Дисонінс

ня) та висловлюваним (безособова, відносно самостійна фабу­ла чи історія) аспектами, а також — мовцем і реципієнтом, який «привласнює» думку мовця. Д. передбачає присутність не лише письменника, а й кола його потенційних читачів, циркуляцію творчих ідей тощо. Взаємопроникнення науково­го, філософського, релігійного, морально-етичного, естетич­ного, літературного тощо «Д.» сприяє збагаченню культури, стимулює художню творчість.

Дисонінс (франц. dissonance — недоладно, негармо­нійно звучу) — неблагозвучність у віршованому тексті, зу­мовлена вимогами віршового розміру, збігом приголосних (див.: Зіткнення). Таке явище не часто трапляється в україн­ській поезії:

[...] сиве павутиння в'є павук Й в вікні ВІЙ дотиків охлялих рук блідо-рожеві спіють баклажани (Б.-І. Антонин).

Дисонансом також називають неточну риму, де суголосні ли­ше приголосні звуки:

І була кинута остання пляма. І розповзлась блуканно безмежна тінь. Увесь світ видавсь як жорстока яма, І просунув хтось обережно блискуче кружало і наказав: глянь (М. Семенко).

Дисонансні рими ще називають консонансами (лат. conso- nans — приголосний звук, від consonare — звучати в унісон), тобто неточними римами, зумовленими співзвуччям лише приголосних. Ними надто захоплювалися авангардисти, зок­рема футуристи, хоч консонанси були добре відомі україн­ській версифікації ще до них (Т. Шевченко, І. Франко та ін.), дарма що видавалися дещо екзотичними, зважаючи на евфо­нічний принцип української мови. Таке досить поширене уявлення про версифікаційну фоніку нашої поезії намагаєть­ся спростувати Емма Андієвська, яка цілком свідомо насичує свої твори консонансами (на противагу П. Тичині, В. Еллану (Блакитному) чи І. Драчу, котрі зверталися до таких рим спо­радично), приміром, у типовому, як на неї, сонеті «Мерехтін­ня як засіб пересування»:

Рослинний зберігаючи статут, По запаху, по нюху, як по трапу, На усі боки йдуть молочні тромби. Дороги різні, та одна мета.

Найменша гілка — університет.

Листок — за кафедру, — нові щомиті труби. —

Алмазний корж, що на легкі потреби.

Від смужки дійсності — самий ментол.

Дйстих

Та час від часу отвори пирькаті, Де барвами — квадратики паркету, Де — ненароком — лінію дивацтва, — Серед скорочень нескінченний вицвіт Світів, що зір, сам — серця сателіт — В подрібнених площинах відтуля.

Поетеса водночас творчо полемізує з канонічною думкою, що ри­ми у сонеті мають бути точними; такі, безперечно, цікаві експе­рименти свідчать передусім про її власні стильові уподобання.

Дйстих — див.: Двовірш.

Дисфемізм (ісп. disfemismo), або Дефемізм, — троп, протилежний евфемізмові, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного. У художній літературі і публіцистиці Д. допомагає висловити негативне, критичне, зневажливе ставлення до певного факту, явища, персонажа: «На все жит­тя зріднила нас тюрма, / нам суджено в ній гибіти й скона­ти» (І. Гнатюк); «Вертаймо на дороги отчі... / Нехай ниций зайда їх не топче» (Галина Гордасевич). Д. поширений у лі­риці як один з прийомів іронії, однак він більш вживаний у гумористичних та сатиричних жанрах.

Дитйча література — література, творена безпосеред­ньо дітьми. До неї належать різні жанри фольклору (лічилки, дражнилки, ігрові пісні та ін.), а також перші спроби пера юних початківців (поезія, проза тощо), опубліковані в періо­диці для дітей («Соняшник», «Барвінок», «Малятко», «Од­нокласник» та ін.) чи в колективних збірниках на зразок «Пер­воцвіту», спорадично друкованого у видавництві «Веселка» (Київ), у виданні «Ластовенятко» (К., 1995), упорядкованому Надією Кир'ян. Вагому роль у розкритті дитячої творчості, зокрема літературних здібностей, відіграють літературні студії «Соняшник» (Гнідинська середня школа на Київщині), «Дже­рельце» (Львівська обласна бібліотека для дітей), літературні гуртки (Смілянська середня школа № 11 на Черкащині, Боле- хівська середня школа на Івано-Франківщині тощо), кабінет по роботі з молодими авторами при СПУ. Деякі автори видали перші збірки поезій («Білий бегемотик» Луговик Марійки, «Посмішка Сфінкса» Самари Оксани та ін.).

Дифірімб (грец. dithyrambos — урочиста хорова пісня на честь богів, передусім Вакха) — різновид давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Виконувався спочатку на святі збирання винограду, властивий поезії Піндара (VI— V ст. до н. е.). У новоєвропейській літературі — вірш, позна­чений надмірним звеличенням певної особи або події. Досить часто цей термін вживається в іронічному значенні:

Діалбг

Але я зібрав би всіх титанів

І сказав би, знявши капелюх:

«Я не буду вам співать пеанів,

Дифірамбом лоскотати слух.

Ви усі розумні та відверті.

Тож скажіть по щирості мені:

Хто й за що вам дарував безсмертя?

Хто й за що подовжив ваші дні? » (В. Симоненко).

Діалеістйзми (грец. dialektos — мова) — слова або сло­восполучення у літературній мові, що не входять в її лексико- семантичну систему, а належать лише певному говорові (діа­лектові) загальнонаціональної мови. Д. є лексичними (буль­ба, бараболі, крумплі — картопля), словотвірними (веселиця, веселівка — райдуга), семантичними (босий кінь — непідко- ваний, жолоб — ущелина в горах), фразеологічними (тиць, пиць — і розвиднілося, не приший кобилі хвоста). Окрему гру­пу становлять Д. етнографічні — слова, що називають реалії, притаманні побутові носіїв окремого говору (кептар — одяг, колиба — курінь). Письменники використовують Д. у худож­ніх творах із найрізноманітнішою метою, в т. ч. й для збага­чення словникового нормативного фонду: «На обривистім спохові Чорної гори побачив Данко двох людей» (І. Франко); «Всі вони у розпуці, бо земля спісніла та не родить, а лише з'їдає мужицьку силу» (Марко Черемшина).

Діалбг (грец. dialogos — розмова, бесіда ) — тип органі­зації усного мовлення (поряд з монологом), який за своєю формою є розмовою двох або кількох (полілог) осіб. Кількість осіб у Д. — питання неістотне, бо діалогічність мовлення зак­ладена у самій природі мови як засобу спілкування. Д. може вести одна особа (т. зв. внутрішній Д. — розмова з собою) або більше двох осіб. Головною метою виникнення Д. має бути ус­відомлення опозиції «Я — Ти» на тлі інших. З такого погляду репліка кожного учасника Д. — витвір усіх учасників діало­гової ситуації як реакція на попередні репліки і на присутніх мовчазних свідків розмови. У художній літературі увиразню­ються, типізуються особливості побутового, ситуативного діа­логічного мовлення. Характер, своєрідність Д. залежить від таких чинників, як суспільна ситуація, тематика, ідеологічні позиції учасників розмови, їх ставлення один до одного, до ін­ших, явно чи неявно присутніх при розмові. Тому кожна діа­логічна репліка залежить від інших реплік, зумовлюється ни­ми, а її зміст, «пластика» визначаються контекстом епізоду чи цілого твору, а не тільки наміром мовця. Д. модифікується залежно від родо-жанрових особливостей твору. Найнапру­женішим є Д. у драматичних творах. Епічні Д. персонажів до­повнюються не тільки їх монологами, а й авторською розпо­віддю, яка конкретизує позалінгвістичні засоби вираження

Діалогічне віднбшення

Д. (інтонація, жести, міміка персонажів, оповідача). Дуже стисло виявляються Д. і в ліриці. Однак в усіх видах Д. спо­стерігається однотипна структурна організація реплік: діало­гічні речення-репліки (у формі неповних речень) пов'язують­ся між собою так, що одне з них будується відносно вільно, а друге підпорядковується йому структурно, функціонально та інтонаційно, тому не може вживатися окремо. З провідною реплікою воно утворює певну лексико-синтаксичну єдність: «Василя, питаю, ти вбив? ■— Ні, не я, — прошепотів Хома й пополотнів. — Не ти? — Не я» (О. Довженко). Д., як і моно­логи, непряма мова, є важливим засобом характеротворення та типізації. Д. існує також як самостійний літературно-пуб­ліцистичний жанр, відомий з часів античності (знамениті «Діалоги» Платона). В українській літературі цим жанром широко послуговувався Г. Сковорода.

Діалогічне віднбшення (англ. dialogical relation) — базове явище у сфері спілкування і художньої літератури, яке виникає між окремими висловлюваннями, що або належать різним суб'єктам мовлення, або існують всередині висловлю­вання між його складниками чи елементами композиції, за умови, що вони мають самостійне значення в позиції, яку зай­мають у цілісній структурі вислову і до якої можна якось по­ставитися (полемічно, схвально, проблематично чи в інший аналітичний спосіб). Д. в. можуть зав'язуватись як між ре­альними особами, так і фікційними: між персонажами епіч­них і драматичних творів, суб'єктом вираження та адресатом у ліриці, автором і читачем. Д. в. виникають також між дво­ма ідентичними висловленнями, якщо відображають погляди (позиції) двох окремих суб'єктів. Якщо, приміром, один з них стверджує: «життя солодке», а другий іронічно підтверджує, що « життя солодке », то у цьому самому вислові діалогічно пе­рехрещуються різні погляди на життя і дві відмінні оцінки життя. Незважаючи на буквальне повторення, другий вислів є реплікою на перший і перебуває з ним у діалогічному відно­шенні ствердження і проблематизування чогось (пор.: Мета- лінгвістика).

Дііріуш (лат. diario — щоденний, польськ. diariusz — щоденник, сімейна хроніка) — записи, зроблені певною осо­бою про події свого зовнішнього та внутрішнього життя. Ха­рактерною особливістю цих записів є їх хронологічність, дот­римання плину подій (часом з перервами, обумовленими пев­ними обставинами чи станом автора щоденника), а також суб'єктивність (мова — від першої особи, а тема — залежно від інтересів автора). Щоденник, навіть якщо він написаний лю­диною, далекою від літератури і мистецтва, може відображати стиль епохи («Діаріуш» П. Орлика, «Щоденні записи» Я. Мар­ковича та ін.). Письменницькі щоденники є безцінним джере- дійсність

лом для літературознавців, учених, які займаються психологі­єю творчості. Форма щоденника може використовуватися як художній прийом, що надає творові особливої правдивості. Надзвичайно поширеною форма щоденника була в епохи сен­тименталізму й романтизму (див.: Щоденник).

Діатрйба (грец. diatribe — філософська бесіда, розмо­ва ) — жанр античної літератури, створений філософами-кіні- ками (III ст. до н. е.), власне, невелика за обсягом проповідь на популярну морально-етичну тему, подеколи у формі диску­сії з уявним опонентом. Д. притаманна простота та жвавість викладу думок, яскрава образність, застосування риторичних прийомів. Д. вживалася і в римській (Горацій, Ювенал та ін.), і в християнській (Абеляр) літературах, правила за основу християнської проповіді. Зверталися до цього жанру й укра­їнські письменники («Наука, альбо Способ зложення казан­ня» Іоаникія Галятовського; «Суперечка біса з Варсавою», «Вдячний Еродій» Г. Сковороди та ін.).

Дієрбза (грец. diairesis — розмежованість, розділь­ність ) — в античній версифікації — заміна довгого складу в стопі двома короткими. В силабо-тоніці Д. вживається за ви­могами метроструктури («Убогії ниви, убогії села» Б. Грін­ченка), коли додається зайвий голосний у слові; також — ко­ли він опускається (подеколи замість слова «Україна» вжива­ється «Вкраїна» чи «Украйна»):

Ідіте на країну,

Заходьте в кожну хату —

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь його розп'яту (П. Тичина).

Д., як і афереза, пов'язана з чергуванням звуків української мови і з розкладанням дифтонгів на їх складники, що майже не спостерігається в сучасній поезії, хоч окремі випадки трап­ляються, як-от у підляського поета Ю. Гаврилюка: Міесець вбрався в хмарув міедну зброю свіетло його догасає Через небо пронюосся ВІ£тьор хмари перевертає розносіт звуон вікщ}в [...].

Подібне спостерігається в поезіях, написаних діалектом.

Дійсність — філософська категорія, яка означає все суще, не залежне від людини, тому частіше вживається у сло­восполученні «об'єктивна дійсність». У традиційному літера­турознавстві з Д. співвідноситься художня література як «образне відтворення дійсності», а образ трактується як суб'єктивна картина об'єктивного світу. Однак це мало що «Діло»

дає літературознавцеві. Філософські та естетичні категорії не можуть замінити літературознавчих понять, які мають фіксу­вати специфічні реалії творчого процесу письменника та особ­ливості мистецтва слова, його побутування у тексті і в читаць­кому сприйнятті. Оскільки майже все, що оточує людину, є результатом діяльності численних поколінь людей, суспільс­тва загалом, а речі, предмети об'єктивної дійсності оречевлю- ють, опредмечують людські сутнісні сили (знання, вміння, почуття, моральні якості), то взагалі слід говорити не про їх цілковиту незалежність, об'єктивність, а про художній образ як про суб'єктивну картину об'єктивного світу. Зрозуміле ба­жання в новітніх школах літературознавства творити нові по­няття, вводити для їх позначення відповідні терміни («поза- текстова» і «текстова реальність», «естетична реальність», «інтенціональний предмет», «представлений світ», «інтер- текст», «інтеракція» тощо) і використовувати здобутки семі­отики, теорії інформації. Проблема полягає в тому, як виро­бити несуперечливу систему понять, яка на сучасному рівні наукового знання відтворила б специфіку художньої літера­тури як одного з елементів Д. в найширшому значенні цього слова, як другу Д., створену письменником.

«Діло» — газета, орган народовців, виходила 1880— 1939 з різною періодичністю, іноді — під різними назвами («Громадська думка», «Громадський вісник», «Українська думка», «Український вісник», «Свобода»). Обов'язки редак­торів виконували В. Барвінський, Д. Гладилович, Ю. Романчук, І. Белей та ін. Свого часу (1880 та 1883—85) тут працював І. Франко. Попри те що газета широко висвітлюва­ла громадсько-політичне та національне життя як в Галичи­ні, так і у всій Україні (масова еміграція українства за кор­дон, трагедія Першої світової війни, колізії визвольних зма­гань 1917—21, голодомор та репресії на Наддніпрянщині тощо), на її сторінках друкувалися твори І. Франка, І. Нечуя- Левицького, Панаса Мирного, Ю. Федьковича, Ольги Коби­лянської, Б. Лепкого, Катрі Гриневичевої, Ірини Вільде та багатьох ін. письменників, переклади з І. Тургенева, Ч. Дік- кенса, Дж. Голсуорсі, Г. де Мопассана, С. Цвейга, А. Франса, К. Чапека та ін., статті літературознавчого спрямування М. Возняка, М. Рудницького, І. Свенцицького та ін. При «Д.» як літературний додаток видавалася «Бібліотека найзнаме- нитіших повістей».

Дія — акт драматичного твору (див.: Акт); перебіг по­дій у художньому творі, через які розкривається конфлікт, сюжетні колізії, риси характеру певного персонажа, дійової особи чи ліричного героя. Представники різних стилів по-різ­ному ставляться до Д., передусім її абсолютизують класицис- «Дніпрб»

ти, які, спираючись на своє тлумачення арістотелівської ви­моги єдності Д. у творі, тобто внутрішньої взаємозумовленос­ті та взаємозв'язку зображуваних подій, канонізували її.

Діяльність — цілеспрямована витрата духовних і фі­зичних сил людини, підпорядкована пізнанню, перетворенню світу, створенню чогось нового. Розробка будь-якої теорії крізь призму діяльності, її особливостей і закономірностей дає можливість увиразнити процесуальність, динамічність виникнення і функціонування систем усіх типів і рівнів. В ес­тетиці і літературознавстві категорія «Д.» вияскравила одно­бічність гносеологізму, складну природу літературно-худож­нього образу, діалогу і діалогічності художньої літератури, естетичного сприймання її текстів. Творчий процес митця розглядається як художня діяльність, що поєднує його духов­ні і фізичні зусилля. Сприймання літературно-художнього твору, його оцінка — це також складна Д.

«Дневнйк руський» — одна з перших українських га­зет, орган культурно-політичного товариства «Руський со­бор» , видавалася щотижня у серпні-жовтні 1848 за редакцією І. Вагилевича. В ній друкувалися матеріали про Кирило-Ме- фодіївське братство, «Слово о Русі і єї становищі політичесь- кім», де мовиться про Т. Шевченка, фрагмент студії «Замітки о руській літературі» І. Вагилевича тощо. Був заборонений австрійською цензурою.

«Дніпрб» — щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний ілюстрований журнал. Почав вихо­дити в 1927 у Харкові під назвою «Молодняк». Засновник — ЦК ЛКСМУ. З 1935 видається у Києві. У 1937 перейменова­ний на «Молодий більшовик», з 1944 — «Дніпро». З 1992 «Д.» — літературно-художній та суспільно-політичний жур­нал, засновниками якого є Український фонд культури, AT «Компанія "Рось"», трудовий колектив редакції. Друкує поезію, прозу, драматичні твори українських письменників, переклади з інших літератур, літературно-критичні, публі­цистичні, історичні, мистецтвознавчі матеріали; популяри­зує творчість молодих авторів. Головними редакторами були: П. Усенко, А. Малишко, М. Руденко, О. Підсуха, Д. Ткач, І. Стативка, Ю. Мушкетик, В. Бровченко, В. Коломієць, з 1984 — М. Луків. У 40—50-ті авторами журналу були М. Рильський, П. Тичина, А. Малишко, В. Сосюра, І. Сенчен­ко, М. Руденко, М. Гірник, В. Кучер, В. Земляк, М. Нагнибі- да, К. Журба, П. Загребельний, Б. Антоненко-Давидович, В. Ткаченко, В. Бабляк, А. Хорунжий, А. Дімаров. Тут надру­ковано роман «Живавода» Ю. Яновського, повість «Земля гу­де» , есе «Чарівник слова» О. Гончара, кіноповість «Поема про море» О. Довженка, роман «Волинь» Б. Харчука, уривки із «Дніпрбвські хвйлі»

щоденника «Думи мої, думи мої» Остапа Вишні, нарис «Моло­дість іде вперед» Г. Снєгірьова, а також поезії Ліни Костенко,

2. Симоненка, Б. Олійника, М. Клименка, В. Лучука, Р. Бра­туня та ін. Літературна критика в той час мала переважно погромницький характер. Наприкінці 50-х — у 60-ті з'явля­ються статті І. Дзюби, В. Іванисенка, І. Світличного, які, ог­лядаючи поточний літературний процес, творчість окремих письменників, висувають нові вимоги до літературної крити­ки. Стаття В. Іванисенка так і називалася «Про недоліки на­шої критики». Цікава дискусія відбулася на сторінках жур­налу між I. Дзюбою, М. Стельмахом й І. Бойчаком навколо творчості В. Земляка. На захист талановитої молоді виступив І. Світличний. У 80—90-ті XX ст. «Д.» друкує статті В. Фа- щенка, Лади Федоровської, Галини Гордасевич, В. Базилевсь- кого, В. Яременка, М. Шалати, В. Чуйка та ін. Опублікував праці «"Собор" і навколо нього...», «Справа Василя Захарчен- ка», «Давайте поговоримо відверто...», «Справа В. Іванисен­ка» В. Коваля. Видрукував статтю «Феномен доби» В. Стуса, вірші «З таборового зошита», неопубліковані твори В. Симо­ненка, поему з архіву КДБ «Атомний цвинтар» М. Руденка. «Д.» повернув українським читачам ім'я У. Самчука (роман «Волинь», спогади «На білому коні»), І. Багряного (романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови» та «Людина біжить над прірвою»), твори Олени Теліги, Л. Мосендза, В. Барки. На­друкував дослідження Д. Яворницького про І. Сірка, статті

3. Петлюри, «Відродження нації» В. Винниченка, «Історію русів», «Некрополь України», укладений М. Кутинським. У журналі вміщені ілюстрації та репродукції з творів художни­ків І. Остафійчука, І. Марчука, А. Антонюка, М. Дахна, В. Лопати та ін. Присуджує своїм авторам за кращі твори на актуальну громадську тему премію ім. А. Малишка.

«Дніпрбвські хвйлі» — літературно-художній та пуб­ліцистичний часопис, заснований у Кременчузі 1995. Друкує твори всіх жанрів, переважно місцевих письменників (С. Гед- мінас, В. Заліський, І. Герасименко, Б. Кулик, Наталя Лапі- на та ін.), а також статті історичного характеру (В. Маслюк,

0. Остапенко, Б. Кулик, В. Крот), передруки важливих кон­цептуальних праць («Україна, час націоналізму» О. Братка- Кутинського) тощо.

«Дністрйнка» — літературно-художній альманах з ка­лендарем на 1887, виданий накладом студентського товарист­ва «Академический кружок» у Львові з ініціативи І. Белея,

0. Франка, А. Дольницького та В. Левицького. Складається з двох частин — календарної та художньої. Під псевдонімом Джеджалик та під власним прізвищем тут вперше надрукова­ні вірш «Хрест Чигиринський» І. Франка та оповідання з на-