ДеформАція

Настя перестала грати, ходила по хаті, по садку, ні за що не бралась» (Леся Українка) слово «надвечір» є детермінуваль- ною обставиною часу щодо групи підмета і групи присудка. За цією аналогією можна докладніше визначати естетичні фун­кції композиційних одиниць тексту при аналізі композиції та архітектоніки цілісного художнього твору, виявляти естетич­ну доцільність порядку розміщення, наступності розділів, епізодів, мовних конструкцій тощо, які певним чином детер­мінують один одного в тексті і рухають, динамізують читаць­ке сприйняття. Так чинить Р. Барт, розгортаючи свою кон­цепцію «тексту-читання». Аналізуючи оповідання «Сарра- цин» О. де Бальзака, він пише: «Моральний, ціннісний закон тексту-читання вимагає заповнення причинно-наслідкових ланцюжків; для цього кожен детермінант по можливості по­винен бути якомога повніше детермінований...»

«Deus ex machina» (лат. — бог із машини) — драма­тургічний прийом в античних трагіків, коли розв'язка твору здійснювалася божеством, спущеним на кін за допомогою спе­ціальної підйомної машини: так роз'яснювався зміст подій, запобігалася катастрофа, визначалася доля дійових осіб. Час­то цим прийомом користувалися Евріпід («Єлена», «Іфігенія в Авліді», «Електра»), Софокл («Філоклет»), Плавт («Амфіт­ріон») та ін. Нині цей термін вживають, коли йдеться про ме­ханічне, художньо непереконливе розв'язання конфлікту за допомогою персонажа, котрий невмотивовано з'являється наприкінці дії, як-от офіцер у розв'язці комедії «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, який заарештовує лицемірного святенника. «D. ex т.» стосується резонера чи мудрого законника, який часто зустрічається у просвітницькій літературі XVIII ст., фі­лантропа, наявного у творах (передусім — водевілях та мело­драмах) XIX ст., а також у сучасних творах, які здебільшого мають щасливий кінець, т. зв. «хеппі енд». До речі, така риса була притаманна багатьом творам соціалістичного реалізму, зокрема п'єсам О. Корнійчука («Платон Кречет», «В степах України» та ін.).

Деформація (лат. deformatio, від deformo — перекру­чую, спотворюю) — природне або штучне відхилення форми будь-якого предмета від нормальної, звичайної. Д. у худож­ній творчості — грань творчого процесу, що ґрунтується на уявному порушенні форм предметів і явищ об'єктивної дій­сності, від яких відштовхується митець, творячи власний художній світ. У кожному художньому образі більшою чи меншою мірою виявляється Д. Вона наявна у гіперболах, лі­тотах, гротеску, буфонаді тощо. Тому безпідставно вживати цей термін тільки з негативним оцінним наповненням щодо характеристики дадаїзму, сюрреалізму і т. п. Д. є основою одивнення та художньої умовності. Літературознавчий ас-

Дёцима

пект Д. пов'язаний із встановленням міри і функцій Д. у твор­чому процесі і в завершеному художньому творі.

Дёцима (лат. decima — десята), або Еспшёла (за прізвищем іспанського поета XVI ст. В. Еспінеля), — десяти- рядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Пер­ший чотиривірш мав зав'язку ліричної колізії, останній — її розв'язку. Д. вживалася в іспанській поезії і як віршована форма глоси. Подеколи, передусім у російській поезії (Г. Державін, О. Радищев), терміном «Д.» пойменовували де- сятирядкову одичну строфу, найчастіше з чотиристопним хо­реєм, де сполучався чотиривірш (абаб) із шестивіршем (ггде- ед). Нею користувалися й українські поети («Ода на перший день травня 1761 року» І. Максимовича; «Пісня на Новий 1805 год...» І. Котляревського), вона становить структурну основу поеми «Енеїда» І. Котляревського, написаної чотири­стопним ямбом. До Д. зверталися й ін. українські поети, зок­рема Юрій Клен в епопеї «Попіл імперій» (у 3-й ч.), що зумов­лювалося композиційними потребами цього твору: [...] Зі звички буду тільки ямбом Вам баналюки тут плести. Та й то лиш чотиристоповим: пан Котляревський ним писав, коли мене він славословив, коли гекзаметр занедбав. Строфа — мій віз, рядки — колеса, а тих коліс у возі десять, їх ритмом-ободом стягніть, Мастіть їх дьогтем — серця кров'ю і рими-шпиці яворові мені крутити поможіть.

Ці слова Юрій Клен вкладає в уста Енеєві, котрий зголошу­ється бути поводирем у радянських концтаборах.

Дешифрувіння (франц. dechiffrer — розгадувати, розбирати) — відновлення розуміння невідомої писемнос­ті, мови твору. Д. здійснюється через з'ясування характеру письма (літерне, консонантне, складове чи словесно-складо­ве). Граматика і семантика текстів дешифруються через зіс­тавлення повторюваних фрагментів текстів на основі знання закономірностей споріднених груп мов. Д. ускладнюється об­меженістю джерел, полегшується наявністю текстів близьки­ми мовами (т. зв. білінгви). Критерій успішного Д. — змісто- возв'язане прочитування дешифрованого та ін. текстів, писа­них тією ж писемністю.«Дзвін» — галицько-українська збірка, видана 1878 у Львові М. Павликом за активної допомоги І. Франка як непе­ріодичне продовження забороненого цензурою журналу «Гро­мадський друг». Тут були надруковані твори І. Франка (по­вість «Boa constrictor», оповідання «Моя стріча з Олексою», вірш «Каменярі»); оповідання «Пропащий чоловік» М. Пав­лика; стаття «Війна слов'ян з турками» Т. Василевського та його ж критичний відгук на книгу «Русско-турецкая война», а також низка статей та інформаційних матеріалів під рубри­ками «Вісті з України» та «Вісті з Галичини»; «Ще дещо про українські земства та російську адміністрацію» Є. Борисова, «Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда» Анни Павлик, дописи з Дрогобича, Нагуєвичів, Комарного та ін. га­лицьких міст.

«Дзвін» — літературно-науково-артистичний часо­пис, що виходив у Києві 1913—14 (18 номерів) за редакцією

2. Преподобного, І. Ващенка, С. Черкасенка як орган УСДРП (журнал «обстоює інтереси робітничих верств»). Активно співпрацювали соціалісти різних напрямів: Д. Донцов, JI. Юркевич, В. Левинський, Г. Алексинський, А. Луначарсь- кий. Ґрунтовно і широко був поставлений літературно-мис­тецький відділ із залученням майже всіх тодішніх українсь­ких письменників. Тут були опубліковані твори Лесі Україн­ки («Оргія», «Айша та Мохаммед»), В. Винниченка (романи «По-свій», «Божки», оповідання «Олаф Стефензон», «Ра­дість», «Терень», п'єса «Чужа кров»), С. Черкасенка (п'єса «Казка старого млина»), Наталі Романович-Ткаченко («Буди­ночок над кручею»), Надії Кибальчич («За високим тином»),

3. Васильченка («Хмаринка»), поезії Олександра Олеся, М. Вороного, В. Самійленка, Г. Чупринки, Христі Алчевсь- кої, Олени Журливої, В. Тарноградського та ін. В ювілейний шевченківський рік із статтями про життя, творчість Кобзаря виступили В. Винниченко («Геній України», «Філософія, ети­ка Шевченка»), А. Луначарський («Шевченко і Драгома­нов»), С. Черкасенко («Прометеїзм у творчості Шевченка»), Д. Антонович («Естетичне виховання Шевченка», «Обгово­рення проектів пам'ятника Шевченкові»), Л. Юркевич («За­боронене свято»). Містив некрологи і портрети Лесі Українки і М. Коцюбинського та присвячені їм матеріали Олександра Олеся, С. Черкасенка, Христі Алчевської. Чимало статей сто­сувалося прикметних актуальних явищ і процесів літера­турно-мистецького життя України і Європи: А. Луначарсь- кого («Мистецтво для мистецтва і мистецтво для життя», «Пролетарська література у Франції», «Поети Заходу»), М. Вороного («Український театр в Києві»), В. Винниченка («Пролетарська творчість»), Д. Донцова (бібліографічні ог­ляди та замітки «З українського життя») та ін. Друкувалися переклади із зарубіжних літератур. Низка номерів мала ілюс­тративні вклейки (портрети Т. Шевченка, Лесі Українки, А. Бабеля та ін., репродукції картин, скульптур тощо). З по­чатком Першої світової війни «Д.» був закритий.

«Дзвін» — літературно-мистецький та громадсько-по­літичний часопис Спілки письменників України, виходить щомісяця у Львові. Заснований 1940 під назвою «Література і мистецтво», редактором був О. Десняк. У 1945 відновлений під назвою «Радянський Львів». Номінальним редактором був М. Бажан, фактичним — П. Козланюк. У 1951—89 вихо­див під назвою «Жовтень», а з 1990 перейменований на «Дзвін». Редакторами були Ю. Мельничук, Р. Братунь, М. Романченко, аз 1968 — Р. Федорів. Містить розділи поезії, прози, літературної критики та публіцистики. В роки тоталі­тарного режиму, незважаючи на цензурні утиски, намагався друкувати кращі твори тогочасного літературного процесу: романи «Хліб і сіль» М. Стельмаха, «Вир» Г. Тютюнника, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Первоміст», «Роксолана» П. Загребельного, «Манускрипт з вулиці Руської», «Четвер­тий вимір» Р. Іваничука, «Ворожба людська» Р. Федоріва, «Мисленне дерево» Вал. Шевчука, «Квітень у човні» Ніни Бі- чуї, оповідання та новели І. Чендея, Є. Гуцала, Гр. Тютюнни­ка, В. Дрозда, Б. Харчука, поезії П. Карманського, М. Риль­ського, А. Малишка, Д. Павличка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Лучука, В. Голобородька, І. Калинця, Р. Лубківського, Б. Стельмаха, В. Олейка та ін., літературно-критичні статті Л. Новиченка, С. Шаховського, С. Трофимука, І. Денисюка,

1. Макарова. Приділяв багато уваги творчості молодих літе­раторів. Публікував праці з історії України, етнографії, по­пуляризував кращі традиції національного театру, музики, пластичних мистецтв. З кінця 80-х у журналі з'явилися пуб­лікації творів, вилучених із літературного процесу: повісті «Поза межами болю» О. Турянського, «Київські легенди» На- талени Королевої, «Альбатроси» Оксани Керч, книги спогадів «На білому коні» та «На коні вороному» У. Самчука, добірки поезій В. Пачовського, Б. Лепкого, Р. Купчинського, О. Бабія,

Стуса, І. Калинця, твори українських письменників діас­пори О. Тарнавського, Марти Калитовської, Віри Вовк, Б. Рубчака, Зої Когут, Б. Бойчука, М. Царинника, поетів «празької школи» та ін. Зі сторінок «Д.» читачі вперше або наново познайомилися з такими історичними та етнографіч­ними дослідженнями, як «На високій полонині» С. Вінценза, «Історія запорозьких козаків» Д. Яворницького, «Історія Ук­раїни» І. Крип'якевича, «Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці» М. Грушевського та ін

.«Дзвінбчок» — ілюстрований часопис для дітей та мо­лоді, виходив у Львові (1890—1914) спочатку як видання В. Шухевича, з 1892 — орган Руського, згодом Українського педагогічного товариства. Обов'язки редакторів виконували В. Шухевич, В. Білецький, Катерина Малицька, Катря Гри- невичева, І. Крип'якевич, ілюстратор — І. Косинин. Друкува-

«Дзвбни»

лися твори JI. Глібова, Ганни Барвінок, С. Коваліва, М. Коцю­бинського, І. Франка, Лесі Українки, Г. Хоткевича, Євгенії Ярошинської та ін.

«Дзвінбчок» — ілюстрований місячник для дітей се­ла, друкувався у львівському видавництві «Українська пре­са» (1931—39) за редакцією Ю. Шкрумеляка. Ілюстратор Е. Козак. Друкувалися твори як українських класиків, так і сучасних письменників (іноді в адаптованому вигляді). При «Д.» виходила бібліотека для молоді «Ранок» за редакцією В. Калини.

7

193

«Дзвбни» — літературно-науковий часопис католиць­кого спрямування, виходив у Львові (1931—39), фінансова­ний митрополитом А. Шептицьким. Редакційну колегію «Д.», до складу якої входили М. Конрад, Г. Костельник, М. Чубатий, очолював Й. Сліпий, обов'язки редактора вико­нував П. Ісаїв. Друкувалися твори Наталени Королевої, У. Самчука, Ю. Липи, О. Печеніг (Оксани Лятурницької), Уляни Кравченко, Б.-І. Антонича, С. Шелухина та ін. Основ­ні рубрики: «Поезія», «Наукові й публіцистичні статті», «Хроніка», «Рецензії», «Бібліографічні матеріали». В основі літературно-естетичної концепції — ідея єдності християнсь­кого світогляду та його мистецької реалізації як органічної частини творчої свідомості митця, взаємозв'язку естетичного та етичного. Естетичні категорії прекрасного, комічного й трагічного розглядаються крізь призму християнської філосо­фії (визнання Бога як найвищої краси; комізм не повинен пе­реростати у глумління; розмежування моральності смутку й неморальності розпачу). Завдання «Д.» полягало у висвітлен­ні безконечності Божих іпостасей через поетичне, прозове, публіцистичне й наукове слово, боротьбі проти ворожих для української духовної та матеріальної культури ідей та ідеоло­гій, у піднесенні інтелектуального рівня галицьких українців. Статті мали переважно історико-літературний характер — це дослідження давньої української літератури, аналіз стильо­вих особливостей творчості окремих українських письменни­ків, зокрема Т. Шевченка, а також студії із зарубіжної літера­тури (серед авторів — М. Гнатишак, В. Лев, В. Пачовський, Т. Коструба, К. Чехович, І. Гузар, Т. Жевуський та ін.). Низка літературознавчих розвідок присвячена проблемам те­орії літератури: взаємозв'язку літератури та суспільства, пси­хологічних основ поетичної творчості, методології літерату­рознавства, особливостям розвитку тодішнього літературного процесу. Особливе місце в літературознавчих публікаціях посідає питання дефініції понять «католицька література» та «католицька критика», означення їх основних функцій. На чільному місці була державотворча ідея, яка ґрунтувалася на міркуваннях видатного українського вченого та громадського

Див£н

діяча В. Липинського. Редакція часто полемізувала з автора­ми публікацій ін. галицьких видань, обстоюючи пріоритет християнського світогляду в політичній концепції В. Липин­ського. При журналі виходила «Бібліотека Дзвонів», у якій побачили світ трилогія «Волинь» У. Самчука, повісті «Без ко­ріння» Наталени Королевої, «1313», «Предок», поетична збірка «Книга Лева» Б.-І. Антонича, враження Й. Сліпого від подорожей до Святої Землі та Англії, наукові праці українсь­ких і зарубіжних учених (в українському перекладі) та ін.

Дивін (перс, dlvän — запис, книга) — у класичних лі­тературах Близького та Далекого Сходу — поетична збірка одного автора чи збірник кількох авторів, де в межах певних жанрів в абетковому порядку розташовуються ліричні поезії (касиди, газелі, рубаї тощо) — за останніми літерами заримо­ваних слів (редифами); кожен поет мусив мати бодай один ди­ван. Цією формою зацікавився Й.-В. Гете, написавши цикл віршів «Західно-східний диван» (1819).

Дивертисмёнт (франц. divertissement — розвага) •— призначена для розваги глядачів або відзначення якоїсь уро­чистої події сценка, цикл музичних, танцювальних і декла­маційних номерів, що виставлялися в антрактах театральної вистави. Д. сюжетно не зв'язаний із основною п'єсою. В Укра­їні Д. побутував у XVII і наступних століттях. У 20-ті XX ст. в середовищі української еміграції в Польщі нерідко вистав­лявся Д. політичний («Марафет», П. Зайцева) з гумористич­ними й сатиричними елементами. Ця жанрова модифікація була проявом загальної тенденції — посиленої заангажова- ності політикою й ідеологією української літератури під впливом історичних обставин.

Дидактйчна (грец. didahtikos — повчальний) літе­ратура — повчальні твори, яким надається художня форма для легшого сприйняття і засвоєння філософських, релігій­них, морально-етичних та ін. наукових знань, ідей. До Д. л. належать твори різних усталених жанрів: проповіді, житія, притчі, апологи, афоризми, байки, мораліте, міраклі, шкіль­на драма тощо. Природа і суспільна необхідність Д. л. вихо­дять з передумови, що людина в житті — вічний учень (sem­per tiro), а обов'язок мудреця, покликаного Богом, — вчити людей, передавати їм слово правди, допомагати осягати сенс життя. Тому так широко розповсюджувалися філософсько- релігійні трактати, притчі буддизму, конфуціанства, христи­янсько-біблійні перекази, повчання. Церковно-християнська література середньовіччя, в т. ч. і Київської Русі, мала вираз­ний дидактичний характер. З розвитком і поширенням світ­ської літератури повчально-освітню якість перебирають на се­бе і такі жанри, як героїчний епос, казки, легенди, перекази, байки, прислів'я і приказки, повісті, романи, трагедії. Особ-