-Звеличання

ми ініціальними формулами найчастіше починаються казки, настроюючи на відповідний лад слухача, інтригуючи його, по­легшуючи початок оповіді, запам'ятовування твору. На цю функцію 3, вказують і простіші його формули: «Почну вам каз­ку», «Розкажу вам казку», «Слухайте ж казку» і т. ін. У спі­ваних творах 3. має своїм відповідником заспів.

Збірка — видова назва видань авторських творів, пройнятих спільною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним принципом; поширена в літературно-критич­ному слововживанні, наприклад: Тичина П. Сонячні кларне­ти. — К., 1918.

Збірник — видання, яке охоплює низку творів одного (авторський 3.) або кількох (колективний 3.) авторів. 3. літе­ратурно-художніх творів поділяються на альманах, антоло­гію, хрестоматію. Поняття увів Г. Квітка-Основ'яненко у «Супліці до пана іздателя». Цей термін означає також руко­писні (іноді друковані) книги, відомі як «Ізборник Святосла­ва» (1073, 107б), перекладений києворуською мовою «Злато­уст» (XI—XII ст.), книга афоризмів «Пчела» (XIII ст.). Відомі також «Ізмарагд», «Фізіолог», «Шестодневи», «Палея істо­рична» та «Палея толкова», «Прологи», «Патерики», «Четьї- Мінеї». Деякі з них вплинули на «Києво-Печерський пате­рик», на творчість Дмитра Туптала та ін.

«Збірник історйчно-філологічного відділу» — книж­кове видання з історії, літературознавства, мовознавства, етнографії, мистецтвознавства, фольклористики, що виходи­ло у Києві (1921—31, ВУАН) у вигляді окремих монографій. Всього з'явилося 105 чисел. Серед наукових студій, що стосу­валися історії української літератури, були дослідження В. Перетца «Слова про Ігорів похід», М. Зерова, В. Петрова, П. Филиповича, М. Марковського — творчості Т. Шевченка, І. Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, листування І. Франка та М. Драгоманова і т. п. Кожне видання збірника за­безпечувалося вступною статтею, коментарями, примітками.

«Збірник філологічної сбкції Наукбвого товариства імені Таріса Шевченка» — видання Наукового товариства іме­ні Тараса Шевченка у Львові (1898—37), з'явилося 12 назв, 23 томи. Серед них: «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» О. Кониського, «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство» в упоряд­куванні М. Павлика, «До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-ті XIX ст.» Я. Гординського, «"Лис Микита". Критичний розбір поеми Івана Франка» Т. Франка, «П. О. Куліш. (Матеріали і розвідки)», «Писання Маркіяна Шашкевича» в упорядкуванні М. Возняка та ін.

Звеличіння — жанрово-стильовий спосіб вираження пошани до особи чи осіб, членів родини, найяскравіше вира-

Звукові організіція вірша

жений в обрядових піснях. 3. складає основний зміст давніх українських колядок і щедрівок, через що їх називають вели­чальними піснями або просто величаннями господаря, госпо­дині, парубка, дівчини, вдів, сиріт та ін. Наприклад, початок 3. господаря:

Гой, ти наш пане, пане Іване!

Гей, дай Боже! (Повторюється після кожного рядка.) У тебе в домі та як у раю: У тебе верби та груші родят, У тебе сини у царя служат, А царевичку все собі дружат [...].

3. в українському фольклорі засвідчують високу обрядову куль­туру людських взаємин, тонке чуття етики і високої поезії сло­ва. 3. в колядках, як зауважив І. Франко, переносили людей «в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя».

Звукові організіція вірша — інтонаційна впорядкова­ність звукових елементів у поетичному мовленні, на основі якої формується версифікаційна система (звукопис, ономато­пея, зіткнення, алітерація, асонанс, евфонія, епіфора, анафо­ра та ін. засоби фоніки).

Звуковйй повтбр — основний принцип художньої, переважно поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною при­родою української мови та вимогами культури поетичного мовлення. До 3. п. належать не лише випадки ушляхетненої інструментації (алітерація, асонанс), а й ін. форми: звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце тощо. Неабияке значення мають у 3. п. звуконаслідування та інші форми звукопису. 3. п. широко використовували символісти, які намагалися створити звуковий образ, досягнувши якомо­га повнішого музично-смислового ефекту в ліриці: Зорі-очі, очі-зорі

Тут і там. Тут зорять — до дна прозорі, Там зорять — як іскри в морі...

Зорі очі, очі-зорі,

Я співаю вам! (М. Вороний).

Звуконаслідування — див.: Ономатопея. Звукбнис — у літературному, передусім поетичному, мовленні — система звукового інструментування (алітерація, асонанс і т. п.), спрямована на створення звукового образу: «Над бором хмари муром» або «Тінь там тоне, тінь там десь» у П. Тичини. Проблемою створення звукового образу цікавили­ся символісти, намагаючись виповнити свою лірику музични­ми елементами (див.: «Блакитна Панна» М. Вороного), з пев­ними звуками пов'язувалося відповідне переживання (звук

«ЗиЗ»

«у» асоціювався із станом суму, «а» — радості, «о» — підне­сення і т. п.), або віднаходився до них певний кольоровий від­повідник, про що писав А. Рембо у своєму «Сонеті».

Зёвгма (грец. seugma — зв'язок, ярмо) — стилістична фігура, яка виникає при об'єднанні однорідних членів, пере- нажно підметів, одним дієслівним присудком, який відно­ситься тільки до одного з цих членів, наприклад: Затихло все...Тільки дівчата Та соловейко не затих (Т. Шевченко). Стоїть сторозтерзаний Київ і двістірозіп'ятий я (П. Тичина).

«Зёрна»— заснований 1994 літературно-мистецький альманах українців Європи (Париж—Львів—Цвіркау). Тема­тично різнорідне, видання має структуровані рубрики, що охоплюють поезію, прозу, літературну критику й історико-лі- тературні та мистецтвознавчі студії, художній переклад, питання історії, «Контраверсії», «До джерел», «Проблеми актуальні», «Інформаційну мозаїку». Найбільша площа на­дається поезії. Щодо прози, то на сторінках альманаху майже відсутні твори великої епічної форми (уривок не опублікова­ного роману «Доля Антоніни» І. Міщенка) тощо.

«Зёрна» — літературно-наукові збірники, виходили у Чернівцях як додатки до газети «Буковина» (1887—88). Міс­тили художні твори, популярні статті з історії Буковини на громадсько-культурні теми. Літературну вартість збірників визначають насамперед Франкові переклади болгарських на­родних пісень, твори Ю. Федьковича (вірш «Вже двадцять рік...», балада «Шипітські берези», оповідання «Максим Чу- датий» таін.), Євгенії Ярошинської («Вірна любов», «Борбаі побіда»), С. Воробкевича («Панна Вероніка»), вірші В. Са- мійленка («Привіт Буковині», «Веселка»), Перебенді — псевдонім О. Кониського («Весна»), Чайченка — псевдонім Б. Грінченка («Моє щастя»). В збірниках опубліковані також статті, вірші, оповідання П. Кирчева, О. Поповича, С. Марти- новича та ін. Основну роль у виданні відіграв О. Попович, який під власним прізвищем і під псевдонімами О. Олексів, Ом. Мурашка друкував звернення до читачів у першому та другому випусках «Зерен», упорядкував збірники. «3.» пев­ною мірою відбивали пожвавлення громадського й культур­ного життя краю.

«ЗиЗ» — сатирично-гумористичний двотижневик, що виходив у Львові (1924—33) за редакцією Л. Лепкого, згодом — Е. Козака, який був провідним ілюстратором-кари­катуристом. Друкувалися твори О. Бабія, М. Вороного (бать­ка), Т. Крушельницького, М. Рудницького та ін. Видання характеризувалося високою поліграфічною культурою, зміс­товністю, дотепністю.

Зіткнення

Зіткнення, або Анадиплбзис (грец. anadiplosis — под­воєння), — стилістична фігура, що полягає у звуковому чи словесному повторенні кінця віршованого рядка та початку наступного:

Згасає день за синіми лісами, За синіми лісами лягла імла; Пливуть рожеві хмари небесами, І тихо з небесами злилась земля. Стоять квітки, окроплені росою, Окроплена росою, тремтить трава. Мої думки захоплені красою, Захоплені красою мої слова (Д. Загул).

3. представляє сполуку епіфори з анафорою, конкатенацією (лат. catena — ланцюг), тобто «ланцюговою сув'яззю». Існують й ін. назви цього лексико-композиційного прийому, зокрема, О. Квятковський запропонував термін «акромонограма». Поде­коли у значенні терміна «3.» вживається «епістрофа».

«З-над хмїр і з долйн» — літературно-художній аль­манах. Упорядкував і видав М. Вороний 1903 в Одесі. Репре­зентував поетів і прозаїків Галичини, Буковини та Наддніп­рянщини кінця XIX — початку XX ст., які належали до різ­них течій і напрямів. Відкривався віршем І. Франка «Миколі Вороному», за яким ішла відповідь М. Вороного «Іванові Франкові». Розмаїті погляди на мистецтво, що виявилися в цих та ін. творах альманаху, підкреслювали його провідну тенденцію: письменство має бути глибоко національним та художньо досконалим. Поезію репрезентувала лірика Лесі Українки («Ритми»), І. Франка (з циклу «Зів'яле листя»), по­езії М. Вороного, В. Самійленка, П. Грабовського, О. Мако- вея, О. Романової, М. Чернявського, А. Кримського, М. Ста- рицького, Б. Грінченка та ін. Серед прозових творів виділяють­ся новели М. Коцюбинського («На камені»), Г. Хоткевича («Життєві аналогії»), поезії в прозі Ольги Кобилянської («Мої лілії»), А. Крушельницького («Перед кладкою»), Є. Мандичев- ського («Два життя»). В альманасі М. Вороний прагнув реалі­зувати ідею колективної збірки творів митців, які головну ува­гу зосереджують на естетичних та філософських пошуках, уни­каючи примітивного наслідування природи та абсолютизованої позитивістами і народниками соціальної заангажованості пись­менника. «Грубого реалізму я не визнаю», — заявив він, ствер­джуючи водночас: «Штука чиста, без ідеї не може бути». Вис­тупивши з новими гаслами про мету мистецтва на іманентній основі, втілюючи їх у впорядкованому ним альманасі, М. Вороний об'єктивно представив різні художні течії (реа­лістичні, символістичні, імпресіоністичні). Завдяки цьому видання стало помітним літературно-естетичним явищем в іс­торії української літератури на зламі двох віків.

Значення слбва

Значення слбва — відображення в слові певного яви­ща дійсності (предмета, якості, відношення, дії). Розрізняють лексичне (індивідуальне) і граматичне (узагальнене, абстра­говане) 3. с. Граматичне 3. с. регулярно виражається в мові за допомогою спеціальних відповідних засобів, співіснує в слові завдяки єдності з його конкретним (лексичним) значенням, наприклад, значення жіночого роду іменника «література» чи минулого часу дієслівної форми «читав». Граматичне 3. с. визначає його приналежність до певного класу (якої-небудь частини мови, можливості сполучування лексеми з іншими словами та особливості відмінювання або дієвідмінювання слова). Лексичне 3. с. — це зміст слова, який відображає у сві­домості та закріплює у ній уявлення про певне явище дійснос­ті. В лінгвістиці таке значення часто зіставляють з категорією поняття. Лексичне 3. с. є складною структурою, яка зумовлю­ється загальними властивостями слова як знака, його семан­тикою, синтаксикою, прагматикою (див.: Семіотика). Кілька лексичних значень можуть об'єднуватися у семантичній структурі одного слова (див.: Полісемія). При цьому розмежо­вуються первинні (прямі, основні) та вторинні (переносні) 3. с. Переносними вважаються такі лексичні значення, які з'являються внаслідок переходу слова від позначення одного предмета (якості, відношення, дії) до позначення іншого, на­приклад, «танути» означає «перетворюватися на воду внаслі­док дії тепла» (пряме значення) і «розчулюватися, зворушу­ватися» (переносне значення). Семантичні перетворення, які ведуть до появи переносних значень, лежать в основі багатьох тропів, що активно вживаються в мові художньої літератури. Передумовою виникнення переносних значень виступає об­разне вживання слів, яке є однією з характерних прикмет ху­дожнього (поетичного) мовлення. На відміну від переносних значень, які можна досить чітко витлумачити і зафіксувати у словниках, семантичні перетворення, зміщення при образно­му вживанні слова, часто не піддаються подібному тлумачен­ню і вимагають не стільки лексикографічного пояснення, скільки спеціальної інтерпретації, спрямованої на виявлення естетичного функціонування лексики в художньому (поетич­ному) мовленні. Образне вживання слова характеризується тим, що слово нерідко зберігає властиву йому сполучуваність, а образна семантика не втрачає помітного зв'язку з прямим значенням і реалізується у порівняно широкому контексті, який може містити вказівки на змістову багатоплановість лексеми («Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір'ї заїхали козаки», В. Стефа- ник). У даному контексті простежується образне вживання слова «плахта», що супроводжується появою додаткових «Золотйй гбмін»

змістових прирощень, зумовлених незвичною для лексеми сполучуваністю («спомини з жалем, з розпукою ткали», «зак­рити прірву в житті»). Тут також не втрачається зв'язок із прямим значенням («ткали плахту»).

«Золотйй гбмін» — збірники української поезії світу, упорядковані А. Мойсієнком. Назва запозичена з однойменної поеми П. Тичини. З'явилося два видання (1991, 1997). З їхніх сторінок читач може ознайомитися з добірками майже ста су­часних поетів України, еміграції та діаспори, творчість яких сприймається як широка панорама національної літератури, яка вражає високою культурою поетичного мовлення, жанрово- стильовим розмаїттям, багатством творчих індивідуальностей. Супроводжуються аналітичними статтями М. Сороки, А. Мой- сієнка та ін. й ілюстраціями зорової поезії.

«Зорі» — літературно-громадський часопис, що вихо­див у Коломиї (1902—04 та 1910) за редакцією П. Олеарчука, К. Трильовського й І. Чупрея. Тут друкувалися твори І. Франка, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, К. Устияновича,

2. Стефаника, Леся Мартовича, П. Куліша, Б. Лепкого, О. Сто­роженка, І. Нечуя-Левицького та ін. представників старшого й молодшого поколінь тогочасного письменства, незважаючи на їхні відмінні ідейно-естетичні платформи. Були на сторін­ках журналу й переклади творів Л. Толстого, А. Чехова,

3. Кравчинського, Марії Конопніцької, науково-популярні розвідки про Б. Хмельницького (І. Нечуй-Левицький), запо­розьких козаків, опришків тощо.

«Зорі» — літературно-мистецький журнал, що вихо­див на початку 1906 у Москві українською мовою (редактор І. Оппоков). Тут з'явилися публікації творів І. Франка, Хрис- ті Алчевської, О. Коваленка, П. Куліша, М. Старицького, стаття «Перелицьована "Енеїда" на селі» Б. Грінченка, поча­ток «Практичного курсу для вивчення української мови» А. Кримського, українські народні легенди у записах В. Коро- ленка, а також переклади творів Максима Горького, В. Коро- ленка, Г.-К. Андерсена українською мовою. «3.» містила реп­родукції картин І. Рєпіна, М. Пимоненка, В. Маковського та ін. Всього з'явилося 8 здвоєних номерів.

«Зорі» — літературно-науковий і громадсько-куль­турний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880—97 у Львові. Редакторами в різний час були відомі діячі і письменники — О. Партицький, Г. Цеглинсь- кий, Василь Лукич (псевдонім В. Левицького), В. Тисовсь- кий, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885 — орган Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Протягом 1885—86 до складу редакції входив І. Франко, який опублі­кував на його сторінках багато художніх творів, літературно- критичних статей, мав значний вплив на формування «3.» як національного загальноукраїнського видання. З 1891 ілюст- «ЗорЯ:

рувався репродукціями мистецьких творів, світлинами пись­менників, вчених, акторів та ін. Виражав погляди передових громадсько-культурних сил як в Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні. Будучи органом галицьких наро­довців, відстоював права українців на вільний розвиток їх мови і культури, пропагував ідеї єдності українського народу, розділеного кордонами Росії та Австро-Угорщини, пропагу­вав художні надбання, наукові здобутки інших народів. Важ­ливу історико-культурну роль відіграла «3.» насамперед як літературно-художній орган, який збагатив українську літе­ратуру численними публікаціями творів Т. Шевченка (повісті «Варнак», «Художник», «Капітанша» в українському перек­ладі), А. Свидницького (роман «Люборацькі»), Панаса Мир­ного (драма «Лимерівна», «Дума про військо Ігореве»), І. Франка (повість «Захар Беркут», драма «Украдене щас­тя»), І. Нечуя-Левицького («Старосвітські батюшки і матуш­ки»), М. Коцюбинського (оповідання «Для загального добра», «Маленький грішник»), І. Карпенка-Карого («Мартин Бору- ля», «Сто тисяч»), М. Кропивницького («Титарівна»), Ольги Кобилянської («Людина»), Б. Лепкого («Зломані крила», «Недібрана пара») та ін. Надавав сторінки письменникам різ­них шкіл і літературних напрямів. У галузі історії літератури та літературної критики надрукував дослідження «Історія лі­тератури руської» О. Огоновського, аналітичні статті «Наше літературне життя в 1892 році», «Жіноча доля в руських піс­нях народних» І. Франка, статті П. Грабовського, М. Вороно­го, Василя Лукича та ін. авторів. З перекладної літератури «3.» ввела у друкований світ українців казки М. Салтикова- Щедріна, поезії в прозі І. Тургенева, оповідання В. Короленка, вірші М. Некрасова, О. Плещеева та ін. Багато цінних перек­ладів з'явилося з німецької літератури (драми «Вільгельм Телль» і «Марія Стюарт» Ф. Шиллера, лірика Г. Гейне, «Фа­уст» Й.-В. Гете), з французької (Г. де Мопассан, А. Доде,

0. Мірбо, П. Беранже), з польської (А. Міцкевич, Марія Ко- нопніцька, К. Тетмайєр, В. Сирокомля), з болгарської, чесь­кої, сербської, хорватської та ін. літератур у перекладах

1. Франка, В. Щурата, Б. Грінченка, М. Старицького. Пере­живав критичні моменти у своїй діяльності: до редакційного комітету видання входили і діячі консервативного напряму, які усунули І. Франка з редакції, проте вирішальну роль ві­дігравали демократичні сили. Завдяки їм «3.» проводила все­українські літературні конкурси. Одним з найактивніших і найкваліфікованіших редакторів видання був Василь Лукич. «3.» поклала початок формуванню в Галичині загальноукра­їнського видання широкого європейського змісту. З 1898 за­мість «3.» почав виходити у Львові щомісячний «Літератур­но-науковий вісник».

«Зорі»

«Зорі» — літературно-науковий та громадсько-полі­тичний журнал, що виходив у Дніпропетровську (1925—34) спочатку як видання місцевого літературного об'єднання «Гарт», а потім, з 1931, — місцевої організації ВУСППу. З 1935 змінив назву на «Штурм». «3.» публікувала твори С. Олійника, Д. Загула, С. Воскрекасенка, Остапа Вишні, В. Бобинського, А. Павлюка та ін., друкувалися твори і зару­біжних письменників (В. Броневського, А. Міцкевича, А. Бар- бюса, С. Єсеніна, В. Маяковського та ін.).

«Зорі Гблицка» — друкована кирилицею перша укра­їнська політична газета в Галичині (Львів, 1848—57) за ре­дакцією видавця А. Павенцького. Виходила з різною регуляр­ністю як друкований орган «Головної руської ради». Напри­кінці 1851 (до 1954) перетворилася на рупор москвофільства завдяки І. Гушалевичу, Б. Дідицькому та С. Шеховичу, які пе­ребрали на себе обов'язки редакторів. Після них М. Савчин- ський зробив спробу повернути газету на живонародні джере­ла. В різні роки вона присвячувалася публікаціям літератур­ного читання (1853), проголошувалася як «письмо посвячене літературі і забаві» (1856), запроваджувалися в ній рубрики «Кореспонденція літературная», «Літературниізвістія» тощо.

«Зорі галицькая яко альбом на год 1860» — «перший галицький літературний альманах на велику скалю» (І. Фран­ко), виданий 1860 у Львові Б. Дідицьким з активною допомо­гою Я. Головацького і О. Духновича. Об'єднав літературні сили Галичини і Закарпаття, представників різних політичних і стильових орієнтацій старшого і молодшого поколінь. У белет­ристичних розділах («Поезія», «Повісті») заслуговували на увагу передрук кількох віршів М. Шашкевича українською і польською мовами, деякі твори М. Устияновича(«Смерть кня­зя Романа...», «Рекрутка», «Безіменний»), А. Павловича («Песнь подкарпатского русина»), Б. Дідицького («Буй-Тур Всеволод»), О. Духновича («Песнь земледельца», «Что бывало, есть и ныне»), I. Гушалевича («Сон князя Льва», «Любов родинной землі»), Ф. Заревича («Руський борець», «Материна рада»), А. Бучинського («Гусляр»), В. Шашкевича («Думка», «До звіздки мого роду») та кількох поетес — К. Попель, Л. Го- ловацької, М. Дідицької, К. Алексевич. Значний інтерес стано­вили фольклорні й етнографічні матеріали — стаття О. Торон- ського «Русини-лемки» з численними записами народних пісень, підбірки гаївок І. Гальки, «Казка про двох братів, бага­того і бідного» К. Попель, історико-етнографічні статті про дав­ній Галич, Станіслав, Самбір тощо. Наукову цінність становлять багата фактичним матеріалом розвідка «Начало и действование Ставропигийского братства в Львове» Я. Голо­вацького та «Вспоминки о Маркияне Шашкевиче» Б. Дідиць­кого. Чимало місця відводилося статтям з церковнообрядових справ, життя князівської минувшини тощо.

Ідеіл

«Зустрічі» — часопис українських студентів Польщі, виходить у Варшаві з 1984. Тут друкуються не тільки матері­али з проблем української культури та історії, а й художні твори (М. Хвильовий, Б.-І. Антонич, В. Стус, Ю. Андрухович, ІЗ. Тхор, Р. Крик, Ю. Гудзь та ін.). З'являються і літературно- критичні статті. «3.» видаються українською та польською (з 1987) мовами. У польському варіанті журналу публікувалися переклади з української літератури (М. Драй-Хмара, В. Симо- иенко, Ліна Костенко, Гр. Тютюнник та ін.).

«Зшйтки боротьбй» — альманах, виданий у Києві (1920) за редакцією В. Еллана (Блакитного). Як засвідчувала стаття «Від видавництва», ідея такого видання як ілюстровано­го двотижневика належала передчасно загиблим А. Заливчому та Г. Михайличенку. Тексти публікувалися за збереженими та відновленими рукописами, вцілілими під час денікінської оку­пації Києва 1919. Тут друкувалися поезії В. Еллана (Блакитно­го), П. Тичини, В. Чумака, М. Куця, В. Різниченка, новели романтично-психологічного характеру Г. Коцюби, Г. Михай­личенка та ін., спогади Г. Михайличенка про А. Заливчого, А. Прийдешнього (Приходька).

Зіяння, або Гіітус (лат. hiatus — щілина, отвір), — немилозвучний збіг голосних на межі префікса та кореня (по­одинокий), у складних словах («зеленоокий») або в запозиче­них («аура»). Українській мові з її принципом евфонії 3. не властиве. Проте у версифікації, що зазнає вимог метрострук- тури, трапляються випадки 3.: «В любові до отчизни і до дру­га» (М. Шевченко), «а у кімнаті мовчання» (І. Маленький), «і упаде на груди стріл» (М. Хвильовий).

І

10

289

Ідеіл (франц. ideal — периіообраз) — взірець доскона­лості будь-чого у будь-якій сфері, що виробляється мислен­ням людини у відповідних суспільних умовах. І. узагальнює наявний досвід, пізнані тенденції розвитку явищ і включає завбачуваний, бажаний результат розвитку. Розрізняють сус­пільно-політичний, морально-етичний та естетичний І. Всі різновиди І. виконують спонукальну, мотиваційну та оцінну функції. У художній літературі вони проявляються через ес­тетичне світосприймання митця і художню творчість. І. есте­тичний — конкретно-чуттєве уявлення про досконалість лю­дини, її внутрішній світ, діяльність та довкілля. Він спонукає письменника до творчості, є призмою, крізь яку той освоює дійсність і створює своє бачення другої, естетичної реальнос-

Ідеалізіція

ті, впливає на систему персонажів твору та його художню своєрідність. І. естетичний може конкретизуватися, втілюва­тися у художній образ, в образ оповідача, ліричного героя або виявлятися як позиція, кут зору автора, з якого він виходить, творячи художній світ (гротескно-сатиричний, ідилічний чи піднесено-гармонійний). Від характеру І. естетичного та спо­собів його художньої реалізації значною мірою залежать ін­дивідуальний стиль письменника, літературний напрям, стильова течія. Проблема І. естетичного була спотворена мар­ксистсько-ленінською естетикою через ототожнення його з «комуністичним ідеалом». Наукова розробка проблеми І. ес­тетичного в літературознавчому аспекті можлива шляхом йо­го зіставлення з поняттями «архетип», «національний харак­тер», «типовий образ», «канон», «стереотип» і визначення їх сфер застосування, евристично-пізнавальних функцій у дос­лідженні складного феномена літератури як мистецтва слова.

Ідеалізація (франц. idealisation) — спосіб наукового пізнання, один із видів абстрагування, що полягає у створен­ні таких об'єктів, які не існують у реальному житті, але ма­ють свої прообрази (точка в математиці, ідеальний газ у фізиці тощо). Подеколи у літературознавстві І. називають надміру прикрашене зображення життя. Проблема полягає в тому, за яким критерієм відрізняти І. від заангажованого зоб­раження дійсності, коли в інтересах певних, часто політич­них, кампаній бажане видається за дійсне, подається у відпо­відних літературних формах як типове. Досвід показує, що більшість творів соціалістичного реалізму створено за прин­ципом такої І., яка деформувала художню правду, спотворю­вала історичні факти і т. ін.

Ідейність літератури — істотна якість літератури, зу­мовлена оцінним ставленням письменника до зображеного і представленого у творах світу (відображеного чи створеного уявою, ізоморфного з реальним світом чи деформованого, не­бувалого), внаслідок чого ідейність виявляється як пафос, як естетична ідея, виражається цілісною структурою твору і по­за його структурою не існує (див.: Деідеологізація; Заангажо- вана література; Ідеологія). Ідейність письменника — відда­ність його як особистості певній системі ідей, що зумовлює свідоме їх обстоювання, цілеспрямоване втілення ідей у влас­ні художні твори, тенденційність. Перед літературознавцем, який визнає І. л., постає проблема: по-перше, відрізнити органічну ідейність твору від тенденційності як ілюстратив­ного втілення наперед засвоєної ідеї; по-друге, оцінити майс­терність письменника, який домігся єдності ідейності і худож­ності; по-третє, не переносити оцінних критеріїв, відповідних природі заангажованої літератури, на твори самодостатньої ес­тетичної вартості; по-четверте, вміти відчути і збагнути відмін-

Ідбя худбжнього твбру

ність між ідейним задумом фізичного автора (тобто реального письменника) та ідейною позицією текстуального автора — об­разу автора, втіленого в тексті (випадок, який здавна відомий як невідповідність т. зв. суб'єктивної та об'єктивної чи об'єк- тивізованої ідеї).

ІдентифікДція (середньолат. identifico) — уподібнен­ня, ототожнення будь-яких об'єктів на підставі тих чи інших ознак. У соціальній психології — віднесення, зарахування особи до якоїсь групи подібних до неї людей. У цьому сенсі І. вживається в соціологічному літературознавстві. В дослі­дженнях читацького сприйняття І. — мимовільне або свідоме ототожнення реального читача і персонажа твору, що виво­дить такого реципієнта за межі естетичного сприймання ху­дожньої літератури як мистецтва слова.

Ідеолбгія (грец. idea — вигляд і logos — слово, вчення) — система політичних, правових, морально-етичних, релігій­них, естетичних і філософських поглядів, ідей, теоретичних засад, які кристалізуються на теоретичному рівні суспільної свідомості. Від І. відрізняють соціальну психологію як сукуп­ність соціальних почуттів, настроїв, думок, уявлень, які ви­никають у сфері буденної свідомості під впливом довкілля і способу життя людей. І., як правило, концентровано виражає соціально-станові (класові) інтереси, розробляється професіо­налами (вченими і політичними лідерами) і має відносно само­стійний характер. Міра суб'єктивності та об'єктивності в І. зу­мовлює або її ілюзорний характер, або тяжіння до наукового відображення соціальних відносин, співвідношення загально­національних, станово-групових та особистих інтересів. У цьо­му — джерела розуміння ідеології як хибної самосвідомості людей і концепції деідеологізації. Конкретно-історичне розу­міння суті і структури І. відображається і на літературознавстві, і на художній літературі. Наука про літературу певною мірою залежить від ідеологічних доктрин і статусу І. в суспільс­тві, художня література так чи інакше відображає соціальну психологію та її взаємини з І. (див.: Вульгарний соціологізм у літературознавстві; Деідеологізація; Ідейність літератури).

Ідбя худбжнього твбру — емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно мо­же бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму ав­тора. Уже етимологія слова «І.» вказує, що воно виникло то­ді, коли духовний світ людини мав синкретичний характер, а в індивідуальній і суспільній свідомості не було виразної дифе­ренціації художньо-образного і логічно-понятійного мислен­ня, мистецтва і науки. Розуміння сутності І. ніколи в науці не зводилося до логічного висловлювання, до якоїсь завершеної, сформульованої за законами формальної чи математичної ло­гіки думки-тези, однозначного положення. Навіть у теорії

Ідйлія

пізнання марксизму-ленінізму І. відрізнялася від теорії як форми пізнання тим, що, крім певного відображення об'єкта, вона містила у собі мету людської діяльності, згідно з якою цей об'єкт мав бути змінений, перетворений. Теоретики літе­ратури, які уникали гносеологізму в літературознавстві, гово­рили про художню ідею, специфіку ідеї художнього твору, на­зивали її ідеєю-пафосом, наголошуючи, що І. в художньому творі виражається системою художніх образів, постає в свідо­мості читачів як ідейно-емоційний пафос, який схоплюється читачем чи критиком логіко-понятійними засобами у вигляді основної думки. На жаль, у традиційному літературознавстві переважало тлумачення І. художнього твору як головної дум­ки, з чого виходило, начебто І. може існувати ще до худож­нього твору, уподібнюватися до каркасу, на який скульптор наносить глину майбутньої статуї. Не брався до уваги той факт, що І. в сфері справжньої художньої творчості на жодно­му з етапів творчого процесу не існує поза яскравими уявлен­нями, почуттєвими враженнями, емоційним збудженням, які є складниками творчої уяви митця, де твір постає, фор­мується й оформлюється. Враховуючи цю особливість твор­чого процесу, естетики і літературні критики розрізняли ідейність і тенденційність літератури, давали характеристи­ку ідейності літератури як внутрішньої якості образного мис­лення, що спирається на ціннісне, естетичне ставлення людини до світу, яке різними засобами і способами виража­ється, матеріалізується (див.: Де ідеологізація; Ідейність літератури; Ідеологія).

Ідйлія (грец. eidyllion — замальовка, невелика віршо­ва пісенька) — форма буколіки, невеликий, переважно вір­шовий твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (III ст. до н. е.), на­писавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (II ст. до н. е.), в Римі — Вергілій, Кальпурній (І ст. до н. е.), Немесіан (III ст. н. е.). В новоєпропейській літературі І. поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мо­тиви — безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармо­нійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся JI. Боровиковський («Подражаніє Гора- цію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й про­заїків та драматургів:

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.

М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,

Ізббрник

Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив. Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі, Й птиця, жар-птиця залізна майнула... Ревіли корови, Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі, Плакала лунко сопілка — в сумі сивенький дударик

(О. Близько ).

Ідіолект (англ. idiolect, від грец. idios — свій і diälectos — розмова, говір, наріччя) — індивідуальне мовлення, що пояс­нюється місцем проживання, віком, фахом, соціальним станом, загальним рівнем культури певної людини. І. як мовна характе­ристика особистості не тільки окреслює особливе, а й розкриває розмаїті аспекти мови як загальнонаціонального феномена, її невичерпний потенціал. Літературний І. в сучасній поетиці розглядають як важливий складник індивідуального стилю, власне ідіостилю (цей термін застосовується на теренах лін­гвістичної поетики). Яскрава характеристика І. втілена в об­разі возного Тетерваковського з п'єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Прикладом І. можуть бути новели В. Сте­фаника, пронизані покутською говіркою, його авторська сво­єрідність у використанні мовних засобів, що витворює індиві­дуальний стиль (ідіостиль) письменника. За сукупністю І. виз­начають професіоналізми, жаргонізми, діалектизми, сленги.

Ідібма (грец. idioma — особливість, самобутній зво­рот ) — стійкий, неподільний, специфічний для певної мови вислів, який виражає єдине поняття, своєрідний фразеологіч­ний зворот. За будовою І. є нерозчленовуваним словосполучен­ням («вухналі кувати» — мерзнути; «дати гарбуза» — відмо­вити жениху; «витрішки продавати» — не мати змоги купити якийсь товар; «стріляний птах» — людина з досвідом і т. п.). І. властива лише одній мові, вона виявляє національний колорит, що втрачається при перекладі ін. мовою (водночас руйнується зміст І.), широко використовується у художній лі­тературі. Так, ідіома «дати гарбуза» сформувала одну із сю­жетних ліній «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ'янен­ка, правила за композиційну основу оповідання «Артишоки» Олени Пчілки.

Ізббрник — архаїчна рукописна хрестоматія, що міс­тила різні вислови, уривки із богословських творів тощо, по­ширювалася на землях Київської Русі. Найдавніша така пам'ятка — «Ізборник Святослава» 1073, переписаний для київського князя з болгарського оригіналу, складеного на по­чатку X ст., має понад 380 статей, що належать 25 авторам (переважно візантійським духовним письменникам), зокре­ма Георгію Хіровоску, котрий написав трактат з поетики з визначенням тропів («О образах»), найдавніший список апокрифів і т. п. Відомо 20 рукописів, які частково або пов- «Ізмарігд»

ністю збігаються із цією книгою. Відомий ще «Ізборник Святослава» 1076, виконаний писцем Іваном (Іоанном), складений на основі рукописів великокнязівської бібліоте­ки. Зміст цієї хрестоматії складається із перекладів візантій­ських авторів, фрагментів житій, «Стословця» константино­польського патріарха Геннадія, творів про «шанування книжне» тощо. Пам'ятка збереглася в одному списку.

«Ізмарбгд» (грец. smaragdos — смарагд) — літератур­ний збірник творів релігійно-дидактичного змісту; склався у XIII—XIV ст. у Київській Русі, поширювався у списках серед східних слов'ян до XVIII ст. Кожна з відомих трьох редакцій включає до 100 «слів» і «повчань», що стосуються норм цер­ковного та морально-побутового життя. Твори, включені до «І.», належать ранньохристиянським, візантійським та киє- воруським авторам, серед яких — Іоанн Златоуст, Василій Ве­ликий, Григорій Богослов, Кирило Туровський та ін. Дві з ре­дакцій мають виразно український характер у фразеології, мовному ладі афористики. Повчальні правила стосуються друзів, жінок, челяді, одруження і «любодіянія», дітей, а та­кож користі «почитанія книжного» і потреби заглиблюватися в прочитане. Створюючи збірник поезій «Мій Ізмарагд», І. Франко розробив символіку і окремі мотиви києворуського «І.» з його афористикою.

Ізбколон (грец. isos — рівний і kolon — частина речен­ня, складник періоду) — стилістична фігура, кількаразове повторення на невеликому відтинку віршової площі одних і тих самих слів чи словосполучень (колонів) задля витворення синтаксичного паралелізму з анафоричними та епіфорични­ми компонентами, задля інтонаційної та смислової увиразне- ності поетичного мовлення:

На горі гора, а на тій горі піч горить. Піч горить — хліб пече. «На тобі, пече, мою печаль, хай хліб пече,

а не серце молоде» (В. Голобородько).

В І. спостерігаються ознаки ізосинтаксизму.

Ізоляціонізм (англ. isolationism, від франц. isolation — роз'єднання, відокремлення) — широкий суспільний рух, що виник у СІЛА наприкінці XIX ст. на основі ідеї невтручання у суспільно-політичні процеси поза американським континен­том; загальна назва естетичних концепцій, які на основі вчення І. Канта про незацікавленість естетичного судження обстоюва­ли і розробляли вчення про автономність естетичних цінностей,