занапастив Польщу / Ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»); на свавілля московсь­ких царів: Петра, «змії» Катерини, «вражої баби», що сплюн­дрували козацький край, вкрили його горем; скарги на наїв­ну довіру козацьких отаманів до загарбників («Ой ви, хлопці- запорожці», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Гей, на біду, на горе» та ін.). Особливо яскраво відобразилися мотиви москов­ської неволі в І. п., де мовиться про використання козаків у загарбницьких війнах, на «канальських роботах», у болотах Петербурга і, врешті, про підступне знищення 1775 Запорозь­кої Січі («У Глухові у городі», «Ой за річкою за Синюхою», «В одно врем'я під Єлисаветом», «Ой летить куля з ворожого по­ля», «Ой щей не світ», «Світ великий, край далекий», «Через сад-виноград»). Історичний пісенний літопис відобразив кар­тину руйнування козацької України: розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини і кріпацтва («Зажурився бідний сірома», «Ой галочки-сизоперочки», «А в неділю пораненько», «Добре ж було, добре», «Вилітали ор­ли», «Гей, віють вітри», «Поза садом-виноградом»). Понево­лення України у другій половині XVII і у XVIII ст. спричини­ло народні повстання, оспівані в гайдамацьких піснях, опришківському фольклорі, в піснях про повстання проти панщини, про їх ватажків — У. Кармелюка, М. Штолу, JI. Ко­билицю та ін. До цієї групи І. п. примикає змістом частина пі­сень про еміграцію до Америки. Новітня доба національно- визвольної боротьби українців у XX ст. породила й нові цик­ли І. п., серед яких — пісні січових стрільців, що в широкому контексті пісень з часів Першої світової війни і тогочасних визвольних змагань мають цілком конкретний історичний зміст, є яскравим поєднанням народної і літературної твор­чості. Незважаючи на переслідування, вони збереглися у фольклорному репертуарі («Молитва за Україну», «Ой у лузі червона калина», «Як з Бережан до кадри», «Гей ви, стрільці січовії», «Ой на горі, на Маківці», «Ой та зажурились стріль­ці січовії» та ін.). Цілком свіжий пласт історичної пісенності сформувався у міжвоєнний період та під час загальнонародної збройної боротьби в роки Другої світової війни і в повоєнний період, зокрема у західних регіонах України. Тут історія виз­вольної боротьби вписала пісенну сторінку про звитяжців-бо- йовиків УВО й ОУН Д. Данилишина та В. Біласа, про трагіч­ну загибель Є. Коновальця, про тріумф і трагедію Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»), В пісенній історії України водночас з козацькими, стрілецькими піснями з'явилися піс­ні про боротьбу ОУН-УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.)- Доля поневоленої Ук­раїни — це одна з центральних тем цього пласту історичної лі­рики («Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе», «Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.). І. п. мають багато спільного зі змістом народних дум, але суттєво відріз­няються від них формою. Вони менші за обсягом, переважно мають куплетну структуру, рівноскладовий вірш. Тільки найдавніші І. п. бувають, як і думи, астрофічними і навіть з нерівноскладовим віршем. Пісні мають сталу мелодію, яка формує, як зауважив Ф. Колесса, ритмічну структуру тексту, а в думах, навпаки, мелодія підпорядкована тексту. Порівня­но з ліричними піснями І. п. більші за обсягом і мають вираз­ніший епічний характер, хоч виклад змісту в них, як і в лі­ричних, нерідко реалізується через художній паралелізм. Сю­жет І. п. охоплює певну подію чи епізод, які висвітлюються реалістично, нерідко з романтичним ореолом, з гіперболізаці­єю лицарських моральних якостей героя, наприклад, Пере- бийніс (Кривоніс), як легендарний богатир, «на капусту січе ворогів», гине на полі бою від «срібної кулі», хоч у дійсності він помер від пошесті. І. п. переважно складали учасники або очевидці подій. Тому в цих творах зафіксована правда образу епохи, історичної особи, ситуації. Термін «І. п.» почали вжи­вати з другої половини XIX ст. На початку XIX ст. їх назива­ли старовинними або козацькими піснями. Першу І. п. (про Палія і Мазепу) надрукував разом із вісьмома думами М. Цер- телєв у збірнику «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (СПб., 1819), більші добірки маемо у збірнику «Мало­русские песни» М. Максимовича (М., 1827), «Украинские на­родные песни» (М., 1834), «Запорожская старина» I. Срезнев- ського(Х., 1833—34), «Малороссийские и червонорусские на­родные думы и песни» П. Лукашевича (СПб., 1836). Розмаїту добірку I. п. під назвою «Думи і думки» було вміщено у «Ру­салці Дністровій» (Вудим., 1837). Перше найповніше, упо­рядковане за історико-хронологічним принципом, з багатьма варіантами і науковим коментуванням видання І. п. здійснили В. Антонович і М. Драгоманов під назвою «Исторические песни малорусского народа» (К., 1874—75. — Т. I, II). Продовжен-

Істбрія літератури

ням цього збірника було видання М. Драгомановим у Женеві праці «Нові українські пісні про громадські справи (1764— 1880)» та «Політичні пісні українського народу XVIII— XIX ст.». Досі це зібрання І. п. та ще окремі збірники Б. Грін­ченка, Я. Новицького, Д. Яворницького складають основний друкований фонд українських І. п. Серед дослідницьких праць цінні набутки залишили М. Костомаров, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін.

Істбрія літератури — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та йо­го культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності лі­тературного процесу. Спираючись на здобутки філософії, ес­тетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукуп­ність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно- мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявля­ють значення творчості письменників* їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поко­лінь. Серед видатних істориків української літератури, які створили концептуальні праці з власним поглядом на особли­вості й закономірності її розвитку, — М. Петров, М. Дашке­вич, І. Франко, С. Єфремов, Б. Лепкий, М. Грушевський, Л. Білецький, М. Зеров, М. Гнатишак, М. Возняк, Д. Чижев- ський та ін. Історія української літератури зазнала згубного впливу денаціоналізаторських концепцій радянського літера­турознавства. За умов національного відродження усувають­ся фальсифікаторські тенденції, відтворюється об'єктивна картина історико-літературного процесу.

«Істбрія рУсів» — найвизначніша пам'ятка українсь­кої політичної думки кінця XVIII ст. (за ін. версіями — почат­ку XIX ст.), своєрідний трактат про історичний розвиток Ук­раїни від давнини до другої половини XVIII ст. Авторство не встановлено: приписувалося Г. Кониському, О. Безбородьку, Г. Полетиці та ін. Існує в кількох копіях, оригінал не зберіг­ся. Написана російською мовою. Серед описаних історичних подій, провідних історичних діячів головне місце посідає визвольна війна українського народу 1648—54, постать Б. Хмельницького, якого автор оцінює як досконалого політи­ка. Дотримуючись націоцентричних поглядів, автор апелює до національної свідомості українців, проводячи, наприклад, думку, що Київська Русь — державне утворення саме україн­ського народу, що українська історія розпочинається значно раніше, ніж у XIV—XVI ст. Великий вплив «І. р.» справила на історіософські погляди і творчість Т. Шевченка, П. Куліша, О. Маркевича, Є. Гребінки, О. Кониського, Й. Барвінського та ін. В українських перекладах вийшла у 1956 (В. Давимука, Нью-Йорк) і 1991 (І. Драч, «Український письменник»).

Кізка

К

Кадінс (франц. cadence — такт, розмір, ритм, темп) — музична, тональна завершеність періоду чи фрази у міршованому мовленні. К. високо поціновувався в різні літера­турні епохи, засвідчував високу майстерність певного лірика, про що писав, зокрема, Н. Буало у своєму трактаті «Мистецт- ііо поетичне»: «Давайте нам лиш те, що може бути миле, / В кадансі вірному усі напружте сили [...]» (переклад з фран­цузької М. Рильського).

Казіння — жанр давньої української літератури (див.: Ораторська проза).

11

321

Кізка — жанр народної творчості, епічний, повісту- пальний, сюжетний художній твір усного походження. В ос­нові К. — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. К. відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, ле­гендами, переказами, епічними піснями, — К. не зв'язані без­посередньо з міфологічними уявленнями, а також історични­ми особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет К. багатоепізодний, з драма­тичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щас­ливим закінченням. К. відзначається «замкнутим часом» і за­вершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра К. надз­вичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взає- мопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соці­ально-виховними, розважальними та ін. У К. народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно- історичних умов їх життя. Водночас К. відзначаються націо­нальними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні ри­си виконавця-оповідача (казкаря). Тому К., як правило, побу­тують у багатьох варіантах. За змістом К. поділяються на кілька різновидів. К. про тварин генетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом К. втрачають міфологічний і магіч­ний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів К. про тварин — кумулятивна К. (твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують мо­ральні якості тощо). Фантастичні К. первісно також мали ма­гічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провід­

ні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка- невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних К., як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, ви­нахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових К. переважають мотиви з пов­сякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих К. зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.

Какофбнія (грец. kakos — поганий і phöni — звук, мо­ва) — безладне, хаотичне нагромадження звуків, різновид дисонансу, доведений до абсурду. Використовувалася аван­гардистами, зокрема футуристами.

Каламбур (франц. calemboui гра слів) — стилістич­ний прийом, за основу якого правлять омоніми, пароніми, будь-які форми полісемантичності; часто вживається в ко­мічному та сатиричному контекстах. Наприклад, «Прийом­ний син барона був баран» (Ліна Костенко). Незрідка за принципом К. будується рима, де враховується жартівлива етимологізація слів:

З коси бузько летів на балку (Косар косу там брав на брус), І сів бузько в дворі на балку, На довгий дерев'явний брус (Д. Білоус).

К. добре відомий як у фольклорі («Коли коли, а коли й обті­суй»), так і в літературі, що живиться його джерелами, особ­ливо поширювався в добу бароко (приміром, «Про те ж» Лаза­ря Барановича або деякі «Епіграми із Джона Овена» Івана Ве- личковського).

«Кілевала» — див.: Руни.

«Калевіпбег» — естонський народний епос, в якому йдеться про героїчні вчинки Калевіпоега — легендарного бо­гатиря, володаря давніх естів. Його перемога над нечистою силою завдяки пораді їжака, спорудження гігантського моста тощо — підпорядковані темі боротьби з представниками пек­ла (Рогатий) та загарбниками-хрестоносцями, які вторглися в Естонію на початку XIII ст. В долі Калевіпоега відображено долю естонців, його ув'язнення біля воріт пекла символізува­ло надію на визволення, визначало місце твору у національно- визвольному русі та кристалізації національної свідомості ес­тонців. Записувати сюжети «К.» почав Ф. Фельман. Повністю їх опрацював і склав у єдиний епічний твір Ф. Крейцвальд — засновник нової естонської літератури. «К.» був опублікова­ний 1857—61. Українською мовою уривки із цього епосу пе- «Календ£р-альман£х»

рсклав Є. Тимченко, повністю переклали Ян Ряппо (30-ті XX ст.) та Анфіса Ряппо (60-ті).

Календбр (лат. calendarium — боргова книжка) ■— 1) покажчик усіх днів року із зазначенням днів відпочинку, смят, визначних подій; 2) астрономічний К. — таблиці з пе­редбачуваним розташуванням небесних світил; 3) система нідліку великих проміжків часу на основі періодичності при­родних явищ, пов'язаних з рухом небесних світил; історично к європейській традиції юліанський К. (старий стиль) співісну- ііпв з григоріанським К. (новий стиль), введеним для територій України Центральною радою 1 березня 1918; 4) друковане ви­дання у вигляді таблиці або книжки з переліком місяців, чи­сел, днів тижня, свят, пам'ятних дат, часто — астрономічної інформації. Розрізняють табель-K., перекидний К., відривний 1С., настільний К., кольоровий ілюстрований К. Видання К. у середні віки здійснювала церква (К.-святці, мінеї, мартироло­ги), з XIV ст. з'являються К. світського змісту. В Київській Русі перша спроба регламентації часу і занять відобразилась в «Ізборнику» 1076. 1700 Києво-Печерська друкарня випускає перший в Україні К. під назвою «Календар, або Місяцеслів». 1720 Петро І заборонив поширювати україномовні К. Перші К. українською мовою вийшли 1850 у Львові, Пряшеві, Пере­мишлі. Львівське товариство «Просвіта» випускало «Народ­ний календар» (1870—1939, з 1880 — «Календар "Просвіт- иий"»), чимало випусків якого підготував В. Лукич (Левиць- кий). Тут друкувалися твори Т. Шевченка, С. Руданського, І. Нечуя-Левицького, О. Кониського, І. Франка та ін. Подіб­ний К. друкувала київська «Просвіта» (1907-—08), де з'яви­лися статті про І. Котляревського, Т. Шевченка. 1909 почав виходити відривний К. (видавництво «Час»). Антологією ук­раїнської поезії став полтавський «Календар "Україна" на 1914» Г. Маркевича. У багатьох К. («Календар на переступ- ний рік 1928» — Ужгород, 1927; «Український народний ка­лендар "Світло"» — Буенос-Айрес, 1941; регулярні «Україн­ський календар» — Польща, «Народний календар» — Пря- шів та ін.) публікувалися художні твори — поезії, уривки прози тощо. Політвидав України 1944—49 випускав «Кален- дар-довідник», пізніше — «Народний календар». Особливою подією були «Шевченківський календар» (1964) та упорядко­ваний М. Терещенком «Літературний щоденник» (К., 1966).

«Календбр-альманіх» — громадсько-культурний що­річник, виходив заходом «Українського видавництва» у Кракові 1942—44. Віньєтка і заставки художника М. Білин- ського, малюнки В. Матвіїва, Ю. Міськевича. Мав традицій­ну календарну частину (релігійні свята, історичні дати, адре­си українських установ у різних містах світу тощо) та літера­турну (поезія, проза, публіцистика, літературна критика).

ЗКалендірно-обрядбва побзія

літературними творами виступили Р. Купчинський (вірші «Рік за роком пливе», «Ніби сниться»), О. Бабій («Над Ти­сою» — уривок з поеми «За Срібну землю»), О. Сидоренко («Поворот»), Д. Николишин (поема «Отаман Джеджалій», присвячена художникові І. Кейванові), Б. Нижанківський (лі­ричні вірші, новела «Останні постріли»), Г. Пономаренко (опо­відання «Повій, вітре, в Україну»), В. Кархут («Володар гір»). «К.-а.» передрукував новелу «Шаланда в морі» Ю. Яновського. Статті на літературно-мистецькі та історико-культурні теми опублікували С. Гординський («Літературний рік»), В. Доро­шенко («Наїзд галичан на Наддніпрянщину»), І. Крип'якевич («Галицька держава»), Є. Цегельський («Перший краєвий конкурс хорів»), М. Возняк («При Кубані — Катеринодар»), Ю. Липа («Як живе народ», «Як живе місто»), В. Сімович («Забуті»).

Календірно-обрядбва побзія — цикл фольклорних пі­сенних творів, зміст і виконання яких з доісторичної давнини пов'язані з річним народним відліком часу -- народним обря­довим календарем. Первісно цей календар формувався у зв'язку з циклічними змінами у природі, з річним колом сон­ця, його поворотом на зиму і на літо, з весняним пробуджен­ням та осіннім завмиранням природи. Пращури слов'ян від­повідно до цих змін дали назви місяцям (вони в основному збереглися в українців, поляків, чехів та ін. народів) та узго­джували з ними свою циклічну, переважно хліборобську ді­яльність. Відповідно за багато тисячоліть сформувався у пра­українців, дайбожичів, як і в інших народів світу, цикл свят та обрядів, основною метою яких було магічними заходами впливати на явища і сили природи, щоб мати добрий урожай, приплід худоби, щедрий збір меду, успішне полювання і на­віть багату здобич у військових походах. Святкові обряди і ритуали супроводжували пісенні твори відповідного змісту, які й складають цикл К.-о. п. До нього належать: колядки, щедрівки, посівання (новорічні віншування), риндзівки (ро­гульки), веснянки (гаївки), русальні (троїцькі, петрівчані, царинні), купальські (собіткові), обжинкові пісні. Жанрова структура їх має тверду загальноукраїнську основу на всьому етнічному просторі, хоч трапляються регіональні варіанти. Християнство адаптувало старий світогляд народу разом з давніми язичницькими обрядами, календарем. Століттями в обрядових традиціях доби християнства відображалося «двоє- вір'я», відбувалася своєрідна дифузія, поступові нові нашару­вання в К.-о. п. християнських мотивів, що яскраво про себе заявили в колядках і щедрівках, які за язичницьким народ­ним календарем належали до весняного новоріччя, а за хрис­тиянським — до зимового, різдвяного циклу. Язичницька ос­нова К.-о. п. пройшла складну трансформацію, без розуміння якої неможливо тлумачити її зміст. Це передусім стосується творів весняно-літнього циклу — гаївок, веснянок, русаль- IIих, купальських пісень, які найпізніше і найслабше поєдна­лися з календарем християнських свят та обрядів, а тому най­менше збереглися.

Калокагітія (грец. kalos — гарний і agathos — хоро­ший) — поняття естетики, що виражає ідеальне єднання фі­зичної краси та духовної досконалості. Пошуками К. пере­йнята творчість Г. Сковороди, вона визначила ідейно-естетичні пошуки символістів, найбільше притаманна «неокласикам».

«Кальвірія» — засноване 1995 (Львів, Київ) видав­ництво, яке друкує твори сучасних українських письменни­ків — В. Шкляра, Л. Кононовича, В. Медведя, О. Ульянен- ка та ін.

Кілька (франц. caique — копія) — запозичення слів та виразів з ін. мови шляхом їх буквального перекладу, пошире­не у книжному та розмовному мовленні. Досить часто виникає за двомовності та багатомовності; наприклад: «відмінник» — від російського «отличник», «льотчик» — від російського «летчик», витіснивши українське слово «літун», тощо. Поде­коли калькуються і фразеологічні звороти: «через терни до зі­рок» — лат. «per aspera ad astra», «присутність духу» — франц. «presence d'esprit>> і т. п. Механічна К. збіднює, часом спотворює мову (слово «рожа» витіснене з українського актив­ного словника, тому що його зміст нівелювався під впливом російського слова однакового звучання, але з відмінним вуль­гарним лексичним значенням), засмічує її лексичний склад, призводить до втрати національної специфіки.

«Кільміюс» — заснований 1998 (Донецьк) літератур­но-мистецький альманах за редакцією О. Солов'я. На його сторінках друкується поезія С. Жадана, І. Андрусюка, Анни Білої, Маріяни Кіяновської та ін.

Канві — рівень у структурі драми, який відповідає її підтекстові. Термін запроваджений у теорію драми К. Станіс- лавським. Понятійний зміст і функціональне призначення К. окреслені М. Поляковим. Поняття і термін «К.» — більш ор­ганічні і специфічні саме для драми, сутність якої визнача­ється орієнтацією на театральну виставу. Внаслідок цього п'єса як літературна основа драми обмежена часом і просто­ром, що змушує драматурга давати більше смислове наванта­ження на кожен елемент її структури. К. відображає те, що в розмовній мові називають підводною течією дії, а психологи — зіткненням мотивів, які визначають вчинки дійових осіб, але не поіменовані в їх репліках, не відбиті на сюжетно-подієво- му, фабульному рівнях. К. Станіславський виділяв «план зов­нішньої структури п'єси» і «план внутрішньої структури п'єси», яким у його концепції відповідали поняття сюжету і

К. Сюжет драми — подієвий ланцюг у просторово-часовій пос­лідовності, а К. — це підсюжетне, надхарактерне, надсловес- не явище. І тільки контекст дає систему засобів для виявлен­ня підтексту в літературному творі і К. у драмі-виставі (п'єси М. Метерлінка, А. Чехова, С. Черкасенка, драматичні поеми Лесі Українки, сучасна драматургія «абсурду» тощо). Відно­шення «сюжет — канва» породжують драматичну напругу в межах однієї системи взаємин і внутрішньої взаємодії дійо­вих осіб, зумовлюють логіку дії. Індивідуальність персонажа драми розкривається глядачеві тільки у взаємодії.Канбн С грец. kanön — палиця, переносно — норма, правило) — усталені, нормативні засади і принципи літера­тури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів, стилів та ін. Канонічність властива передусім мистецтву давніх ча­сів. У цей період К. є органічною формою і способом існуван­ня мистецтва, зразком досконалості і критерієм художньої цінності. Унормовані у певному виді мистецтва К. визначали й утверджували його основні структурні параметри. У давньо­єгипетській пластиці існував К. пропорцій людського тіла, модулем якого виступала довжина ступні. Зріст людини від­повідав 6 або (пізніше) 7 ступням. К. пропорцій теоретично обґрунтований у трактаті давньогрецького скульптора Полік- лета «Канон» (V ст. до н. е.), практично втілений у його скуль­птурі «Дорифора», яка має також назву «Канон». Розроблена Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла ста­ла нормою для всієї античності, а також, з деякими відмін­ностями, для художників Відродження і класицизму. Прин­ципове значення має система К. у сфері релігії (церковні К., біблійні К. та ін.). У християнській гімнографії К. — один із жанрів літургічної поезії, вид релігійного гімну. Має чітко визначену композицію (ірмос-зачин, кілька тропарів, приспі- ви-рефрени). Складається із 8—9 (повний К.) чи 2—4 пісень (дво-, три-, чотирипіснець). Відзначається урочистою статич­ністю, прагненням до звеличення й ідеалізації релігійного дійства, релігійного свята. Набув розвитку у Візантії VIII ст. Побутував також у києворуській та українській середньовіч­ній літературі. У західноєвропейській музиці з XII—XIII ст. під назвою «канон» утвердилася особлива форма багатоголос­ся, елементи якої збереглися до наших днів (Б. Барток, Д. Шостакович та ін.). У культовому малярстві східного і єв­ропейського середньовіччя існував суворий іконографічний К. Система К. властива народнопоетичній творчості. За своєю природою, формами існування фольклорна поетика є норма­тивною і ґрунтується на усталених традиційних способах ху­дожньої інтерпретації конкретних явищ дійсності. Завдяки унормованості зображально-виражальних засобів, які існу­ють у свідомості колективу, потенційно забезпечується діалог між виконавцем і слухачем. Мистецтво автора-виконавця, особливо епічного співця, полягає у тому, що він творить за принципом аналогії. Основні ідеї й образи, мотиви і сюжетні лінії, стилістичні і стильові фігури, поетичні й евфонічні фор­мули та ін. — це матеріал, за допомогою якого епічний автор щоразу по-новому, але в межах наявних естетичних норм і традицій, будує певну комунікативно зорієнтовану цілість. Цим пояснюється не лише існування великих усноепічних творів, як, наприклад, поеми «Іліада» й «Одіссея» Гомера (28 ООО рядків), епос «Манас» (40 000 рядків) та ін., а й їх значна варіативність, існування різних «версій» чи й бага­тьох рівноцінних текстів одного твору. К. у фольклорі вико­пує розмаїті функції і виступає як принцип творчості; спосіб відтворення (К. як пам'ять) і виконання тексту (К. як комуні- катор естетичної інформації); форма існування фольклорного твору (К. як функція). Давня писемна література типологічно споріднена з фольклором. Література Київської Русі, успад­кувавши традиції візантійської культури, розвивалася на за­садах канонічності, яка ґрунтувалася на авторитарності й наслідуванні традиційного зразка, цілеспрямованості жанру, компілятивності, етикетності й орнаментальності, відсутнос­ті чіткого уявлення про авторську власність, усталеність «жанрового» образу автора та ін. Проте орієнтація на текст (а не уснопоетичну «формулу», як у фольклорі) зумовлює посту­пове згортання нормативності і породжує власне літературні якості — штучну ускладненість вислову, поетичну вишука­ність та ін., що пізніше знайшло вияв у літературі бароко (мінливість образів і композицій, формальна і смислова конт­растність, ускладнена метафоричність, алегоризм, емблематич- ність та ін.). В українській літературі риси барокового стилю з'являються у поезії і полемічній літературі початку XVII ст. (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.) і набувають розвитку у творчості Лазаря Барановича, Івана Величковського, Антонія Радивиловського, Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін. Наскрізь канонізованою бу­ла поетика класицизму, нормативи якої найповніше сфор­мульовані у праці «Мистецтво поетичне» французького теоре­тика мистецтва Н. Буало (1674), в українській літературі — у шкільних поетиках, у творчості і теоретичній спадщині Фео­фана Прокоповича. З розвитком новочасних літературних нап­рямів (романтизм, реалізм) відбувається процес деканонізації художнього мислення, перехід від нормативного до оригіналь­ного мистецтва. Змінюється тип художньої структури: канони нормативної естетики втрачають принципове значення, у мис­тецтві утверджується принцип індивідуальності (І. Франко) як особистісна форма відношення мистецтва до дійсності. Літе­ратура переходить від знання до споглядання, від належного