Ілюстріція

термін «лакувальна література» для означення творів, які прикрашували соціалістичну реальність, видавали бажане за дійсне. Проти І. в літературі була спрямована книжка «Не ілюстрація — відкриття» Л. Новиченка (1967), де він писав: «Всі ми дуже добре знаємо, що мистецтво відображає життя зовсім не в спосіб простого ілюстрування», — але водночас ви­знавав, що «всупереч власним намірам ми нерідко в своїх сту­діях зводимо літературу до ролі безхитрісного ілюстратора історичних подій і процесів, забуваючи, що всяке справді художнє зображення дійсності є більшим чи меншим відкрит­тям». Справжні причини І. в українській літературі ЗО—80-х XX ст. були пов'язані з доктриною соціалістичного реалізму.

Ілюстріція (лат. illustratio — ілюстрація, зображен­ня) — зображення, яке наочно пояснює або доповнює будь- який друкований текст (карта, схема, репродукція), зокрема тексти літературно-художніх творів. У книжкових ансамб­лях, що включають І., виникає змістова взаємодія між творами однієї форми суспільної свідомості — мистецтва, які належать до його різних видів (поезія і графіка, література і малярство тощо). Історія І. починається ще з ксилографічних І. у Китаї VI—VII ст. У рукописних сувоях пізньої античності текст не відділявся від І., фігури яких виносилися на поля та в про­міжки між рядками. При формуванні листового кодексу І. незрідка займали цілі сторінки. Середньовічні ілюстратори часто вплітали фігурні зображення в ініціали, дещо пізніше в рукописну книгу вводили портретні, жанрові мініатюри. З винаходом книгодруку складаються т. зв. блочні книги, «книги-картинки». У виданому з гравюрами «Апокаліпсисі» А. Дюрера (1498) І. конкурує з текстом. У І. Ренесансу й особ­ливо бароко зображення насичується алегоричними і ембле­матичними деталями. Основна мета художника-ілюстратора полягає в тому, щоб допомогти читачеві-глядачеві у сприй­нятті тексту. Ефективності пізнання змістової взаємодії пое­тики літературного твору з поетикою І. сприяє врахування ідеї історико-типологічних відповідностей. Оновлення гра­фічної манери, перехід до контрастного штриха відбулися в українському книговиданні в 60-ті XX ст. завдяки пошукам І. Селиванова, творчості Г. Якутовича, С. Адамовича, В. Кут- кіна. Часом книга задумується як ілюстрована (видання соне­тів Мікеланджело Буонарроті з репродукціями його малярсь­ких творів у перекладі М. Бажана, книжки-триптиху «Київсь­кий оберіг» І. Драча з гуашевими малюнками Ю. Кимича). Особливо значне місце посідає І. у виданні літературно-худож­ніх творів для дітей, молодших вікових читацьких груп.

Імажйзм (франц. image — образ) — модерністська те­чія у світовій літературі, наріжним каменем якої є поняття

Імітйція

образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору. Зародилася в англо-американських мистецьких колах на по­чатку XX ст. Теоретиком вважається Т.-Е. Г'юм — засновник клубу «Школа імажизму». Пізніше цей напрям у літературі представляли Е. Паунд, Р. Олдінгтон, Дж.-Г. Флетчер, Т.-С. Еліот та ін. Основні засади І. зводилися до усвідомлення значущості образу в поетичній мові як інтелектуального емо­ційного комплексу. Одночасно образ вважався не оздоблен­ням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Імажисти впроваджували і культивували верлібр, а також японські хо- ку. Вважається, що після 1930 І. припинив своє існування в літературі як напрям. В українській поезії творчість Б.-І. Ан- тонича мала певні ознаки І.

Імажин/зм — літературна група і напрям у російській поезії (В. Шершеневич, Р. Івнєв, С. Єсенін, А. Марієнгоф, піз­ніше А. Кусиков та І. Грузинов), які з'явилися на літератур­ному обрії в 1919, заманіфестувавши свою появу в журналі «Сирена» (Вороніж, 1919). Російські імажиністи в основу сво­го розуміння естетики художньої мови вкладали ключове по­няття «образ». Образ як елемент поетики в імажиністів наби­рав значення самодостатності та самоцілі. При цьому твор­чість С. Єсеніна, А. Марієнгофа та Р. Івнєва демонструвала практичне застосування ідей імажиністів, які виражалися в пошукові нових потенцій художньої мови, творенні метафор тощо. Група формально існувала до 1927, хоча С. Єсенін ви­йшов з неї ще у 1922, а через два роки публічно заявив про свій вихід у листі до газети «Правда». В тодішніх суспільно- політичних умовах І. як напрям у російській поезії не міг дов­го існувати, хоч і відігравав значну роль у пошуках новітніх засобів поетичної мови. В українській поезії можна знайти лише поодинокі випадки трансформації художніх засобів цієї групи (В. Сосюра).

Іманбнтність (лат. immanens — властивий, прита­манний чомусь) — властивість, притаманна певним предметам та явищам, що виражає їхню сутність; у мистецтві проявляєть­ся через самтожність таланту, тобто здійснюється шляхом са- моідентифікації, самопізнання та самореалізації у відповідній «спорідненій діяльності», на чому наполягав Г. Сковорода, вва­жаючи, що «неспорідненість» згубна для мистецтва. Лише від­найшовшись у собі, розкривши свою сутнісну основу, воно мо­же бути рівновеликим будь-якому іншому явищу суспільної та духовної дійсності.

Імітбція (лат. imltatio — наслідувати) — насліду­вання, підроблення. Часто вживається в імпресіоністичних творах, особливо в поезії, задля увиразнення безпосередності враження: