ЖиттА літературне

ченко та ін. Вагомими і цікавими були такі історико-публіцис- тичні публікації, як матеріали до 60-річчя М. Грушевського (№ 10; 1926). А № 5 за 1926 майже цілком присвячений пам'яті І. Франка, де вміщено до десятка статей та розвідок про його творчість, серед них — «Життєва путь Івана Франка» А. Му- зички, «Франко-поет» П. Филиповича, «Літературно-кри­тичні погляди І. Франка в 1890—1900 роках» К. Довганя, «Франко в Одесі в 1909 р.» А. Ніковського, «Ів. Франко й Ле­ся Українка» М. Драй-Хмари та ін. Літературознавчі розвідки, статті з теорії літератури, рецензії друкували М. Зеров («Квіт­ка й пізніша українська проза»), Б. Якубський («Поетична творчість Миколи Вороного», «Юрій Яновський та його «Май­стер корабля»), В. Гадзінський («Гнат Михайличенко»), а та­кож І. Айзеншток, Ю. Меженко, Г. Майфет, А. Лейтес, Ф. Яку- бовський, Ол. Дорошкевич, Б. Коваленко, С. Родзевич, А. Ні- ковський та ін. У 20-ті XX ст. був досить яскравим явищем і, наскільки дозволяли умови ідеологічного тиску, намагався тримати незалежну позицію, хоч на початку 30-х XX ст. редак­ційна колегія, вкотре вже змінена партійним керівництвом, змушена була визнавати свої «помилки», друкувати вульгар­но-соціологічні матеріали. У 1932 став органом Федерації радянських письменників України, у 1933 — місячником орг­комітету Всеукраїнської спілки радянських письменників. У 1934 «Ж. і р.» було закрито.

Житті літературне — сукупність суспільних явищ, що зумовлюють певну літературну епоху. Ж. л. охоплює всі суспільні інституції літературної епохи, котрі є підґрунтям творчої діяльності й спілкування письменників, критиків, Видавців, читачів. Ж. л. визначає рівень літературної культу­ри епохи, панівні в даному середовищі смаки, уподобання, вартості, суспільне становище письменника, підтримку його з боку суспільних організацій, приватних осіб (меценатство, спонсорство, урядові літературні нагороди і т. д.). Ж. л. акти­візує діяльність інституцій, що є посередниками між пись­менником і читачем (бібліотеки, видавництва, книжковий бізнес, літературна критика), а також функціонування осе­редків формування художніх ідей (літературні журнали, літе­ратурні салони, літературні кав'ярні тощо). Зі зміною літера­турної епохи одні інституції стають більш впливовими в орга­нізації та підтримці Ж. л., інші втрачають свою актуальність, з'являються нові, змінюється характер суспільних інститу­цій, що визначають Ж. л. Якщо для Ж. л. Франції XVII— XVIII ст. впливовим був літературний салон, то для Ж. л. Франції XIX ст. важливим стає літературний журнал. Поява перших періодичних видань у Харкові на початку XIX ст. («Харьковский еженедельник», з 1812; «Харьковский демо­крит», з 1816; «Украинский вестник», з 1816 та ін.), а також

Жовнірські пісні

видання літературних альманахів і збірників у 30-х XX ст. («Украинский альманах», 1831; «Утренняя звезда», 1833; «Запорожская старина», 1833—38 та ін.), на сторінках яких вперше з'явилася нова українська літературна мова, стала одним із важливих чинників культурного відродження в Україні. Деякі інституції для Ж. л. мають тривале або й не­перехідне значення. Літературна кав'ярня, що була осеред­ком функціонування Ж. л. у XVII ст., не втратила свого зна­чення на зламі XIX—XX ст. («Молода муза») і наприкінці XX ст. (див.: Літературний період).

«Жінбчадбля» — громадсько-літературний ілюстрова­ний щомісячник, що виходив у Коломиї 1925—39 за редакцією Олени Кисілевської. Крім інформації загальнополітичного та громадського життя, друкував твори українських класиків (Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, С. Руданського, Уляни Кравченко та ін.) та сучасників (Марій­ки Підгірянки, П. Тичини, Остапа Вишні, Олени Журливої таін.). Ірина Вільде, працюючи в <<ЛС. д.», опублікувала повість «Вікна навстіж» (1934), ряд новел, статей. Журнал знайомив з перекладами творів П. Джонсона, К. Гамсуна, Ю. Ахо. Мав до­датки «Світ молоді» (1932—39) та «Жіноча воля» (1939).

Жінбча рйма — див.: Парокситонна рима.

«Жінбчий гблос» — громадсько-культурний ілюстро­ваний щомісячник, орган «українських працюючих жінок». Виходив у Львові 1931—39. Ставив своїм завданням консолі­дувати різні верстви жіноцтва, розширювати їхній кругозір, стимулювати до громадської діяльності. Прагнув досягти цієї мети друкуванням відповідних публіцистичних статей, ху­дожніх творів, хронікальних матеріалів. У жанрі публіцисти­ки активно виступала Іванна Блажкевич та ін. Місячник про­пагував творчість Лесі Українки, Ольги Кобилянської, В. Сте­фаника, Марійки Підгірянки (псевдонім Марії Домбровської) таін., містив чимало патріотичних ліричних віршів О. Черно­вой «Ранок», «Мати»). «Ж. г.» кількома статтями, фотогра­фіями з похорону відгукнувся на смерть В. Стефаника. Чимало місця відводилося господарським порадам, культурно-освіт­нім справам села, діяльності просвітніх гуртків, кооперати­вів. Був розрахований на широкі читацькі кола.

Жовнірські пісні — народні пісні суспільно-побутово­го циклу про вояцьке життя примусово рекрутованих україн­ців до царського та цісарського військ. Слово «жовнір», «жов- няр» прийшло в Україну через Польщу із середньовічної Європи, де наймані вояки за службу отримували плату — «жолд». З кінця XVIII ст., після ліквідації козацького війсь­ка в Україні та у зв'язку з поділом Польщі й окупацією Авс­трією Галичини, Буковини, Закарпаття, на українців «звали­лася» рекрутчина та солдатчина. Хоч у XX ст. рекрутчина була вже замінена загальною військовою повинністю, стано- «Жбвтень»

вище українця-вояка не змінилося, а тому традиційні Ж. п. не тільки не вийшли з ужитку, а й поповнювалися новотвора­ми («Ой війна, війна світова»). Зміст Ж. п. реалістичний. їх головні мотиви: примусова присяга («А в неділю пораненько»), плач матері («Та поза садом-виноградом доріжка лежала»), ро­дини, молодої дружини з діточками, розпука новобранця від розлуки з рідною стороною, туга за рідним домом («Понад чор­не море літали ворони»), важке життя в казармі, писання лис­тів, участь у битвах, смерть на чужині («Чорна рілля заорна, а гей, гей!») та ін. Є й любовні мотиви: смерть дівчини з жалю за милим («Ой ци будеш, моя мила, та за мною тужити»), про­хання вояка про відпустку, його спізнення до казарми тощо. Записи Ж. п. були зроблені вже у першій половині XIX ст. 3. Доленгою-Ходавським, М. Максимовичем, Я. Головаць- ким, М. Костомаровим та ін., але найбільше їх занотовано у другій половині XIX ст. Окремий рукописний збірник Ж. п. залишив О. Маковей «Руські (українські) вояцькі пісні в Авст­рії». Мотиви Ж. п. знайшли відображення у творах Т. Шевчен­ка, Ю. Федьковича, Ольги Кобилянської, В. Стефаника та ін. Оригінальну збірку уклав і сам проілюстрував Б. Лепкий (Тим, що полягли 1914—1915. — Відень, 1916). Найбільш повне ви­дання Ж. п. вийшло 13-ою книжкою серії «Українська народ­на творчість»: Рекрутські та солдатські пісні. — К., 1974.

«Жбвтень» — літературне угруповання (1924—26), засноване у Києві на базі «Асоціації комункульту». « 5К.» свою платформу, що полягала у розбудові «пролетарської» культури, літератури та мистецтва, виявилася суголосною маніфестам авангардистів, «Гарту» та «Плугу» (дарма що представники «2К.» їх критикували) продекларував у газеті «Пролетарська правда» (1925). До складу «5К.» входили В. Десняк, І. Ле, Я. Савченко, Ф. Якубовський, М. Терещен­ко, Ю. Яновський, В. Ярошенко та ін. Після розпаду «Ж.» більшість його членів перейшла до ВАПЛІТЕ, незначна час­тина — до ВУСППу.

«Жбвтень» — літературно-мистецький збірник, що з'явився у Харкові 1921. Відкривався програмовою статтею «Наш Універсал», підписаною М. Хвильовим, В. Сосюрою та М. Йогансеном, в якій обґрунтовувалася позиція «пролетар­ських митців українських», несумісна з «футуристичними безмайбутниками» та «неокласиками». Публікувалися пое­тичні твори В. Сосюри («Роздули ми горно», «1917 рік»), М. Хвильового («За обрієм зима», «В електричний вік»), М. Йогансена («Жовтень», «Комуна»), В. Поліщука («Жов­тень»), оповідання «Пасіка» В. Підмогильного, п'єса «Весе­лий хам» Я. Мамонтова, літературно-критичні статті С. Пи- липенка, В. Коряка, М. Йогансена, М. Тростянецького (М. Хвильового).