Адресант

знавчій практиці. Цей процес стосується утворення нових семантичних сполук, асоційованих із способом формування похідних слів і граматичних форм за допомогою приєднання до кореня афіксів із певним значенням.

Агбн (грец. ago — веду) — своєрідне словесне змаган­ня між дійовими особами в еллінських комедіях, завдяки якому розкривається ідейний зміст драматичного твору. Од­ним із прикладів А. можна назвати суперечку між Есхілом та Евріпідом у комедії «Жаби» Арістофана. Сучасне мистецтво (модернізм, авангардизм) завдячують нідерландському філо­софу Й. Гайзінгу за впровадження терміна «А.» у значенні гри, змагання у творчому процесі як визначального принципу становлення світової культури.

Адамізм — див.: Акмеїзм.

Адаптація (лат. adapto — пристосовую) тбксту — спрощення тексту літературного твору, пристосування його для сприйняття дітьми або малопідготовленими читачами. Широко застосовується при вивченні іноземних мов. А. т. творів художньої літератури вимагає збереження стилю пись­менника, оснащення елементів, що не піддаються адаптуван­ню, необхідними поясненнями. Прикладом А. т. є оповідання Марії Пригари за мотивами українських народних дум «Ко­зак Голота», перекази £омерових «Іліади», «Одіссеї», здій­снені Катериною Гловацькою тощо.

«Адбльфотес» — граматика грецької мови, що з'яви­лася у Львові 1531, складена і видана студентами Ставропі­гійської школи під керівництвом Арсенія Грека. За зразок «А.» бралися граматики Ласкаріса, Кленарда, Меланхтона. Це видання важливе не тільки тим, що в ньому поруч із грець­ким матеріалом дається слов'янський, власне книжний укра­їнський, а й тим, що тут закладалися основи майбутньої віт­чизняної філології.

Адонічний вірш (лат. versus adonius) — античний вір­шовий розмір, дактилічний усічений диметр, де поєднуються дактиль і хорей. Вживався як фінальний рядок, рефрен у салфіч- ній строфі: — u V) /— и. Названий на честь фінікійського бога Адоніса. В українській поезії не вживається, але відомий з грець­кої, зокрема :ш перекладом І. Франка з Юліана Єгиптянина: Вмер-бо Архілох! Тож стережися тепер Ямбів злостивих,

Що з його уст летять густіше, ніж стріли З луків мисливих.

Адресант (франц. adresser — надсилати) — той, хто надсилає комусь листа, відправник кореспонденції; як учасник письмового комунікативного акту А. збігається з поняттям «ав­тор твору».

Адресат

Адресат — одержувач листа. В естетичній комуніка­ції — сприймач художнього твору, його реципієнт. На відмі­ну від психологічного (сприймач), прагматичного (спожи­вач), соціологічного (реципієнт, публіка) літературознавче поняття «А.» розрізняє реальних адресатів (читачів фізич­них), на яких свідомо чи потенційно розраховує письменник, пишучи твір, та «А.» як естетичну позицію, ідеального чи­тача. Від характеру орієнтації на нього значною мірою зале­жать структура твору, його жанрово-стильові особливості. А. у такому сенсі є сукупністю ролей, які визначає текст твору і які вимагають від читача відповідного сприймання та інтер­претації як елементів, так і тексту загалом.

Абд (грец. aoidos — співець) — еллінський поет, кот­рий виконував епічний твір, акомпануючи собі на струнному щипковому інструменті — формінкзі, лірі чи кіфарі. Образ А. відтворено у поемі Гомера — найбільшого давньо­грецького А. — «Одіссея» (Демодок, Фемій). Традиція А. бу­ла досить сильною, передавалася з покоління в покоління (рід Гомеридів на о. Хіос чи Креофелідів на о. Самое).

«Азбукбвник» — енциклопедія української літерату­ри, укладена Б. Романенчуком, який у Філадельфії видавав літературно-художній журнал «Київ». Вийшло тільки два то­ми (1966, 1973), які охоплюють літери від А до Г (останнє гас­ло «Гущак Іван»).

Азбукбвники (від азбука) — своєрідні словники-до- відники, в яких статті з різних галузей знань розміщувалися за алфавітним принципом. Спочатку в них подавалися слова іншомовного походження з докладним розкриттям значення, біблійно-церковна символіка (XIII—XIV ст.), а далі — світсь­ка інформація здебільшого із зазначенням джерел (XVI— XVII ст.). А. складали діячі братських шкіл (Лаврентій Зиза- ній, Памво Беринда та ін.). Поширювалися А. переважно в рукописному вигляді і призначалися передусім учням.

Айрбн (букв. — твір, написаний вірменською мовою) — особливий жанр вірменської лірики, позначений стійкими рисами композиції та віршування, перейнятий філософськи­ми, еротичними та дидактичними мотивами. Це переважно чотирирядкова монострофа (трапляються 6- і 8-рядкові стро­фи) з однією римою, як правило, 15-складник з обов'язковою цезурою після 7-го складу. Твори такої форми з'явилися у XI—XII ст., найповнішого розквіту сягнули в поезії Нагапета Кучака (XVI ст.):

Я череп висохлий уздрів, штовхнув його ногою. Він посміхнувся і сказав: «Що робиш ти, герою! Я вчора був такий, як ти, наповнений жагою, А нині я лежу в землі, мов грудка перегною»

(переклад Д. Павличка).

Академічне літературознівство

Академізм (грец. akademia — назва садів поблизу Афін, які немовби належали міфічному героєві Академу; філо­софська школа Платона, за зразком якої згодом називалися об'єднання митців, учених, вищі навчальні заклади, наукові установи). А. не має точного термінологічного статусу, вира­жає поняття або високого рівня наукових досліджень (акаде­мізм мислення, академічне літературознавство), або зверх­ньо-зневажливого ставлення до членів академій, які сліпо до­тримуються загальнообов'язкових канонів у мистецтві, вимог нормативної поетики в літературній критиці. Характер А. за­лежить від статусу академії (громадська, державна), її ролі в розвитку мистецтва, освіти, науки. На певних етапах суспіль­ного розвитку академії можуть стати осередком або традиціо­налізму, ретроградства, або новаторства і творчого пошуку.

«Академйческий кружбк» — студентське товариство москвофільської орієнтації, яке діяло у Львові 1871—95. Під впливом І. Франка, М. Павлика, І. Белея (лютий 1876 — чер­вень 1877) «А. к.» займався і посутніми справами тогочасного українського суспільства, після їх арешту повернувся на моск­вофільські позиції. Мав друкований орган — часопис «Друг», видав альманах «Дністрянка» (1876), «Повісті й оповідання» В. Хиляка (у 3-х т.^-, 1882), організовував літературні вечори, присвячені Т. Шевченку,'"М. Устияновичу та ін.

«Академічна громада» — українське студентське то­вариство, яке діяло у Кракові (1888—95). Його активним учасником був В. Стефаник. Однойменне товариство функціо­нувало й у Львівському університеті (1896—1921, з перерва­ми), поставши на підсонні «Академічного братства» і «Ват­ри». Мало фахові гуртки та літературну секцію: тут було створено навіть Допомоговий фонд для незаможних україн­ських письменників (1897), влаштовано святкування 25-річ- чя літературпої діяльності І. Франка (1898), видано його збірку «Мій Ізмнрпгд» (1898). З 1908 видавав серію книжок «Дшплнл бібліотеки*.

«Академічно брйтетпо» — українське студентське то- ішристно, яко діяло у Лі.ііоііі (1К82—96), виникло на основі • Акпдомічної босіди» ти «Дружного лихваря». Попри те що його учасники нмйміїлися політичними проблемами, зокрема гоці'иіістіїчпої спрямованості, вони виявляли інтерес до літе- ритурно-історичних та етнографічно-статистичних питань, організовували вечори, присвячені Т. Шевченку, М. Шашке- вичу, Ю. Федьковичу та ін., займалися видавничою діяльніс­тю (твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького; Ф. Шиллера та Г. Гейне у перекладі українською мовою і т. ін.).

Академічне літературознівство — наукове літерату­рознавство. Постало після розгалуження літературної крити­ки та досліджень історії літератури. У 40—80-ті XIX ст., коли

Акаталёктика

відбувся перехід від бібліографічного опису та рефлексій кри­тичної рецепції до глибшого, посутнішого, аналізу літератур­них текстів, відповідних джерел, систематизації та класифі­кації студійованого матеріалу, сформувалася історія літера­тури як наука (брати Я. та Б. Грімм, Т. Бенфей, І. Тен, Ф. Буслаев, М. Тихонравов, О. Веселовський, М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, М. Сумцов та ін.). В її межах окреслилися свої школи та на­прями: культурно-історична школа, порівняльно-історичний метод у літературознавстві, психологічна школа у літерату­рознавстві тощо. На межі XIX—XX ст. посилився соціологіч­ний метод у літературознавстві (М. Драгоманов, І. Франко, Ф. Колесса, С. Єфремов, М. Грушевський та ін.). Від часу за­снування Всеукраїнської академії наук (1918) А. л. розвива­лося на її теренах, переживши різні етапи своєї еволюції, роз­кривало свій потенціал у наукових працях М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Білецького, В. Петрова (Домонтовича), JI. Новиченка та ін. З 1936 А. л. ведеться в межах Інституту літератури ім. Т. Шевченка, створеного 1926 у Харкові і призначеного для вивчення творчої спадщини Т. Шевченка, переведеного з 1936 у відання академії наук. Серед фундаментальних праць — кур­си історії української літератури від найдавніших часів до су­часності, повне зібрання творів Т. Шевченка (у 6-ти т.), 50-томник І. Франка, 12-томник Лесі Українки, 10-томник Г. Квітки-Основ'яненка та ін., «Шевченківський словник» (у 2-х т.), «Історія української літератури XX століття» (у 2-х т.; у 3-х кн.) та ін., сотні індивідуальних та колективних моногра­фій, наукових збірників, статей у періодиці, виступів на між­народних та республіканських конференціях. Інститут ініцію­вав або провів низку міжнародних форумів: «Іван Франко і сві­това культура», «Леся Українка і світова культура», конгреси МАУ, «Наука і культура між слов'янським і німецькомовним світами» пам'яті Д. Чижевського. В Інституті діють дві спец- ради для захисту докторських дисертацій.

Акаталёктика (грец. akatalektos — неусічений) — від­повідність клаузули метричній структурі вірша, дотримання його схеми. Так, в акаталектичному ямбічному рядку два ос­танні склади адекватні стопі ямба (константа): «Страшні сло­ва, коли вони мовчать» (Ліна Костенко):

u —/ u —/ u —/ u —/ u —/. У такому значенні вживаються поняття: «акаталектична кла­узула», «акаталектичний віршовий розмір», «акаталектич- ний хорей» тощо, на відміну від «каталектики» чи «гіперка- талектики».

Акіфіст (грец. akathistos, букв. — несідальний) — гім- нографічний твір на честь Ісуса Христа, Богородиці чи іншо-