Жартівлйві пісні

салонний Ж. зросійщеного чи сполыценого привілейованого прошарку в Україні, намагаючись у такий спосіб підкреслити свою «вищість», «культурність», «образованість» у своєму се­редовищі. Використання Ж. повинно бути художньо виправда­ним у творі, вимагає від письменника чуття міри і художнього такту. В ін. випадках Ж. засмічує мову, формує у читача не­смак. слід відрізняти від діалекту і суржику (змішування слів з різних мов), а також від сленгу (використання професіо- налізмів у розмовній мові), хоч між ними є багато дотичного як у змісті, так і функціонально.

Жірт — 1) вислів, витівка, дотеп, комічна дія тощо, які викликають сміх і служать для розваги. Експресії словес­ного жарту нерідко сприяють римоване мовлення, діалог, ка­ламбур, алогізми тощо:

• Ти що привіз?

• Лій.

• Трохи постій.

• А ти що?

• Мед.

• Ставай наперед.

• А ти що привіз?

• Горілку!

• Берись за мірку! (фольклорна сценка «У млині» );

2) невеликий комічний літературний твір, переважно п'єса, гумористичного чи сатиричного змісту. Жанрове визначення таких творів часто дають самі автори, наприклад у В. Самій­ленка: «Драма без горілки (Жарт в одній дії)», «Химерний батько (Жарт у двох діях)».

9

257

Жартівлйві пісні — фольклорні і літературні пісенні твори гумористичного чи сатиричного змісту. Зустрічаються в усіх видах української фольклорної лірики — від календар­но-обрядової до історичної і танцювальної, але найбільше у родинно-побутовій і пісенних мініатюрах (коломийки, частів­ки). Ж. п. своїм змістом охоплюють усі сфери життя — родин­ного і громадського, відзначаються яскравою і розмаїтою пое­тикою, наставленою на комічний ефект через форму викладу (діалогічно-монологічну, антитезу), через використання при­йомів: зображення від супротивного, іронічна самопохвала, гіпербола, літотз. тощо. 2ЇС. п. є виявом винятково багатої, ви­твореної тисячоліттями сміхової культури українців, яка жи­вила репертуар скоморохів, мандрівних студентів, творчість багатьох письменників, серед них — інтерпретатора народно­го гумору С. Руданського. Політичні режими в Україні зага­няли гумористично-сатиричні пісні на громадські теми у під­пілля. За більшовицького режиму тематику Ж. п. було обме­жено майже виключно родинно-побутовою сферою, в такому діапазоні і видавались їх збірники. Тому збирання, видання і

Жёсти

дослідження Ж. п. на громадські теми є актуальною пробле­мою сучасної фольклористики.

Жёсти (франц. geste, букв. — чин) — французький геро­їчний епос, цикли поем на історичні сюжети (збереглося до 90), створювані на межі XI—XII ст. В основі Ж. — фольклор ран­нього періоду та літературні твори, оброблені мандрівними му- зиками-жонглерами. Цикли об'єднувалися легендарним цент­ральним персонажем — Карлом Великим як виразником дер- жавотворчості («Пісня про Роланда»), почасти Гільйомом Д'Оранжем («Жести Гарена де Монглана») та ін. Водночас Ж. різнилися жанровим розмаїттям — від героїчних епопей до по­ем побутового та комічного ґатунку.

Живй газёта — читання з естради або імпровізованої сцени літературних творів: поезій, новел, гуморесок, фейле­тонів, статей на актуальні теми тощо. Поширювалась у пер­шій половині 20-х XX ст. «гартівцями», авангардистами, «плужанами» та ін.

«Живё слбво» — громадсько-політичний та літератур­ний журнал, що видавався у Львові (березень-серпень 1939) за редакцією П. Костюка. Крім позалітературних матеріалів, тут друкувалися поетичні твори Ю. Бундзяка, Ф. Нефелія, Г. Ни- коровича; прозові твори (Д. Корбутяк); переклади (з Дж. Лон­дона); літературно-критичні статті М. Возняка про І. Франка, С. Смаль-Стоцького про М. Драгоманова; матеріали про В. Сте­фаника, М. Павлика та ін.

Живбпис (малярство) і література. Проблема порів­няльного аналізу Ж. і л. з метою увиразнення специфіки кож­ного з цих видів мистецтва, дослідження взаємовпливу має тривалу історію, починаючи з античності, особливо активно розроблялася в епохи Ренесансу і Просвітництва. Відомий афоризм «поезія — сліпий живопис, живопис — німа поезія» робив акцент на подібності Ж. і л. у відтворенні конкретно- чуттєвого, пластичного багатства світу. Така позиція призво­дила до надмірної описовості в художній літературі, проти чо­го виступав Г.-Е. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766). Він різко розмежував сфери дійс­ності, які переважно й найадекватніше відтворюються обома видами мистецтва: простір — сфера дії живопису, час — сфера діяння літератури. І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898) виходив з того, що і живопис, і література мо­жуть змальовувати просторово-часові виміри дійсності, але ма­теріал живопису (фарби, лінії) і матеріал літератури (мова з її лексико-синтаксичними і фонетико-фонематичними особли­востями) та спосіб сприймання творів живопису (візуальний контакт) і літератури (читання тексту, яке активізує уяву) зу­мовлюють специфіку й перевагу кожного з них. «Маляр дає нам враження кольорів, поет викликає тільки спомини кольо-