«З велйкого ч£су»

«Жовтнбве кбло» — літературна група українських ііисьменників-емігрантів лівої орієнтації, яка виникла в Пра- .чі в середині 20-х XX ст. До неї входили А. Павлюк, В. Хме- люк, С. Масляк та ін. Мала зв'язки з лівими авангардистськи­ми течіями в чеській літературі.

Жонглёри (франц. jongleur, від лат. joculator — жар­тівник) — мандрівні лицедії, співаки та музики, виконавці героїчних жестів у середньовічній Франції (X—XIII ст.), як шпільмани у Німеччині або скоморохи у Київській Русі, пе­реслідувалися церквою. Нині слово «Ж.» змінило свій зміст, воно означає артистів цирку, які водночас підкидають і спритно ловлять кілька предметів.

Журнал (франц. journal — газета), або Часбпис, — друковане періодичне видання, один із засобів масової інфор­мації, що впливає на громадську думку і формує її. Містять статті або реферати з різних суспільно-політичних, науко­вих, виробничих та ін. питань, літературні, публіцистичні твори, ілюстрації, фотоматеріали, репродукції, листи допису­вачів. Розрізняють за періодичністю (тижневик, двотижне­вик, місячник, квартальний), змістом (громадсько-політич­ний, літературно-художній, науковий, науково-популярний, технічний, інформаційний, реферативний, бібліографічний, сатиричний, спортивний, фаховий — історичний, медичний, хімічний, фізичний, математичний таін.), читацьким призна­ченням (жіночий, дитячий, чоловічий, молодіжний). Перші Ж. в Україні з'явилися у Харкові на початку XIX ст. — «Харьковский демокрит» (1816) та «Украинский вестник» (1816—19). Вагому роль у розвитку української літератури відігравали такі ^К., як «Основа», «Киевская старина», «Жи- тє і слово», «Літературно-науковий вісник», «Українська ха­та», «Червоний шлях» та ін. Нині твори української класики та сучасних письменників друкуються на сторінках Ж. «Су­часність», «Дзвін», «Березіль», «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Авжеж» та ін.

«З велйкого чісу» — військовий ілюстрований літера­турно-науковий збірник. Вийшов 1916 у Львові коштом това­риства «Просвіта» разом з календарем цього ж товариства, охоплював поетичні, прозові твори та літературно-критичні й публіцистичні статті, спогади. Тут вперше надруковано низ­ку віршів І. Франка («Царські слова», «Три скирти», «Будь­мо», «А ми з чим»), О. Маковея («Стрілецький марш», «По­хід», «Воля», «Жовняр за плугом»), цикл творів Б. Лепкого, «З невблі»

В. Масляна, у яких знайшли художнє відображення трагічні події Першої світової війни, передано трагізм ситуації україн­ського населення Галичини, патріотичні поривання січових стрільців. Перипетії воєнних подій, переживання українсь­ких вояків на австрійсько-російському фронті передано в опо­віданні «Патруля» О. Маковея, в новелі «Краян» січового стрільця І. Ткачука, у нарисах «Бажання російського офіце­ра» А. Б-ка (криптонім А. Баб'юка), «Асвабадітєлі» В. Ми- хайленка, «Шляхом стрілецької слави» Р. Заклинського, у публіцистичних статтях О. Барвінського, О. Назарука, І. Че­піги, Є. Олесницького, І. Партики, К. Студинського та ін. Під криптонімами «С. О-вич» та «С. О.» передруковано з періо­дичної преси статті С. Єфремова про письменника А. Богдано­вича та громадсько-культурного діяча О. Бородая (рубрика «Народний пом'янник»). Надруковано спогади Л. Цегельсь- кого про поїздку представників «Союзу визволення України» до Болгарії і Туреччини, інформацію про відкриття пам'ятни­ка Т. Шевченкові у м. Винники. Містив багато фотографій, репродукцій з картин художників.

«З невблі» — літературний збірник, виданий видавни­цтвом «Допомога» у Петербурзі 1908 (на обкладинці зазначе­но м. Вологда — місце формування збірника). Мав на меті підтримати українських в'язнів царських тюрем. Відкривав­ся трьома епіграфами з поезії Т. Шевченка. До збірника увій­шли вірші, поеми, оповідання письменників, які були на волі і які сиділи по тюрмах: Лесі Українки, Олександра Олеся, А. Кримського, М. Чернявського, С. Черкасенка, М. Коцю­бинського, І. Липи, А. Кащенка, І. Огієнка, Г. Ясинського, Надії Кибальчич та ін. Незважаючи на те що збірник готував­ся в умовах політичних репресій проти діячів української культури, цензурних утисків художнього слова, до нього пот­рапило чимало політично гострих творів, пройнятих воле­любними настроями, любов'ю до України («На чужині» О. Коваленка, «Товаришам» М. Тенянка, тюремна лірика П. Шелеста (псевдонім І. Липи), 3. Ткаченка («Невольник»), Н. Онацького («Ворогам»), П. Капельгородського («Пісня зас­ланців», «Не стріляй!»), Ю. Будяка («Борцям життя») таін. У збірці вміщені твори О. Пушкіна («В Сибір», переклад О. Ко­валенка), М. Горького («Пісня про Сокола», переклад К. Мак- сименка). Окремі вірші, як свідчать підписи під ними та їх зміст, написані в тюрмі («Згадка з минулого» М. Шаповалова та ін.). Важливі факти з історії підготовки до друку розкрива­ють листи Лесі Українки до О. Луцького, де поетеса говорить, що до збірника «на користь українських засланців» її попро­сили збирати в Україні матеріали. До антології «З н.» вона, зокрема, переслала вірші О. Луцького.

«З потбку житті» — літературно-художній альманах, упорядкований М. Коцюбинським та М. Чернявським. Ви- «За м£рксо-л£нінську критику»

йшов 1905 в Херсоні. М. Коцюбинський у листі до Панаса Мир­ного від 10 лютого 1903 писав про задум упорядників: «Маемо па меті видати літературний збірник (поезії, новели, повісті, драматичні твори), в якому хотілось би помістити нові, ніде не друковані твори переважно із життя сучасної інтелігенції, а та­кож на теми соціальні, психологічні, історичні і ін.». З нагоди підготовки рукопису до друку журнал «JIHB» опублікував статтю «Новий український альманах» (1903) разом із вище­згаданим листом М. Коцюбинського. На заклик упорядників відгукнулося чимало відомих письменників, які подали для публікації свої твори: І. Франко («Стріли»), Леся Українка («Було се за часів святої Германдади»), М. Вороний, Б. Грін­ченко (поезії), Панас Мирний (переклади з Г. Гейне), І. Не- чуй-Левицький («Гастролі»), Ольга Кобилянська («Ідеї») та ін. Поставлену мету — «дати імпульс нашим письменни­кам оброблювати теми з життя інших верств суспільності, але й видати нові не друковані праці» — редакція певною мірою осягнула. Розширювало тематичні обрії української літерату­ри, поглиблювало новаторські тенденції її розвитку. М. Ко­цюбинський виступив у альманасі з поезіями в прозі «З гли­бини», М. Чернявський опублікував низку лірично-психоло­гічних малюнків («Низова течія», «Легенда сокола»). Цілий рік «опробувала» царська цензура, яка «тяжко покалічила його» (М. Коцюбинський); багато творів заборонили друкува­ти (новелу «До п'ятого коліна» І. Липи, оповідання «Пенсія» М. Левицького, «Одне слово» Лесі Українки, деякі вірші М. Старицького та ін.). Хоч альманах після втручання цензу­ри вийшов збіднений, він все ж свідчив про художній поступ української літератури.

«За крас(5к>» — літературний альманах, виданий на честь Ольги Кобилянської, упорядкований О. Луцьким (Чер­нівці, 1905). Мав модерністський характер, хоч у ньому, крім творів символістів (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Кармансь- кий, О. Луцький, С. Чарнецький), неоромантиків (Леся Укра­їнка), імпресіоністів (М. Коцюбинський), друкувалися твори реалістів (І. Франко, Уляна Кравченко та ін.). Були публіка­ції Катрі Гриневичевої, І. Липи, М. Вороного, М. Чернявсько­го, Г. Хоткевича та ін.

«За м£рксо-лбнінську крйтику» — критично-літератур­ний журнал, що виходив у Харкові (1932—34) замість свого попередника — часопису «Критика» як видання ДВОУ за ре­дакцією В. Коряка. З 1934 і впродовж 1935 — орган СРПУ (ре­дактор С. Щупак). Публікував нариси про творчість М. Коцю­бинського, П. Грабовського, А. Головка, П. Панча, І. Микитен- ка та ін., рецензії на твори П. Тичини, Ю. Яновського, О. Близька, Ю. Смолича та ін., здебільшого перейняті вульгар­но-соціологічним пафосом, кон'юнктурною тенденційністю, «За стб літ»

нехтуванням специфікою творчої діяльності та національної своєрідності української літератури. Був засобом сумнозвісної «політики компартії у галузі художньої літератури та мистецт­ва». У 1935—40 виходив під назвою «Літературна критика» за редакцією С. Щупака, А. Головка, І. Стебуна.

«За стб літ» — збірники матеріалів з громадського та літературного життя в Україні XIX — початку XX ст., що ви­давалися у Києві Комісією новітньої історії ВУАН (1927—30) за редакцією М. Грушевського. Тут містилися ґрунтовні нау­кові розвідки про творчість українських письменників, почи­наючи від І. Котляревського, Т. Шевченка, написані І. Житецьким, М. Возняком, К. Студинським, О. Дорошкеви- чем та ін.

Заангажбвана література (франц. litterature engagee, від engagei— запрошувати, наймати) — література, перей­нята пафосом суспільно-політичної, громадянської чи націо­нальної проблематики. 3. л. — прояв соціальної відповідаль­ності митця за результати своєї творчості. Ідею заангажова- ності особи в суспільстві висунули персоналісти ще в 20—30-ті XX ст., щодо художньої літератури її застосували екзистенці­алісти після Другої світової війни (зокрема, Ж.-П. Сартр). На основі об'єктивної зумовленості літератури суспільним жит­тям постала т. зв. ленінська теорія партійності літератури, яка в умовах тоталітарного суспільства практично перетвори­лася на заангажованість, приводячи до фальсифікації життя, до продукування творів за заздалегідь сконструйованими нор­мами, канонами (метод соціалістичного реалізму). Виникла розбіжність між теорією і художньою практикою, яка або не відповідала теорії і тому критикувалася, або, відповідаючи теорії, не давала естетичних цінностей. Концепція 3. л. не пе­редбачала підпорядкованості літератури певній партії чи зв'язку з якоюсь однією ідеологією. Йшлося про те, щоб письменник відчував свою причетність до світу, свою частку відповідальності за його долю. Така концепція не пов'язувала художню літературу з жодним літературним напрямом чи стильовою течією, принаймні не зреалізувалася у жодному із стильових утворень. Термін «3. л.» відображав традиційне розуміння тенденційності літератури, її суспільного призна­чення. Подібні погляди на літературу набували особливого поширення в період національно-визвольних змагань поне­волених народів за свою незалежність. У цьому сенсі зрозу­міла висока суспільна заангажованість нової української лі­тератури XIX — початку XX ст. Така «самозаангажованість літератури» зумовлювала твердження молодого І. Франка в 1878, що літератури, яка стоїть понад партіями, «ніколи не було». Особливого значення надавали 3. л. народники (С. Єф-