Житійна література

рів, маляр апелює безпосередньо до змислу (тобто до органу чуття — зору. — Авт.), поет до уяви», — в цьому І. Франко ба­чив першу відмінність між Ж. і л. Друга відмінність пов'язана з асоціативністю мислення, яка відбивається в мо­ві, за допомогою чого письменник проникає в глибини ду­ховного світу людини, у сферу інтелектуально-емоційного життя. Отже, «живописання» словом, яке володіє полісемі­єю і ритмомелодикою, милозвучністю, має свої межі і можли­вості (див.: Інтер'єр; Пейзаж; Портрет у літературі) в епосі, драматургії та ліриці. Звідси випливає проблема ілюструван­ня художніх текстів взагалі, специфіки ілюстрації в епосі, в ліричній поезії зокрема, а також дидактична проблема міри використання унаочнення в процесі вивчення художньої літе­ратури.

«Житё і слбво» — літературно-художній та громадсь­ко-політичний часопис, що виходив у Львові (1894—97) за редакцією І. Франка, спочатку раз на два місяці, а з липня 1896 — щомісяця, перетворившись із «Вісника літератури, історії і фольклору» на осердя громадського життя Галичини. Мав розділи: «Белетристика», «Статті наукові та етнографіч­ні», «Критика і бібліографія», «Хроніка». Авторський колек­тив складався з І. Франка (цикл поезій « Зів' яле листя », повіс­ті «Основи суспільства», «Для домашнього огнища», драми «Сон Святослава», «Кам'яна душа» та ін.), Лесі Українки, П. Грабовського, О. Маковея, які друкували тут свої поетичні добірки та поеми, М. Коцюбинського («Посол від чорного ца­ря») та ін. Досить часто з'являлися тут переклади (з К. Рилє­єва, І. Тургенева, Софокла, Фірдоусі, В. Гюго та ін.). Особливе місце відводилося літературно-критичним студіям («М. Шаш- кевич і галицько-руська література» І. Франка, «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 рр.» О. Тер- лецького тощо), епістолярній спадщині М. Драгоманова, С. Ру- данського, М. Шашкевича та ін. Публікувалися фольклорні праці І. Франка, Л. Василевського, В. Гнатюка, Лесі Україн­ки, М. Павлика. Друкувалися статті про національний та со­ціалістичний рухи, про громадсько-політичне життя в Украї­ні. Постійно сторінки рясніли рецензіями, з якими виступали М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Щурат, П. Гра- бовський.

Житійна література — життєписи знаменитих єпис­копів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою; літературний жанр, що відрізняєть­ся від просто біографії релігійною спрямованістю. Агіограф ставить за мету дати взірець подвижництва. Епоха розквіту цього жанру — у візантійській літературі VIII—XI ст. Саме у цей період він сформувався, набув літературного оформлен­ня, виробив свою поетику. Ж. л. християнська література «Житті і мистёцтво»

(антична література такого жанру не знала). «Правильному житію» була властива розповідь від третьої особи, інколи до­пускалися відступи: звернення автора до читача, похвали від автора святому. У композиційному відношенні були обов'яз­кові три частини: вступ, власне житіє, висновки. У вступі ав­тор просить вибачення у читача за невміння писати. У за­ключній частині — похвала святому як своєрідна ода у прозі. Це одна з найвідповідальніших частин у творі, бо вимагала від автора великого літературного хисту, доброго знання ри­торики. Житіє — біографія святого від народження і до смер­ті: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні подвиги, чудеса, що їх творять мощі. За житійним каноном вимагалося також і введення негативного героя. Він протиставляється святому як антитеза. У Київській Русі жи­тія як жанр утверджуються з прийняттям християнства. Умовно, враховуючи походження, житія можна розмежувати на перекладні й оригінальні. Перекладні (з грецької) побуту­вали у збірниках — «Четьї-Мінеї» (мінейні), «Прологи» (про- ложні), Патерики Синайський, Скитський, Єрусалимський (патерикові). З оригінальних збереглися «Житія Бориса і Глі- ба», «Житіє Феодосія Печерського», «Житіє Антонія Печерсь- кого», написані переважно наприкінці XI — на початку XII ст. В окрему групу виділяються т. зв. княжі житія (про Бориса і Гліба, Ольгу, Володимира), які за сюжетними особливостями, зображенням героїв наближаються до історичної повісті. На початку XIII ст. укладено Києво-Печерський патерик. До нього ввійшли твори на сюжети з реальної та легендарної іс­торії Києво-Печерського монастиря, про його засновників Антонія і Феодосія, ченців, а також послання єпископа Воло- димирського і Суздальського Симона та печерського ченця Полікарпа. На початку XV ст. житійна проза удосконалюєть­ся, в ній розвивається стиль «плетіння словес» (емоційно- експресивний), посилюється психологізм розповіді. З XVI ст. починають створювати «Четьї-Мінеї», до яких входять зано­во перероблені майже всі перекладні та оригінальні житія. У 1683—1705 вийшли друком 4-томні «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала. Мотиви, сюжети, образи Ж. л. використовували письменники-полемісти, автори літописів, хронік XVII— XVIII ст.: Лазар Баранович, Кирило Транквіліон-Ставро- вецький, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, а також Г. Сковорода, Т. Шевченко.

«Житті і мистёцтво» — літературно-мистецький мі­сячник, виходив у Львові 1920. Редколегія: Ф. Федорців, С. Чарнецький, М. Голубець, М. Струтинський. Відповідаль­ний редактор — М. Струтинський. Мав розділи: «Поезія», «Оповідання, новели, нариси, драми», «Мистецтво, критика, наука», «Статті на громадсько-культурний світ», «Літерату- «Житті й революція»

ра». Репрезентував новітні течії в галузі літератури і мистец­тва, як оригінальне, так і перекладне письменство. У журна­лі виступили з новими поетичними творами П. Карманський («Час понизити лет», «Ти тямиш», «Даю часові дань»), О. Луцький («Яблінковий сад», «Старі пісні»), М. Рудниць- кий (до двадцяти віршів), В. Щурат, М. Філянський, Степан Терен. Прозові твори (новели, нариси, поезії в прозі) опублі­кували О. Маковей («Тиха година», «Мертве місто»), М. Яц- ків («Чотки»), К. Поліщук («На волі», «ОтаманшаСоколовсь- ка»), М. Рудницький («Оксамитні очі», «Притаєний гумор» та ін.). На теми з історії літератури в журналі виступили М. Возняк, К. Поліщук (під псевдонімом К. Лаврінович), М. С. (криптонім М. Струтинського), А. Хомик, В. Дорошен­ко та ін. Під псевдонімом Б. Данчицький статті на теми літе­ратури друкував Ф. Федорців. Часопис подавав чимало творів зарубіжних авторів (П. Альтенберга, О. Вальда, О. Ширера,

2. Гаршина та ін.) в перекладах О. Луцького, М. Яцківа, М. Голубця. Опубліковано чимало репродукцій картин худож­ників М. Анастазієвського, М. Жука, М. Бурячка, Л. Геца,

3. Васильківського. Заставки готував Г. Колцуняк.

«Житті й революція» — щомісячний журнал (1925— 34). Виходив у Києві спочатку як «журнал громадського жит­тя, літератури й науки». У перших п'яти номерах за 1925 пе­реважали статті економічного та політичного характеру. Далі журнал стає літературно-мистецьким, громадсько-політич­ним, науково-популярним місячником. Центральне місце по­сідали розділи літератури, культури, мистецтва тощо. Редак­ційна колегія часто змінювалася. У її складі працювали: Б. Червоний, Ол. Дорошкевич, М. Граціанський, Є. Черняк, М. Баран, М. Терещенко, І. Лакиза, М. Бажан, О. Камишан, С. Щупак, І. Димерець, М. Золотарьов, І. Ле, Г. Ткаченко, А. Янковський, А. Абчук, Я. Савченко, Гео Шкурупій, Ф. Якубовський, П. Колесник, І. Гуревич. Вважався позагру- повим, тому на його сторінках друкувалися автори з різних літературних об'єднань, спілок, груп — «неокласики» (М. Зе- ров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.), «ланківці» (Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Ось- мачка та ін.), «вусппівці» (С. Щупак, І. Лакиза та ін.) тощо. Надавав слово письменникам старшого покоління (С. Василь- ченко, М. Вороний та ін.) і молодим (Марко Вороний, І. Баг­ряний, М. Бажан, В. Мисик, І. Муратов та ін.). Щономера друкувалися поезії В. Сосюри, Д. Фальківського, Є. Плужни­ка, Гео Шкурупія, Г. Косяченка, О. Близька, В. Поліщука та ін. Постійними авторами <<5К, й р.» були: Б. Антоненко-Да- видович (роман «Смерть», оповідання «Де когут співає на три держави»), В. Підмогильний («Невеличка драма» та ін.), Г. Косинка («Циркуль»), О. Слісаренко, Ю. Яновський, М. Ів-