Єдність змісту і фбрми в худбжній літературі

раховується кілька десятків. Чотири канонічні Є. називають синоптичними, власне, зведеними. За жанровою природою иони сполучають у собі оповідь, учительну проповідь, цикл оентенцій-притч. У києворуську книжність Є. потрапило у старослов'янському перекладі, здійсненому з грецької мови Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Існує два типи Є. — тетраєвангеліє (четвероєвангеліє), де тексти євангелістів від Матвія до Іоанна розташовані у відповідній послідовності, на відміну від апракосних Є. Від XI—XIV ст. збереглося майже 150 тетраєвангелій, зокрема найдавніші, писані глаголи­цею, — Зографське та Маріїнське. З-поміж старослов'янсь­ких апракосних Є. відоме глаголичне Ассеманове, кирилична Савина книга, Остромирове Є. Перші тексти Є. з українсько- білоруським мовним колоритом з'являються у XVI ст., це пе­редовсім Пересопницьке Є. (1556—61), перекладене Михай­лом Василевичем та архімандритом Пересопницького монас­тиря Григорієм, здійснене у селі Двірці та місті Пересопниці на Волині. Близьке до цього рукописного Є. також Житомир­ське. Перші друковані Є. з'явилися наприкінці XVI ст., зок­рема видання Василя Тяпинського-Омеляновича (1575—80), перекладене за польськомовною Біблією Симона Будного. Тетраєвангеліє ввійшло до складу Острозької Біблії (1581). Український переклад Святого Письма здійснювали у XIX ст. М. Мочульський, П. Куліш та ін., але перший текст у перекла­ді П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя з'явився дру­ком 1903 у Відні. В Україні здавен існували також тлумачні Є., на основі яких постали учительні Є. — своєрідні збірники про­повідей на євангелійні теми. Є. завжди правило за одне з неви­черпних джерел світової і вітчизняної літератур.

бдність змісту і фбрми в худбжній літературі — твер­дження аксіоматичного характеру, яке характеризує структу­ру, цілісність завершеного твору і водночас виступає принци­пом його аналізу, критерієм естетичної оцінки. Така поліфун- кціональність Є. з. і ф. зумовлюється тим, що категорії змісту і форми є загальнофілософськими, виражають взаємозалеж­ність, діалектику будь-якого явища, процесу, предмета. В іс­торії естетичної думки залишилося чимало праць про специфі­ку змісту і форми у різних видах мистецтва, передусім міме- тичної спрямованості (класицизм, реалізм тощо). Діалектику взаємодії змісту і форми докладно простежив ще Г.-В.-Ф. Ге­гель. Його ідеї поділяв В. Бєлінський, запроваджуючи їх у со­ціальну критику. Особливого поширення теорія Є. з. і ф. на­була в період соціалістичного реалізму, маючи вигляд догма­тичного, внутрішньо невиразного канону, обов'язкового для письменників будь-яких стильових уподобань. Починаючи з праці «Зміст і форма у творах мистецтва» Ф. Калошина (1953), проблема Є. з. і ф. набула конкретизованого вигляду,

Єдинопочіток

хоч у спостереженнях особливостей змісту і форми в різних видах мистецтва, родах і жанрах літератури далі загальноес- тетичних міркувань справа не просувалася. Польський есте- тик-феноменолог Р. Інгарден у низці праць ЗО—60-х показав їх незначну евристичну можливість на шляху перетворення літературознавства на точну науку. Структуралісти відмови­лися від традиційного дуалізму змісто-форми і почеши дослі­джувати структуру твору як висловлювання письменника. Свого часу Ю. Тинянов зауважив малу продуктивність форму­ли «формавідповідає змістові». Згодом Ю. Лотман стверджу­вав: «Дуалізм форми і змісту треба замінити поняттям ідеї, яка самореалізується в адекватній структурі і не існує поза цією структурою». Коли ж за традицією конкретизувати Є. з. і ф. в літературі, то до змісту потрапляє зображений предметний і духовний світ (тематика, проблематика, ідейний пафос тво­ру), які у творчому процесі структуруються у фабулі, сюжеті, композиції, мовних конструкціях, використаних і створених письменником. Письменник, пишучи твір, йде начебто від змісту до форми, остаточно «шліфуючи» її. Читач, навпаки, сприймаючи систему знаків писемної мови, через розуміння лексико-синтаксичних конструкцій, відтворення в уяві опи­саного світу (речей, предметів, людей, їх станів) рухається від зовнішньої форми через всі рівні будови твору до осягнення змістового ядра твору — головної ідеї. Умовність такого поді­лу очевидна, тому й зрозуміла трудність аналізу твору в Є. з. і ф., як зрозумілі намагання структуралістів і постструктура- лістів розробити інші процедури і поняття для проникнення у своєрідність і цілісність змісто-форми літературного твору, що виходить за межі міметичних принципів зображення. По­казовим тут є досвід М. Бахтіна, який до мікроаналізу словес­ного мистецтва йшов від філософської естетики неоплатоніз­му, і практика Ю. Лотмана, М. Полякова, Б. Кормана, які, не відмовляючись загалом від теорії відображення дійсності в лі­тературі, досліджували її як специфічну естетичну діяльність за допомогою методик, що спиралися на ідеї структуралізму, семіотики і частково психоаналізу.

Єдинопочіток — див.: Анафора.

бдність чісу, місця і дії — термін класицистичної дра­матургії, власне, закон «трьох єдностей», який вимагав від драматурга дотримання таких принципів: розгортання подій у п'єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу — не більше однієї доби (єдність часу), зосереджуватися в одному місці (єдність місця), охоплювати єдиний драматичний кон­флікт (єдність дії). Суворі вимоги Є. ч., м. і д. були сформу­льовані італійцем Л. Кастельветро (1570), котрий виходив з практики античного театру. їх підтримав та узаконив Н. Буа- ло у трактаті «Мистецтво поетичне»: