Імпресіонізм

Дзень-дзень-дзень-дзень: дзеленькають останні колеса коляски старосвітчини, що колобродять у забуття (Емілія Лучак).

І. закорінена у міметичні принципи художньої діяльності, од­нак вона втрачає своє значення за відсутності чуття естетич­ної міри. Та особливої шкоди І. завдає літературі, коли пе­ретворюється на копіювання відомих її прийомів, стильових елементів тощо, подеколи переростаючи у хворобливу тен­денцію, пойменовану епігонством. Такі хвилі виникали під могутнім впливом поезії І. Котляревського, Т. Шевченка, спостерігалися і в 60-ті XX ст., коли наслідувалася лірика І. Драча, В. Симоненка та ін. Ще один різновид І. становить т. зв. імітат-література — пролетарський реалізм чи соціаліс­тичний реалізм, — яка не продукує жодної художньої ціннос­ті, оскільки позбавлена естетичного критерію, проте здатна вправно копіювати художні зображально-виражальні засоби (див.: Графоманія).

Імпресіонізм (франц. impression — враження) — нап­рям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхет­нене, витончене відтворення особистісних вражень та спосте­режень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Сфор­мувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві (назва пішла від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники — художники К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега таін. — основним завданням вва­жали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено пе­редати свої миттєві враження, настрої. І. на межі XIX— XX ст. став вагомим компонентом європейського письмен­ства. Однак у літературі І. не знаходив такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угрупован­ня, наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (в поезії). Його представники змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. Ставилося за мету переда­ти те, яким видався світ у даний момент через призму суб'єк­тивного сприйняття. Це зумовило функціональні та компози­ційні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу. У французькій прозі І. пред­ставляють брати Гонкури, А. Доде, Г. де Мопассан, в австрій­ській — С. Цвейг, А. Шніцлер, у польській — С. Віткевич, С. Жеромський та ін. Елементи І. (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалізоване найчастіше через метафо­ру, що виконує настроєву функцію) зустрічаємо у творах укра­їнських письменників, наприклад «На камені», «По-людсько-

Інвектйва

му», «Тіні забутих предків», «Intermezzo», «Цвіт яблуні» у М. Коцюбинського та ін. Тут естетична функція кольорів, світ- лотіней, звукових барв і тонів, передача різних внутрішніх по­чуттєвих станів автора домінують над іншими художніми заса­дами. Імпресіоністичні тенденції спостерігаємо у творчості письменників 20—30-х XX ст. — Г. Михайличенка («Блакит­ний роман»), М. Хвильового («Сині етюди»), Мирослава Ірчана («Карпатська ніч») та ін. У ліриці імпресіоністичні тенденції найвиразніше виявилися у французького поета П. Верлена, але без таких модифікацій, як у епічному жанрі. Великого значен­ня надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичнос- ті вірша. В українській поезії І. позначена творча практика П. Тичини, В. Чумака та ін. Характерним у цьому плані є сим­волістсько-імпресіоністичне змалювання ранку М. Йогансеном: Захолола жахом зоря

Над лісом (Давно вже помер місяць), Червоне бадилля на сході кричить, Угору лізе вогневий буряк, Видирається вище, і вище, і вище, Ударив, свиснув, розсипався іскрами — Ранок.

У драматичній творчості І. виявляється в розслабленні фа­бульної структури, розбиванні сценічної дії на значущі еле­менти, використанні незакінчених фраз, думок, створенні невловного настрою, а також у високому ступені поетизації драми. Подібно до лірики І. найчастіше поєднується в драмі з символізмом, що простежується у творчості М. Метерлінка, О. Вайльда, С. Виспянського. В українській драматургії І. ви­являється меншою мірою, проте його елементи притаманні символістській п'єсі «Казка старого млина» С. Черкасенка, п'єсі «Бенкет» М. Рильського та ін.

Інвектйва (лат. invehi — нападати) — творчий при­йом, що полягає в гостро сатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ, відомий з античної доби (ямби Архілоха, промови Демосфена, сатиричні діалоги Лукіана, епіграми Ка- тулла та Марціала тощо). Стильові форми І. спостерігаються й у Святому Письмі, в посланнях апостолів. В Україні І. набула розвитку в період полемічної літератури (Герасим Смотриць- кий, Іван Вишенський та ін.), досить актуальною вона вияви­лась і в XIX ст. (Т. Шевченко, М. Старицькийта ін.), і у XX ст. (І. Франко, В. Самійленко, П. Тичина, М. Рильський, Є. Ма- ланюк, В. Симоненко та ін.). Прикладом І. є вірш Є. Маланю- ка, в якому він дає відповідь на «Посланіє...» Я. Савченка, де поета-емігранта було обізвано «Квазімодо», та М. Доленга, обуреному суворим словом правди в ліриці Є. Маланюка: