Інверсія

Не сперечатимусь: я син свого народу — Сліпця відвічного, каліки і раба, І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо Із образів усіх мені б припав. Тож хай отак: страшний, великий, незугарний Я — лихом виплекан і викохан у тьмі, Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно Казився лютий гнів непримиренний мій. Щоб в чорний час зневаг, насильства, гвалту

й муки,

Коли регоче хам над неміччю краси, — Враз вовком кинутись, наллять залізом руки І кров'ю ворога жагу свою вросить! Стою в височині, в стрільчастій амбразурі, А там внизу — юрба, де наймити, старці, І красний Шатопер, ще несвідомий бурі, Яка пала в очах, яку держу в руці.

Інвбрсія (лат. inversio — перевертання, перестав­ляння ) — стилістична фігура поетичного мовлення, яка поля­гає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смис­лового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця пере­бої» (В. Еллан (Блакитний)) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця». І. вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють поси­лену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль:

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша; спомин — роса весняна, щастя забутого сон

(Б.-І. Антонич ).

Почасти І., зумовлена вимогами віршового розміру, впливає на ритмомелодику поетичного твору, витворює своєрідні ритмічні нюанси,^ неможливі за нормативного синтаксичного ладу.

Індекс (лат. index — покажчик, перелік, список) — список, покажчик, перелік будь-чого. У книговжитку відо­мий «Індекс заборонених книг» — перелік видань, підданих осуду католицькою церквою і повністю заборонених до видан­ня, продажу й читання. Перший такий зведений папський І. був виданий 1559 у Римі і відтоді постійно перевидавався з доповненнями; включав твори єретиків, діячів Реформації, мислителів (Е. Роттердамський, Дж. Бруно, М. Коперник, Т. Кампанелла та ін.), письменників (Данте Аліг'єрі, Ф. Пет­рарка, Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Вольтер таін.), праці політич­них мислителів (Н. Макіавеллі). З 1966 видання цього І. при­пинено. Список рекомендованих і заборонених церквою книгІнсценізація

нміщено як додаток в «Ізборнику Святослава» 1073. У бібліо­графії — умовне означення, присвоєне кожній рубриці в біб­ліотечно-бібліографічних класифікаціях.

Індивідуальний стйль — іманентний (властивий його внутрішній природі) прояв істотних ознак таланту у конкрет­ному художньому творі, мистецька документалізація своєрід­ності світосприйняття певного автора, його нахилу до ірраціо­нального чи раціонального мислення, до міметичних принци­пів (принципів уподібнення) чи розкутого образотворення, його естетичного смаку, що в сукупності формують неповтор­не духовне явище. Так, І. с. П. Тичини з яскравими рисами потужної панмузичності та ірраціональної стихії чітко від­мінний від І. с. М. Зерова з виразними формами класичної гармонії, дисципліною поетичного мовлення, перейнятого ін­телектуальною пристрастю. Залежно від міметичних наста­нов І. с. може набувати таких ознак: реалістичних, коли життя відображається у всіх його формах (Панас Мирний, Г. Косинка, У. Самчук та ін.); романтичних, коли самоцінна уява творить можливу дійсність, рівновелику довколишній (Ю. Яновський, М. Йогансен, О. Довженко та ін.); символістичних, коли від­бувається порив творчого духу до трансцендентних (неприс­тупних для людського пізнання) істин (Олександр Олесь, І. Липа та ін.) тощо. Сукупність аналогічних І. с. певного періоду еволюції літератури може стати причиною появи стильових течій, об'єднаних спільною ідейно-естетичною платформою, як це сталося на початку XX ст. (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, експресіонізм та ін.). Подеколи ці конкретно-історичні явища, сягаючи значних масштабів, пе­реходять у форми великих напрямів (бароко, класицизм, ро­мантизм, реалізм, модернізм і т. п.), де усталюються відповід­ні художні канони, жанри, методи. Літературний стиль різ­ниться за своїм змістом від І. с. мовного, або стилістики, де висвітлюється специфіка мовних засобів у різних мовленнє­вих сферах (розмовна, повсякденно-побутова та книжна, нау­кова, науково-популярна, офіційно-ділова, публіцистична, художня та ін.).

Інкунібула (лат. incunabula — колиска) — книги ран­нього, «колискового» періоду книгодрукування; умовно — ви­дані при перших спробах І. Гутенберга у 40-ві XV ст. до 1 січня 1501. І. — надзвичайно важливе джерело історії літератури. Відомо до 40 тис. назв загальним тиражем майже 500 примір­ників І. Ведеться міжнародний облік і опис примірників І., що зберігаються в наукових книгосховищах світу; на його ба­зі видається «Зведений каталог інкунабул».

Інсценізіція (лат. in — на і scaena — сцена), або Інс­ценівка, — переробка літературного твору (прозового, пое­тичного) для постановки його на сцені або для радіо- чи теле-

ШТЕБМОВСЁШ

вистави. І. має на меті засобами драматургії передати ідей­но-художній зміст інсценізованого твору, тут можлива і його інтерпретація. Перша І. в репертуарі українського те­атру — оперета «Різдвяна ніч» М. Старицького (1874) за опо­віданням М. Гоголя. І. здійснюється й самим автором. Так, С. Васильченко інсценізував власне оповідання «Свекор».

1НТЕВМОВСЁГП (Інтелектуальний Блбк Молодбї Все­української Генеріції) — засноване 1927 (Львів) об'єднання молодих західноукраїнських футуристів, очолене поетом Я. Цурковським. При об'єднанні діяло видавництво «Новий Кобзар», виходив місячник «Літературні Вісти» (з'явилося п'ять чисел), на сторінках якого друкувалися їхні деклара­ції, переважно урбаністичні поезії, статті. До угруповання входили Є. Бунда, брати А. та Я. Курдидики, В. Ковалишин, Т. Небожук, Ірина Величко та ін. Крім маніфестування сво­єї мистецької позиції, кпинів із «старої брички бабуні Музи» та «сентиментальних Гораціїв», яким протиставлявся «мідя­ний динамізм» та «цивілізаційний презентивізм», вони мали на меті популяризувати здобутки авангардизму в європей­ських літературах та письменстві Наддніпрянщини, передусім панфутуризм та «динамізм-спіралізм», обстоювали власний «парафутуризм». Проте, на відміну від них, поетам І. не було властиве нігілістичне ставлення до класики, стильових тенден­цій імпресіонізму чи символізму (досвід «Молодої музи»), вони прагнули досягти сильного національного колориту.

Інтегріція (лат. integratio — поповнення, відновлен­ня) на^к при вйвченні худбжньої літератури — процес взаємо­дії різних галузей знань і відносно самостійних гуманітарних та природничих наук у вивченні сутності художньої літерату­ри і функціонування завершених творів у житті суспільства. Значення І. н. при в. х. л. усвідомилося після виділення літе­ратурознавства в окрему наукову галузь, з поглибленням ди­ференціації методологічного арсеналу естетики, психології, історії, соціології, з виникненням нових наук — семіотики, теорії інформації, культурної антропології, металінгвістики, які по-своєму звертаються і до мистецтва, і до художньої літе­ратури зокрема. Під впливом досягнень цих наук видозміню­ється традиційне літературознавство як за своєю структурою, так і за методологічним оснащенням. Це виявляється в істо­ричній динаміці (змінності і боротьбі) літературознавчих шкіл, напрямів (біографізм, компаративізм, культурно-істо­рична школа, психологізм, формалізм, «нова критика», рецептивна естетика, структуралізм, філософський пост- структуралізм тощо) і в структурі знання про літературу, в критеріях оцінки художніх творів і літературознавчих праць. Поняття «І. н. при в. х. л.» включає організаційно-кількісний і логіко-пізнавальний (якісний) аспекти. У першому випадку

Інтелектуалізм у літературі

йдеться про координацію, поєднання зусиль представників різних наук та наукових установ, які звертаються до худож­ньої літератури як об'єкта дослідження під власним кутом зору. У другому — про використання літературознавцем (тео­ретиком, істориком літератури, літературним критиком, тек­стологом) здобутків ін. наук при самостійному дослідженні та інтерпретації літературних явищ, текстів художніх творів то­що. У першому випадку акцент переноситься на організацій­ні форми роботи (погодження планів роботи, координація дос­ліджень, проведення спільних симпозіумів, конференцій, ви­дання праць тощо), у другому — на методологію дослідження, на субординацію методів, запозичених з інших наук, і осмис­лення їх евристичних можливостей при врахуванні своєріднос­ті предмета дослідження. В україністиці процес інтегрування філософсько-естетичних, психологічних і лінгвоструктураль- них досліджень у галузі літературознавства започаткували ще О. Потебня, І. Франко, С. Валей, О. Білецький, М. Гнати- шак, Я. Ярема, продовжували в різних суспільно-політичних умовах (тому не з однаковим результатом) JI. Білецький, Д. Чижевський, Ю. Шерех, Г. В'язовський, Я. Розумний, Г. Грабович, М. Павлишин та ін.

Інтелектуалізм (лат. intellectus — розум, пізнання) у літературі — умовна назва стильової домінанти твору або лі­тературної течії, пов'язаної з відчутною перевагою інтелекту­ально-раціональних елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвими. Якщо виходити з єдності емоційної та інтелектуальної сфер духовного світу людини, то І. не має ак- сіологічного статусу, є диференційною ознакою певного типу людини, ступеня її вікового чи духовного розвитку. В літера­турі І. виявляється у схильності персонажів, оповідача, лі­ричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, в яких переважає абстрактне мислення; у порушенні і художньому втіленні важливих проблем, у розкритті інтелектуального драматизму мислителів; у схильності письменника до певних жанрів, у яких органічно виражаються ці якості персонажів і особливості змісту творів (притчі, медитації, філософсько-на­укова лірика, філософські романи, драми ідей тощо). З такого погляду можна говорити про І. поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, М. Зерова, Є. Ма- ланюка, О. Ольжича, І. Драча, Ліни Костенко, Б. Рубчака, І. Римарука та ін. Часто дається взнаки термінологічна неус­таленість І. у літературі, незважаючи на частоту вживання цього поняття в літературній критиці. І. прози Р. Андріяши- ка і Вал. Шевчука, маючи зовнішню подібність за схильністю персонажів до філософування, за наявністю у текстах філосо­фем, виконує відмінні функції в авторських концепціях жит­тя і мистецтва. Все залежить від того, які художньо-естетичні