Етнопсихолбгія

лінгвістика, згодом влилась у соціолінгвістику як один з її напрямів. Розвиток Е. відбувався під впливом ідеї американ­ських учених Е. Сепіра і Б. Ворфа про взаємозв'язок між мо- і!ою та системою уявлень людини про світ, ментальністю на­роду, особливостями його культури. Виконуючи ідеологічне замовлення на нівеляцію національних відмінностей і ство­рення «нової історичної спільності» російськомовного радян­ського народу, радянське мовознавство піддавало «критиці» Е. за визнання провідної ролі мови у духовному житті народу, поза якою він насправді — неможливий. Тому письменники, усвідомлюючи, за словами В. Сосюри, що «мова — то душа народу, / Народ без мови — не народ», були постійними захис­никами його прав на іманентне самоствердження у своєму слові як єдиної запоруки збереження своєї сутності.

Етноніміка (грец. ethnos — плем'я, народ і опута — ім'я) — розділ мовознавства (ономастики), який вивчає етно­німи — назви родів, племен, народів, націй тощо з погляду їхнього походження, ментальності та функціонування. Етно­німи походять від назв тотемів (ведмідь — тотем великоросів), особових імен (узбек від імені хана Узбека), географічних назв (поліщук — від Полісся, подоляк — від Поділля), населе­них пунктів (козаків називали черкасами — від міста Черка­си), звичаїв чи роду занять (бульбаші — назва білорусів, які вирощують картоплю) і т. п. Е. використовується у художній літературі:

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулібів і древлян

Гаврилич гнув во время оно (Т. Шевченко).

Етнопсихолбгія (грец. ethnos — плем'я народ,psyche — душа і logos — слово, вчення) — наука про психічні особливос­ті, ментальність народу, властивості національного характеру. В Україні Е. започаткована працями М. Костомарова, В. Анто­новича, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевсько- го, розроблялася вченими націоцентричної орієнтації (Я. Яре­ма, І. Мірчук, О. Кульчицький, Б. Цимбалістий, М. ІПлемке- вич, Г. Ващенко, В. Янів, Б. Стебельський, Г. Васькович та ін.). Для літературознавця Е. цікава тим, що у своїх дослі­дженнях широко використовує фольклор і художню літерату­ру письменників різних епох як матеріал, в якому відображе­но риси українського менталітету. Узагальнюючи спостере­ження Е., В. Янів писав: «Українець — це інтровертивна людина з сильним відчуттям свого «я». [...] Заглиблений у со­бі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соці- яльних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так да­леко, що комплементарне прямування до самовияву — нахил підпорядковуватися — в українця з природи слаборозвине-

Етюд

ний. Ця остання властивість характеру ще більше поглибила­ся в результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти». Під таким кутом зору він аналізував і тво­ри Марка Вовчка, А. Свидницького, Б. Грінченка, В. Стефа­ника, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Симо­ненка. Він наголошував, що сердечність (кордоцентризм), релігійність, невойовничість є істотними рисами україн­ської ментальності, джерелами нашої християнської віри, і на цій підставі характеризував український виховний ідеал. До проблем Е. часто зверталися Д. Донцов, Ю. Липа, О. Оль- жич. Вони наголошували на інших рисах національного характеру, бичували надмірну розчуленість українців, за­кликали формувати «боєвий інстинкт». На думку О. Ольжи- ча, «войовничість в українській свідомості творить невід'єм­ну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові місце і певність себе на своєму історичному шляху». Ширші дослідження Е. українського народу, зіставлення різ­них кутів зору, типологічний аналіз наявного матеріалу да­ють можливість відтворити складну структуру українського менталітету і його відображення в художній літературі за різ­них конкретно-історичних умов.

Етюд (франц. etude — вправи, вивчення) — в малярс­тві, графіці, скульптурі — твір, що має на меті глибше освоєн­ня митцем зображуваної натури. В літературі — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру («Цвіт яблуні», «Невідомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника та ін.). Поряд з поняттям «Е.» вживаються його термінологіч­ні синоніми — «студія», «образок», «шкіц» (ескіз), що вказу­ють на свідому незавершеність твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим. Е. використовується також у дра­матургії («Кам'яна душа» І. Франка) та, зважаючи на його лі­ричні характеристики, — в поезії: найактивніше до цього жанру звертається І. Драч.

Є

Євінгеліє (грец. euangelion — добра звістка) — жан­рове визначення перших чотирьох книг Нового Заповіту, який є продовженням Старого Заповіту, частиною Біблії. Тут викладено основи християнського віровчення, мовиться про життя, вчення і воскресіння Ісуса Христа, викладене у чо­тирьох версіях, авторами яких були Матвій, Марк, Лука та Іоанн. Ці тексти вважаються канонічними, визнані христи­янською церквою, на відміну від апокрифічних Є., котрих на-