Димінутйв

ливо це стосується епох Відродження, Просвітництва і таких літературних напрямів, як класицизм, сентименталізм, ро­мантизм, просвітній реалізм. З часом теоретики мистецтва, філософи (Г.-В.-Ф. Гегель та ін.) намагалися вивести Д. л. за межі справжнього мистецтва, виходячи з того, що в таких творах часто порушується єдність змісту і форми, ідея висту­пає як гола тенденція. Кожна національна література має ви­сокі зразки Д. л., в яких дидактизм, повчальність є якістю об­разного мислення митця, органічно випливає з фабульно-сю­жетного розгортання дії (байка, пригодницька повість, роман виховання тощо). В українській літературі неприхованим ди­дактизмом позначені житія, притчі, діалоги Г. Сковороди, п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, українських драматур- гів-корифеїв, збірки поезій І. Франка («Мій Ізмарагд»), В. Са- мійленка, М. Рильського, М. Зерова та ін. До Д. л. належать і твори для дітей та юнацтва. Тут дидактизм виступає як творча настанова автора. Зрештою, так було і в класичній Д. л. серед­ньовіччя. Етична позиція мудреця, що прагне наставляти на шлях істини людей, цілком зрозуміла. Дидактизм літератури соціалістичного реалізму був формою прихованого фальшуван­ня дійсності. Дидактизм як органічна властивість художньої літератури може виступити як відповідь, що складається у сві­домості читача, який уважно стежить за фабульно-сюжетними перипетіями твору. Письменник ставить проблему і підводить читача до пошуку відповіді, а не проповідує готові істини.

Дилбгія (грец. di — двічі і logos — слово, вчення) — у давньогрецькому театрі — драма на два акти. В сучасній літе­ратурі — два самостійні твори, поєднані спільним ідейним за­думом, героєм, зображенням певних явищ. Водночас кожен з них може мати свою сюжетно-композиційну лінію. Д. слід вважати романи «Таврія» і «Перекоп» О. Гончара, «Зорі й оселедці», «На ясні зорі» В. Міняйла та ін.

Димётр — див.: Античне віршування.

Димінутйв (грец. di — двічі і лат. minutio — змен­шення) — здрібнілі, зменшені форми певних слів. Вони досить поширені у фольклорі, відображають ліричні риси української ментальності: «Іди, іди, дощику, / Зварим тобі борщику...», «Копав-копав криниченьку / Неділеньку-дві. / Любив-любив дівчиноньку / Людям — не собі» та ін. Д. має у своїй основі, як і аугментатив, не лише граматичний чинник (передусім суфіксальний: -еньк-, -ок-, -есеньк- тощо), а й психологічний, що задокументалізовано й художньою літе­ратурою: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки / Сам на руках донесу» (М. Старицький); «Місяць яснесенький / про­мінь тихесенький / кинув до нас» (Леся Українка) та ін. Однак надмірна пестливість такої поезії (П. Грабовський:

Дипбдія

«Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...») засвідчувала брак волі до життя і тому заперечувалася тією ж Лесею Ук­раїнкою, представниками «розстріляного відродження» та «празької школи».

Дипбдія (грец. dipodia, від di — двічі і podos — стопа, власне стопа ноги, якою притупували при скандуванні) — в античній метриці — Поєднання двох однакових стоп, яке мог­ло ускладнюватися. Сполучення двох пар Д. називалося димет­ром (грец. dimetron — двомірний). У силабо-тонічній системі, де межі поєднуваних стоп збігаються із словоподілами, — спо­лучення ямба та хорея, в якому ритмічний акцент припадає на другу стопу. У хореїчних Д. словоподіли виникають по чет­вертому і восьмому складах віршового рядка («І яке ти маєш право, / Черепино недобита, / Про своє спасения дбати, / Там, де гине міліон?», І. Франко), в ямбічному — здебільшого після п'ятого:

Вона жива і нежива лежить у полі нерухомо, Не зранять сонячні слова передосінньої утоми (М. Драй-Хмара ).

Деякі віршознавці (А. Бєлий) вважають, що Д. походить від пеона.

Дйскурс (франц. discours, від лат. discourse — мовлен­ня, висловлення, міркування, доведення) — наділений значен­ням фрагмент усної чи писемної мови, що відображає соціаль­ну, епістемологічну, художню практику і здатний впливати на неї. Йдеться про будь-яку мову в процесі її застосування. Час­то мають на увазі логічно організований, аргументований вик­лад обстоюваних кимось доведень або тверджень із можливим застосуванням описових та експресивних компонентів, прита­манний розсудковому, опосередкованому знанню, отримано­му на підставі зв'язного судження та попереднього досвіду, наприклад індуктивного умовисновку. В такому разі він має початок, середину та фінал, ситуативний контекст, подеколи неправочинно ототожнюється з текстом, який не може бути інтерактивним. Д. відмінний від безпосереднього, інтуїтивного знання. Іноді вживається на означення бесіди, діалогу, тракта­ту («Дискурс про природу і розвиток сатири» Дж. Драйдена). Поняття набуло місткішого узмістовнення у 60-ті XX ст., коли в інтелектуальному світі поширилися набутки структу­ралізму, етнолінгвістики, психоаналізу, теорія ідеології Л. Альтюссера, віяння прагматики. У мовознавстві цей тер­мін вказував на такі типи оповіді в контекстах лінгвістичної аналітики, що виявляли особливий предмет мовлення через описування взаємин між ним та адресатом, з'ясовували структури між висловленим тут-і-зараз (мовлення, нотуван-