Записні кнйжка письмённика

1901. — Т. 1—2). Друкувалися монографії І. Франка («"Най­мичка" Т. Шевченка», «Варлаам і Йоасаф», старохристиянсь- кий духовний роман і його літературна історія», «До історії українського вертепа» та ін.), М. Павлика, Ф. Колесси, М. Возняка та ін. Окремі томи присвячувалися творчості І. Франка, О. Огоновського, Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. Вміщено матеріали з фольклористики, етнології, етнографії тощо, які мають велику наукову цінність.

«Запйски о Йжной Русй» — збірник фольклорних і лі­тературних творів та історичних матеріалів, упорядкований і виданий П. Кулішем 1856—57 у Петербурзі в 2-х т. У першо­му томі вміщено й прокоментовано П. Кулішем народні леген­ди, перекази, думи і пісні про київські Золоті ворота, боротьбу проти татар і унії, про походи запорожців, Б. Хмельницького, розповіді про народних кобзарів, лірників. До другого ввійшли зібрані й пояснені JI. Жемчужниковим казки, легенди й повір'я, демонологічні оповідання, анекдоти, народні пісні, покладені на ноти для фортепіано і співу А. Марковським, опис селянських похоронних обрядів. Історичної проблематики сто­сувалися статті П. Куліша і М. Грабовського з історії польсько- українських відносин у XVII ст. (зокрема, т. зв. універсалу гетьмана Остряниці) та записки Г. Теплова про стан українсь­ко-російських відносин у часи Єлизавети. Сюди ж можна від­нести і передрук розвідки І. Могильницького «О древности и самобытности южно-русского языка». Окрасою другого тому була поема Т. Шевченка «Наймичка» (без зазначення прізвища автора) з передмовою П. Куліша та оповідання «Орися» Кулі­ша. Появу «Записок...» палко привітав Т. Шевченко, пропону­ючи Кулішеві перетворити їх на періодичне видання. 1993 з'явилося репринтне перевидання «Записок...».

«Запйски Українського наукбвого товарйства в Кйє- ві» — неперіодичне видання Українського наукового товари­ства у Києві (1908—18). Всього 18 книг, останню було майже повністю знищено. Друкувалися матеріали історичної, філо­логічної, а на початках і природничої секцій. Містять наукові праці І. Франка, В. Перетца, М. Сумцова, С. Маслова, О. Шахматова, Б. Грінченка, М. Возняка та багатьох інших. Окремі томи присвячені пам'яті К. Михальчука, Т. Шевчен­ка. Через цензурні умови видання з 1914 виходили у Москві.

Записні кнйжка письмённика, або Записнйк, — одне з рукописних джерел, за яким (поряд з ін. джерелами — що­денниками, листами тощо) вивчають погляди письменника, виникнення творчих задумів, їх розгортання і втілення, «сек­рети» художньої майстерності. 3. к. п. може мати щоденнико- вий характер, стосуватися періоду інтенсивної праці над яки­мись творами чи тривалої, вагомої поїздки. 3. к. п. містить розмаїту інформацію: від побутових записів до планів

Запозйчення у літературі

роботи і фрагментів художніх творів. З цього погляду дуже характерні 3. к. І. Франка, О. Довженка та ін., в яких знахо­димо навіть стислі новели, важливі узагальнення, цікаві свід­чення, відверті рефлексії, глибокий самоаналіз.

Запозйчення у літературі — використання певним ав­тором уже відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з ін. фольклорних, міфологічних чи літе­ратурних джерел. Приклад аргументації 3. є наявність віч­них тем та вічних образів (Прометей, Дон Жуан, любов, нена­висть, правда тощо), біблійних та євангелійних сюжетів. По­части 3. реалізується через переспіви, стилізацію, аплікацію, пародію, наслідування, тобто через міметичний принцип. Як­що автор не дотримується дистанції із зразком свого запози­чення, творчо не переосмислює його, не переводить його у но­ву художню якість, тоді йдеться про плагіат й епігонство, що дискредитують мистецтво, спотворюють сутність міжлітера- турних зв'язків. Поширеною формою 3. вважається перене­сення певного твору з одного літературного роду в інший (інс­ценізація, екранізація тощо). Наприклад, М. Старицький створив п'єсу «Сорочинський ярмарок» за однойменною по­вістю М. Гоголя, М. Лисенко написав оперу «Тарас Бульба», теж беручи за основу відповідний твір М. Гоголя. Літературні 3. вивчає теорія запозичення, або ж теорія «мандрівних сюже­тів», поширена у фольклористиці, де йдеться про міграцію фольклорних творів з однієї країни в іншу. З'явившись у се­редині XIX ст. (Т. Бенфей, 1859) на противагу міфологічній школі, вона одразу знайшла своїх прихильників, зокрема серед представників порівняльно-історичного методу в Україні (М. Драгоманов, М. Сумцов, А. Лобода та ін.), вплинула і на лі­тературу. Ця теорія, безперечно, зумовлювала досить слушні спостереження, але, поступово набуваючи абсолютизованого вигляду, виявила небезпечну тенденцію взалежнення одного фольклорного та літературного явища від авторитетного іншо­го, нехтуючи суттєвою ознакою будь-якого художнього твору — його самобутністю, неповторністю, відкривавчим потенціалом.

«Запорбжская старині» — фольклорні й історико-лі­тературні збірки, упорядковані і видані І. Срезневським у Харкові 1833—38 в шести випусках. Основну частину змісту складали історичні пісні і думи XVI—XVIII ст. («Втеча трьох братів із города Азова», «Отступник Тетаренко», «Надгробна пісня Чураю», «Подвиги Сави Чалого», «Мазепа» таін.), а та­кож народні перекази, легенди, уривки з козацьких літопи­сів, «Історії русів» тощо. В низці народно-поетичних текстів помітні сліди редакторської обробки, контамінацій, здійсню­ваних І. Срезневським у дусі романтичного стилю. До збірок видавець включав і власні фольклорні стилізації та статті з іс­торії запорозького козацтва та українського народу взагалі. Збірки набули великої популярності, стали для багатьох ук- «Зарубіжна сатйра і г^мор»

раїнських письменників джерелом тем і сюжетів, справили помітний вплив на розвиток романтичної літератури, істо­ричної проблематики.

Заробітчанські пісні — тематична група станових (сус- иільно-побутових) пісень, мотиви яких пов'язані з життям та умовами праці сезонних робітників, «строкарів» на помі­щицьких ланах, пасовиськах, промислах, в артілях та ін. Тимчасове заробітчанство поширилося після скасування крі­пацтва у другій половині XIX ст. й охопило безземельну час­тину селян, які в Східній Україні з Полісся подавалися у пів­денні степи чи промислові райони Донбасу, а в Західній — з Галичини, Буковини в Молдавію на тимчасові заробітки. Ви­ділення 3. п. в окрему групу від бурлацьких, наймитських, батрацьких є умовним, оскільки характерні мотиви цих пі­сень спільні: нарікання на важку, «на чужій стороні» працю, гірку долю, лихий побут, самотність, розлуку з родиною тощо. Всі ці пісенні новотвори використовували, переосмис­лювали традиційну поетику, образи широкого спектра уже ві­домої фольклорної пісенності про родинне життя, сирітство, козацький та чумацький побут. Наприклад, у жіночих піснях про життя наймички, «строкарки» трансформовано для но­вих обставин мотиви з родинних та весільних пісень про лиху долю невістки, наймички і навіть любовних пісень («Ой ма- тінко-зірко», «Ой піду я лугом», «Брала дівка льон», «Неспі- вайте, півні», «Ой попливи, вутко»). Подібне зустрічається і в інших піснях про відробітки й поденщину («Пливе качур по Дунаю», «Ой няню мій, няню», «По той бік гора»). Така транс­формація традиційної пісенності як своєрідного кліше ха­рактерна і для пісенних новотворів міського промислового ро­бітництва. Див.: Бурлацькі пісні.

«Зарубіжна новёла» — серійне видання, здійснюване київським видавництвом «Дніпро» (1968—86). У 47-ми випус­ках український чатач мав нагоду познайомитись із кращими зразками світової новелістики (Е. Хемінгуей, А. Сент-Екзю- пері, Г. Бель, Г. Лоусон, В. Фолкнер, М. Андерсен-Неске, Лао Ше, Р. Акутагава, Я. Івашкевич та ін.) у перекладі україн­ською мовою, здійснених І. Дзюбою, А. Перепадею, Є. Попови­чем та ін. Видання забезпечені передмовами (І. Драч, Кіра Ша­хова, Д. Наливайко, Д. Затонський та ін.).

«Зарубіжна прбза XX століття» — серійне видання київського видавництва «Дніпро», започатковане 1988. Ук­раїнський читач завдяки йому має змогу розширити свої знання творчого доробку В. Моема, Дж. Хеллера, М. Варгаса Льоси, А. Палаццескі, К. Абе, А. Камю у перекладі І. Дзюби, О. Жомніра, Ю. Покальчука, В. Шовкуна та ін.

«Зарубіжна сатйра і гумор» — серія художніх творів, реалізована видавництвом «Дніпро» (1969—86). Всього

З&спів

з'явилася 21 книжка зарубіжного гумору та сатири (М. Jlacci- ла, К. Воннегут, А. Доде, С. Брант, А.-Р. Лесаж, Н. Сосекі, К. Варналіс та ін.) у перекладі українською мовою (І. Дзюба, Ю. Лісняк, Є. Попович, С. Сакидон та ін.). Видання забезпе­чені передмовами, бібліографічними довідками, примітками (В. Пащенко, С. Панько, І. Ющук та ін.). У такому система­тичному вигляді здійснено вперше в Україні.

З&спів — усталений початок співаного фольклорного твору — думи, билини, рідше — історичної пісні. У ліро-епіч­ному творі 3. є ліричним вступом до оповіді:

Ой у святу неділеньку Та рано пораненько, То не сива зозуля кувала, Не дробна птиця щебетала, А не в борі сосна зашуміла, — Як та бідна вдова А в своєму домові гомоніла

(дума «Бідна вдова і три сини» ).

3. привертає увагу слухача, психологічно готує його до сприй­няття змісту твору. У фольклорних, усних творах, окрім цьо­го, традиційний початок ще й полегшує його запам'ятовуван­ня та виконання, підкреслює монументальність твору. 3. створює тло усьому творові, служить його композиційним центром:

Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить: Довершилася України кривда стара, Нам пора для України жить (І. Франко).

Інтонаційно і змістом 3. початкового куплету пісні познача­ється і на всіх наступних, а в останньому відлунює своєрідним контрапунктом:

Бо пора це великая єсть: У завзятій важкій боротьбі Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь, Рідний краю, здобути тобі!

Затікт — див.: Анакруза.

Затёкст — див.: Підтекст.Зіум (рос. заумь) — версифікаційний прийом російсь­ких кубофутуристів, який полягав у розчленуванні поетично­го мовлення на фонемні складники з наступним їх довільним сполученням під впливом певної ритміки. Термін з'явився на початку XX ст. (О. Кручених, В. Хлєбніков, В. Каменсь- кий та ін.), спроба його теоретичного обґрунтування була в книзі «Апокаліпсис в російській літературі» (М., 1923). 3. приковує до себе увагу і сучасних прихильників авангардиз­му (Авангардисти Тифліса. — Венеція, 1982). Вони диферен­ціюють чистий 3., який зберігає звичайні граматичні форми у новому фонетичному їх наповненні, від чистої абстракції (див.: Абстракціонізм), що спостерігалася в обериутів чи єв­ропейських конкрет-поетів. Корені 3. містяться у глосолалі­ях, анаграмах, дитячому мовленні, схильному до довільного словотворення. Відомий 3. і в українській поезії, зокрема у творчості панфутурйстів, тобто був явищем не тільки російсь­кого футуризму. Зразки його наявні у доробку М. Семенка, Гео Шкурупія, А. Чужого та ін. Звертався до 3. й М. Бажан:

Мене зелених ніг

тіл тюль люля хміль [...].

Це приклад вірша-конгломерата, складеного впереміж із зви­чайних реалістичних, заумних та абстрактних елементів. У тогочасній поезії траплялися випадки майже безконгломе- ратного 3., як-от у вірші «Ляля» Гео Шкурупія:

Лю льоль

лієллі лієллі канц канц

ае еа ео леллі бумеранг бумеранц тфуїті твіті лю [...].

Досвід своїх попередників використовують сучасні неоавангар- дисти («Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота» таін.), по­єднуючи 3. із граматичними формами, як, скажімо, Н. Гончар:

чулення роз-о-зне-

рознука пуп'янка п'янка? яка різниця? [...].

«Зіхідна Україна» — альманах, перший літературно- художній збірник за редакцією Д. Загула, В. Атаманюка, с. Семка. Виходив 1927 у Харкові. Художнє оформлення О. Рубана. Друкувалися В. Атаманюк, О. Бабій, В. Бобин- ський, В. Гадзінський, Д. Загул, Мирослав Ірчан, М. Кічура, Ф. Малицький, М. Марфієвич, Ю. Мережаний, А. Павлюк, М. Тарновський, Агата Турчинська, Д. Фальківський, В. Гжицький, М. Козоріс, Д. Бедзик, І. Ткачук, П. Козланюк, Д. Рудик, Я. Струхманчук. Основна тематика — підневільне життя трудящих Західної України та боротьба за їх визволен­ня, «надії» на Радянський Союз як «форпост миру й соціаліз­му». Художній рівень творів, за окремими винятками, — не­високий.

«Зіхідна Україна» — ілюстрований літературно-мис­тецький та громадсько-політичний «зшиток». З 1927 до 1930 виходив у Києві як щорічник за редакцією В. Атаманюка, Д. Загула, Р. Заклинського, С. Товкачевського, а з 1930 до 1933 — щомісячно за редакцією Мирослава Ірчана. Ставив своїм завданням консолідувати письменників, вихідців із За­хідної України. Тут також друкувалися твори письменників, що жили на західноукраїнських землях (В. Бобинського, П. Козланюка, Д. Осічного, С. Тудора, О. Гаврилюка, Я. Кон- дри та ін.). «3. У.» знайомила своїх читачів із кращими зраз­ками творчості тих письменників, які не належали до спілки (вірш «Галичина» та пролог до поеми «Мазепа» В. Сосюри, вірші Г. Косяченка, Д. Фальківського та ін.).

«Зіхідна Україна» — літературна організація. Діяла в 1925—33 у Харкові та Києві. Спочатку як секція спілки се­лянських письменників «Плуг», а з квітня 1926 — як окрема літературно-мистецька спілка, що об'єднувала понад 50 пи­сьменників та художників, здебільшого вихідців із західно­українських земель, на той час окупованих Польщею, Руму­нією, Чехо-Словаччиною, а також письменників, що й далі жили на цих територіях та в США, Канаді, Німеччині. «3. У.» мала свої філії також в Одесі, Катеринославі, Полтаві та ін. Організацію спочатку очолював Д. Загул, а з 1929 — Миро­слав Ірчан. Учасники «3. У.» брали участь в ін. літературних об'єднаннях — «Плуг», «Гарт», ВУСПП, «Молодняк» тощо. Серед найактивніших представників «3. У.» — В. Ата- манюк, В. Бобинський, Д. Бедзик, В. Гжицький, В. Гадзінсь- кий, М. Гаско, Д. Загул, М. Кічура, М. Козоріс, Ф. Малиць- кий, М. Марфієвич, Д. Рудик, Мирослава Сопілка, І. Ткачук, Агата Турчинська, М. Тарновський, А. Шмигельський та ін. У програмному документі, прийнятому на Першому з'їзді «3. У.» в 1930 за умов ідеологізації літератури та мистецтва, спілка ставила своїм завданням висвітлення позаестетичної проблематики, зокрема, тяжкого становища трудящих у За­хідній Україні та Буковині, закликала до єднання з Україною і т. п. У 30-ті XX ст. переважна частина західноукраїнських письменників була репресована. Винятком стали Д. Бедзик, Агата Турчинська, А. Шмигельський. Після довгих літ поне­вірянь у більшовицьких таборах повернулися до літературно­го життя М. Гаско, Ф. Малицький, В. Гжицький, М. Марфіє­вич. 1933 була ліквідована й сама літературна організація. «3. У.» мала своє видавництво та друковані органи.

Зічйн — усталений, традиційний початок оповідних фольклорних творів, переважно казок: «Колись був у Києві», «Був собі дід та баба», «Був собі котик та півник». Такі 3. називають ініціальними формулами (є ще медіальні і фіналь­ні). Вони бувають досить розлогі, римовані, поєднані з весели­ми каламбурами: «Було це за царя Панька, як була земля тонка: пальцем проткнеш і воду п'єш». Подібними поетични