Гайдамацькі пісні

Газёль (араб, gazal — ліричний вірш) — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з два­надцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною монори- мою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га і т. п. Викінчені за думкою строфи, не пов'язані між собою фа­булою, об'єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор не­одмінно називає своє ім'я (літературний псевдонім). Основ­ний зміст Г. — любов, туга закоханого, незрідка філософські медитації, перейняті вченням суфізму та анакреотичними » настроями, втіленими в алегоріях. Ця форма як відгалужен­

ня касиди виникла у VII ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах (Сааді, Га- фіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.), вплинувши на індійську та уйгурську. Європейський читач вперше познайомився з Г. в латиномовній інтерпретації Т. Гайда (1767). Першим до Г. в Європі звернувся Й.-В. Гете, котрий написав свій «Західно- східний диван». Г. зустрічаються і в доробку українських по- I етів (І. Франко, В. Поліщук, Д. Павличко та ін.). У творчості

А. Казки ця віршована форма зазнала певної зміни (зокрема, не вживається сфрагіда), а після монорими застосовано рефрен:

Хлоп'ятком бігав я в садку — то був лиш сон!

Ласкало сонце у щоку — то був лиш сон!

І сад здававсь старий, густий, і так було

В нім любо гратись в холодку — то був лиш сон!

І батько, й ненька, і брати, і сестри — де воно? , Все щезло, мов луна в гайку, — то був лиш сон!

Й знов: монастир, вечерень сум й тужливий дзвін,

Тра канонаршить хлопчаку — то був лиш сон!

А далі вже зашумував Красою Всесвіт — пить

Кохання келих юнаку — то був лиш сон!

Чарівний сон — а я повірив, що в журбі,

В самотині шептать в кутку — то був лиш сон!

Гаївки — див.: Веснянки.

Гайдаміцькі пісні — історичні пісні часів визвольної боротьби проти польського і московського гніту у XVIII — на початку XIX ст. в Центральній та Лівобережній Україні. На­зву дістали від слова «гайдамака», яке в турецькій мові озна­чає бунтівливу людину. Історія визвольної боротьби відобра­жена у численних Г. п. про втечу селян у степи, перехоплення і покарання втікачів, про вбивство Бондарівни паном Каньов- ським (Миколою Потоцьким), про Саву Чалого, Залізняка і здобуття ним Умані, про Швачку, Гната Голого. Г. п. виража­ли волелюбний ідеал українців, славили мужність і відда­ність Батьківщині, осуджували зрадників і злочини понево­лювачів. Г. п. мотивами перегукуються з козацькими, оприш-Гайдуцькі пісні

ківськнми та повстанськими. Вони ввійшли до збірників М. Драгоманова (Політичні пісні українського народу XVII— XIX ст. — Вип. I, II. — Женева, 1883, 1884; Нові українські пісні про громадські справи. — Женева, 1881), Д. Ревуцького (Українські думи та пісні історичні. — К., 1919) та ін. Як і ле­генди, перекази, вони дали матеріал письменникам для літе­ратурних творів: поема «Гайдамаки» Т. Шевченка, повість «Кармелюк» Марка Вовчка, трагедія «Сава Чалий» І. Карпен- ка-Карого, «Гайдамацька пісня» О. Маковея, роман «Гайда­маки» Ю. Мушкетика, роман «Побратався сокіл» М. Сиро­тюка, повість «Гонта» Я. Стецюка та ін.

Гайдуцькі пісні — фольклорний пісенний епос пере­важно ватіканських народів — сербів, хорватів, болгар, албан­ців, а також румунів і молдован. Назва пішла від слова «гай­дук» — вояк-піхотинець (угорською мовою), учасник зброй­ної боротьби південнослов'янських народів проти турецьких загарбників у XV—XIX ст., народний захисник, визволитель. Г. п. оспівують героїчні подвиги ватажка та його загону. Не­великі за обсягом, героїко-епічні за змістом, багаті традицій­ною поетикою (уособлення, гіперболи, епітети, порівняння), емоційні, оптимістичні, сповнені романтичним пафосом, Г. п. привертали увагу митців. Українською мовою їх перекладали М. Старицький, І. Франко, О. Барвінський, О. Навроцький, М. Рильський, JI. Первомайський. Образи і мотиви Г. п. знай­шли відгук у творах Ю. Федьковича, Лесі Українки, Д. Пав- личка, Д. Білоуса та ін.

«Галичінин» — літературно-художній та науковий збірник, що виходив у Львові (1862—63) за редакцією Я. Головацького та Б. Дідицького (з'явилося 4 числа). Тут друкувалися твори як галицьких, так і наддніпрянських письменників (М. Устиянович, Ю. Федькович, П. Куліш, О. Кониський, Д. Мордовець, С. Воробкевич та ін.), а також статті з літературно-історичної проблематики, літературно- бібліографічні огляди, фольклорні матеріали тощо.

«Галичінин» — науково-художній часопис, додаток до газети «Слово», що виходив у Львові (1867—70) за редакці­єю Б. Дідицького. Крім матеріалів історичного, етнографіч­ного, хронікального, бібліографічного характеру, тут друку­валися твори С. Воробкевича, Ф. Калитовського, І. Гавришке- вича, М. Максимовича, Б. Дідицького, переклади І. Крилова, Ф. Тютчева та ін.

Гапікс легбменон — слово, словосполучення, що зус­трічається лише один раз у певному художньому тексті, біль­ше ніде не повторюючись. Г. л. спостерігається у «Слові про Ігорів похід»: кихакуть, кичеть, папорзі і т. п. У новій та но­вітній українській літературі — це переважно неологізми (Т. Шевченко: «...Хребетносилі / Уже ворушаться царі»

;М. Семенко: «...Хрещатикуючи серед літа»; П. Тичина: «Осінь з рухів, сонце з маси, /лист із золотану» та ін.).

Гаплолбгія (грец. haploos — простий і logos — слово, вчення) — спрощення звукового складу слова внаслідок диси­мілятивного випадання одного з двох сусідніх близьких за звучанням слів, як-от «трагікомедія» — «трагікокомедія», «мінералогія» — «мінералологія», «воєначальник» — «воє- ноначальник» та ін. Випадки Г. трапляються також у текстах художньої літератури, скажімо, слово «сагайдак» у поезії М. Бажана: «Ростуть роки. І в сайдаках сердець зотліли стріли згодом».

Гармбнія (грец. harmonia — злагодженість, скріплен­ня) — естетична категорія, яка виражає співмірність, взає­мозв'язок елементів будь-якого явища, які в певній системі становлять цілісність, що має естетичну цінність. У такому широкому значенні Г. використовується для характеристики явищ об'єктивної дійсності, змісту художнього твору, його форм, взаємовідповідності між ними. Г. співвідноситься з дисгармонією, і в цьому співвідношенні виявляється віднос­ність Г., яка є тільки моментом сталості, спокою. Тому ще Арістотель звертав увагу на гармонійно прекрасне як «єдність різноманітностей». Г. літературного твору виражається його композицією. І. Франко в літературно-критичних працях го­ворив про «ідейну гармонію» або «негармонійність» внутріш­нього світу митця, його індивідуальності, з яких випливає «поетична краса» або «недоладність» твору. Заперечуючи догматично-нормативне розуміння мистецтва як «культу красоти і гармонії», Франко обстоював процесуальність, си- туативність Г., яка конкретизується історико-літературним контекстом, станом суспільної свідомості. Проблема Г. і дис­гармонії в літературі, яка відбиває багатоголосся системи пер­сонажів чи «внутрішніх голосів», точок зору одного героя, увиразнюється в п'єсі В. Винниченка «Дисгармонія», в опові­данні Г. Косинки «Гармонія» тощо.

«Гірт» — Спілка пролетарських письменників, ство­рена 1923 у Харкові. Очолював її В. Еллан (Блакитний). Ста­тут проголошував «Г.» як об'єднання письменників, «котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуніс­тичної культури, користуючись українською мовою як зна­ряддям творчості, поширенням комуністичної ідеології та переборюванням, буржуазної, міщанської, власницької ідео­логії» (Гарт: альманах 1. — Харків, 1924. — С. 172). Йшлося також про залучення до літературної творчості «пролетарсь­ких мас». «Г.» мав численні філії: у Києві, Одесі, Дніпропет­ровську, Кам'янці й за океаном. Філії продовжували діяти і тоді, коли сама організація припинила існування у 1925. Чле­нами «Г.» були В. Еллан (Блакитний), К. Гордієнко, І. Дніп- ровський, О. Довженко, М. Йогансен, I. Кириленко, О. Копи- ленко, В. Коряк, Г. Коцюба, I. Кулик, М. Майський, В. Полі­щук, I. Сенченко, В. Сосюра, М. Тарновський, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Деякі з них входили одночасно і до «Плу­гу». Серед учасників «Г.» спостерігалися розходження, пов'язані, насамперед, із надмірним адмініструванням твор­чості, прямолінійним офіційним спрямуванням на «широкі маси», на творення пролетарської літератури. Таких позицій не поділяв М. Хвильовий. У 1925 «Г.» розпався. Частина письменників на чолі з М. Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ, ін­ша пізніше пішла до організації ВУСПП.

«Гірт» — альманах Спілки пролетарських письмен­ників «Гарт», виданий 1924 у Харкові. Тут друкувалися пое­зії П. Тичини, М. Йогансена, В. Сосюри, О. Коржа, поеми В. Поліщука та Г. Коляди, проза М. Хвильового, Г. Коцюби, О. Копиленка, І. Дніпровського та ін., статті В. Еллан (Бла­китного) та В. Коряка. Вміщено портрети М. Йогансена, П. Тичини, І. Дніпровського, В. Сосюри, В. Поліщука, вико­нані О. Довженком.

«Гірт» — літературно-художній та критичний жур­нал Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Виходив у Харкові один раз на місяць 1927—32. Редагувала колегія: В. Коряк, І. Микитенко, М. Доленго, П. Усенко, В. Сосюра, В. Юринець (1927); у 1928—29, крім названих, — ще І. Кулик. З 1930 — І. Кириленко, Б. Ковален­ко, В. Коряк, І. Кулик, І. Микитенко, Г. Овчаров, С. Щупак. Серед авторів — І. Микитенко, І. Ле, Л. Первомайський,

0. Кундзіч, І. Кулик, П. Радченко, І. Кириленко, Д. Гордієн­ко, Наталя Забіла, Л. Смілянський, С. Голованівський, А. Шмигельський, П. Козланюк, С. Жигалко, В. Собко, І. Му­ратов, В. Сосюра та ін. Про політичну заангажованість жур­налу свідчать назви багатьох творів — «Ритми шахтьорки», «Інтеграл» І. Ле, «Машиністи» Л. Смілянського; «Вудівни- че», «Доменний цех», «Тракторобуд» Наталі Забіли; «Дикта­тура», «Кадри» І. Микитенка; «Комсомольська ударна брига­да» С. Воскрекасенка; «Пісня про п'ятирічку» М. Упеника то­що. Критика еволюціонувала в напрямі войовничої ортодок­сії, демагогії. І якщо у 1927 типовими були статті, наприклад,

Кулика «Література під комуністичним керівництвом» чи Б. Якубовського «Нові досягнення марксизму в літературо­знавстві», то у 1931—32 в кожному номері друкувалися редак­ційні заставки про «призови робітників-ударників до літера­тури», про «реконструкцію пролетарського літературного ру­ху», про те, що «в пролетарській літературі має зміцнитися робітничий комуністичний кістяк» тощо. Мовилося про проб­леми, які нічого спільного з мистецтвом не мають. «Г.» роз­кривав механізм дискредитації літератури як мистецтва «по-Гекзіметр

літикою партії в галузі мистецтва», коли на місце естетичних явищ ставилися вузькокласові, політичні.

Гедонізм (грец. кёйопё — насолода) — філософсько- етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, сенсом життя. Г. став наслідком довільного тлумачення вчення Епі- кура, який стверджував, що щастям для людини є її задово­лення від відсутності страждань. У Римській імперії ця теза деякими послідовниками епікуреїзму тлумачилась як заклик до необмеженої чуттєвої насолоди. Гедоністична функція мистецтва (поряд з пізнавальною, комунікативною, вихов­ною), полягає в естетичній насолоді, що її одержують реципі­єнти, сприймаючи твори мистецтва. Без естетичної втіхи, без виконання мистецтвом гедоністичної функції воно не відігра­ватиме пізнавально-виховної ролі.

Гейдельберзькі ромінтиіси — група німецьких пись­менників першої половини XIX ст. (А. Арнім, К. Брентано, брати Я. і В. Грімм та ін.), які захоплювалися збиранням, сис­тематизацією, вивченням та публікацією фольклору, видали кількатомний збірник народних пісень «Чарівний ріг хлопчи­ка» (1805—06), «Дитячі і родинні казки» (1812) тощо. З 1909 А. Арнім та К. Брентано переїхали до Берліна, але продовжу­вали там традицію Г. р. Близькими до них були Е.-Т.-А. Гоф­ман, А. Шаміссо, В. Мюллер та ін. Естетика Г. р. мала вплив на українських письменників першої половини XIX ст., зокре­ма на представників Харківської школи романтиків.

Гекзаметр, або Гексіметр (грец. hexametros — шести- мірник), — метричний (квантитативний) вірш шестистопного дактиля (— и w), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два корот­ких склади зможуть замінюватись одним довгим, витворюю­чи спондей. Остання стопа завжди двоскладова — хорей. Як правило, Г. має одну цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький Г. — і після другого складу третьої стопи) або дві (після другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на два піввірші: перший — з низхідною ритмічною інтонацією, другий — із висхідною. Метрична схе­ма Г. з найуживанішою цезурою така:

— u u /— и и / — // u u /— u u /— u u /— и.

Г. застосовується в багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розміра­ми (пентаметр) — в елегіях та епіграмах, до нього зверталися Гомер, Вергілій, Феокріт та ін. У силабо-тонічному віршуван­ні Г. передаються сполученням дактилів (— u u) з хореями (— ^j), що замінюють спондеї, стаючи різновидом павзника. У поезії нового часу до Г. як розміру, що передає величне та по­важне враження, звертався Й.-В. Гете («Герман і Доротея»), Г.-В. Лонгфелло («Еванджеліна»), К. Донелайтіс («Пори ро­ку») та ін. В українській поезії Г. спостерігається в доробку

Гёндер

К. Думитрашка, П. Ніщинського, Лесі Українки, М. Рильсь­кого, П. Тичини, М. Вінграновського та ін. Приклад Г. з до­робку П. Тичини:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?

Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...

Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними [...].

Гёндер (англ. gender — рід) — термін ідентичності та відмінності в річищі постмодерністської критики, запро­ваджений американським психоаналітиком Р. Столлером («Стать і тендер: про розвиток чоловічості та жіночості», 1968) на означення рольових соціальних взаємних очікувань представників відмінних статей, зафіксованих у поняттях «фемінність», («жіночість») і «маскулінність» («чолові- чість»). Прихильники тендерного підходу стверджують, що не обов'язково прямо пов'язувати буття жінки з принципом фемінності, а буття чоловіка — з маскулінністю. Розвиваючи цю концепцію, англійська соціолог Енн Оуклі зробила висно­вок, що традиційні ролі домогосподарки чи виховательки зу­мовлені патріархальною культурою суспільства, де вони неа­декватно поціновувалися як люди. Потреба з'ясування цієї проблеми зумовила появу у другій половині XX ст. синоніміч­них в англосаксонських країнах тендерних студій, фемініс­тичної критики, феміністичних досліджень, з погляду яких розглядається нерівноправна ієрархія статей у суспільстві як наслідок свавільного поділу влади за статтю. Трапляються випадки, коли Г. не пов'язується із владними структурами, а з сексуальністю та психологією жінок. Зазвичай, його вив­чення зводилося до розподілу соціальних ролей жінок та чо­ловіків (Т. Парсонс, Е. Гідденс) або співвідношення «суспільс­тво — жінка» (Е. Гідденс), що зумовило появу в університетах Заходу відповідних навчальних дисциплін. В такому разі поняття «тендер» розглядається як опозиційне до поняття «стать» на зразок представлення понять «природа — культура». Започаткований цей підхід Сімоною де Бовуар, яка доводила, що жінкою не народжуються, а стають. Відтак заперечувався біологічний чинник, традиційні уявлення про чоловічу та жі­ночу ідентичність. Однак часто питання зводилося лише до єст­ва жінки. Термін широко застосовується в англійському та американському літературознавстві (Е. Гошіло, Дж. Ендрю, Р. Марш, Б. Хелт, Тереза Келлі), розглядається не як вродже­на властивість певної статі, а здобута внаслідок соціалізації художнього чину кожного письменника. Відтак відображена у літературному творі сексуально-гендерна система постає водночас соціокультурним явищем, семіотичним дискурсом,

Генератйвна поётика

своєрідною репрезентативною подією, що визначає рівень зна­чущості індивідів у громадському житті. В Україні Г. підхід по­ширився наприкінці 80-х XX ст. зусиллями Соломії Павличко, Віри Агєєвої, Ніли Зборовської, Тамари Гундорової.

Гендійдис (грец. hen dia dyoin — один через два) — сти­лістична фігура, вживання іменників замість іменника та прикметника: «Рим славний відвагою та мужами» (замість «відважними мужами»). В українській літературі трапляєть­ся нечасто.

Генератйвна (лат. generativus — народжую) побгика — напрям сучасного літературознавства, що полягає у викорис­танні генеративної лінгвістики для моделювання літератур­них явищ від окремих елементів (тропи, стилістичні фігури, віршовані форми, сюжет, жанр тощо) до їх загальної структу­ри та еволюції поетичних систем. Спирається на уявлення, що розмаїття художніх компонентів можна вивести з най­простіших складників. Г. п. розмежовується на структури глибинні, утворені за усталеними правилами та покликані в ідеальному вигляді відобразити істотні властивості модельо­ваного об'єкта, і поверхові, виведені із глибинних, завдяки правилам трансформації, спроможні відобразити властивос­ті модельованого об'єкта з точністю до ізоморфізму. Г. п. трактує літературний текст природною мовою, в якій закодо­вана художня інформація, що не виводиться з природної мо­ви, як принаймні ритміка, що використовується у віршовано­му творі, а також у танці, пантомімі, архітектурі і т. п. Слід відрізняти Г. п. від лінгвістичної генеративної стилістики та лінгвістики тексту, які оперують лише категоріями при­родної мови, виходять з уявлення, що поетичне та повсякден­не мовлення аналогічне у глибинних структурах. Модель «те­ма — прийоми вираження — текст», що виводить текст із пев­ної змістової структури («теми»), найближча до Г. п., для якої і «текст», і «тема» стосуються поверхневих структур. Г. п., як і генеративна лінгвістика, постала на тлі структуралістських концепцій, інтенсивний її розвиток почався у 70-ті XX ст., передусім у Голландії, де ці проблеми висвітлювалися на сто­рінках часопису «Поетика». У наступному десятилітті об'єк­том наукового дослідження була найдрібніша частина Г. п. — генеративна метрика, названа так Дж. Бівером, котрий спи­рався на міркування М. Галле та С. Кайзера, висловлені у 1966. Генеративна метрика розглядає віршований текст у зіс­тавленні з певною ідеально періодичною структурою, власне метром, намагається виявити породження глибинних мет­ричних структур за законами симетрії. Оскільки віршований текст визначається не тільки метром, а й ритмом, описаним правилами трансформації, це дозволяє відмежувати словоспо­лучення, припустимі як вірші певного метра, від неприпусти­мих, а в деяких випадках вирахувати метричну складність

Генетйчне вивчення літератури

віршованого тексту (М. Галле, С. Кайзер), або обсервувати про­содичні засоби кодування метричної інформації (П. Кипарсь- кий, К. Магнусон, Ф. Райтер) та трансформації природної мов­ної структури під впливом метра (Дж. Бівер). Відповідно буду­ються і значно складніші моделі Г. п.: модель нарративного тексту С. Золяна, генеративний підхід до категорій трагічного та еволюції поетичних систем І. Смірнова, порівняльні та по­рівняльно-історичні дослідження JI. Чисгольма (про кніт- тельверс), М. Лотмана (про гекзаметр) тощо.

Генетйчне (грец. genesis — походження, породження) вивчення літератури — загальнометодологічний підхід, спо­сіб дослідження літератури, в якому увага зосереджується на виникненні і розвитку літератури загалом чи однієї з націо­нальних літератур, на еволюції літературного процесу. Генетичне вивчення творчості одного письменника реалізу­ється за допомогою біографічного, культурно-історичного, психологічного і соціологічного методів, які в сукупності да­ють можливість простежити процес виникнення і здійснення задуму, встановити стимули до творчості, джерела тематики, пояснити причини існування в творчості митця її ідейно-те­матичних і жанрово-стильових домінант.

Гбній (лат. genius — дух) — найвищий ступінь обда­рованості, таланту; людина, що володіє таким талантом. Г. — постійна проблема філософсько-естетичних, психологічних роздумів. Платон, Г.-В.-Ф. Гегель, А. Шопенгауер, Б. Кроче, Ч. Ломброзо, С. Грузенберг, Д. Овсяннико-Куликовський, О. Іліаді залишили чимало спостережень над особливостями Г., думок про його сутність, роль у житті суспільства, розвит­ку мистецтва. Розрізняють природні задатки як психофізіо­логічну основу обдарованості людей, а за ступенем прояву об­дарованості, потужністю емоційно-інтелектуальної сфери, співвідношенням інтуїції і дискурсивного мислення — дар, талант, геніальність. Д. Овсяннико-Куликовський, крім пси­хологічних передумов геніальності (незвичайна чутливість, вразливість, активність інтуїтивно-підсвідомої сфери, розви­ток інтелекту), виділяв у Г. особливу працьовитість, інтенсив­ну діяльність, спрямовану на розв'язання складних проблем, створення оригінальних концепцій, мистецьких явищ.

Генолбгія (грец. genos — рід і logos — слово, вчення) — розділ у теорії літератури, присвячений дослідженню літе­ратурних жанрів (родів, видів). Термін «Г.» запропонований французьким ученим П. Ван Тіжем в 30-ті XX ст. і був впро­ваджений у літературознавчу науку багатьох країн. В укра­їнському літературознавстві Г. відповідає термін «теорія літе­ратурних родів і жанрів». Г. — наука, котра своїми коренями сягає «Поетики» Арістотеля і є однією з найдавніших галузей теорії літератури. У класичній формі Г. представлена в праці

Гбппенінг

«Мистецтво поетичне» Н. Буало (1674). У XX ст. з появою змі­шаних жанрів змінився характер Г. Романтизм, породивши змішаний жанр, спростував чіткий класицистичний поділ на літературні роди й види і таким чином спричинив втрату Г. нормативного характеру. Донині ведуться дискусії з приводу того, який характер має сучасна Г.: теоретичний чи історико- літературний.

Гебнім (грец. g€ — Земля і опута — ім'я) — вид псев­доніма, прибране ім'я, в якому вказується місцевість чи краї­на, звідки походить письменник. Приміром, Павло Русин, Леся Українка, Леонід Полтава та ін.

Гебргіки (грец. geörgikos — землеробський) — різно­вид дидактичної літератури в античну добу, епічні твори, присвячені сільському життю. Приміром, «Георгіки» Ника- нора Колофонського (ІП—II ст. до н. е.), «Роботи і дні» Гесіо- да (УПІ—УП ст. до н. е.), «Про сільську господарку» Катона Старшого (234—149 до н. е.), «Георгіки» Вергілія (70— 19 до н. е.). У новочасній європейській поезії, перейнятій мо­тивами протиставлення урбанізованої дійсності сільській, Г. набули вигляду стилізації, орієнтуючись на зображення щас­ливого сільського побуту, спокійного добробуту, статечного пейзажу тощо, наближаючись тим самим до буколіки, як принаймні у французького поета Деліля («Сади», «Селянин, або Георгіки французькі»). Деякі поезії Г. Сковороди мають певні риси Г. В українській новітній ліриці до Г. звертався В. Мисик («Простягся степ...», «Літо», «Возовиця» таін.).

Гбппенінг (англ. huppening — випадок, подія) — най­поширеніший різновид мистецтва дії (перформенс, мистецтво процесу, мистецтво демонстрації та ін.), прояв акціонізму, спрямованого на заміну традиційного художнього твору прос­тим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією. По­став як форма авангардистського театру (тотальний театр) у Нью-Йорку (1957), але невдовзі змінив свою форму, здебільшо­го розігрувався безпосередньо на вулиці, в громадських веле­людних місцях. Особлива роль у запровадженні Г. належить маляру К. Олденбургу, організатору та теоретику цього мис­тецького різновиду А. Кепроу, композитору Дж. Кейджу та ін. У Г. чітко проявилася тенденція авангардизму (футу­ризму, дадаїзму тощо) до розмивання меж не тільки між окре­мими мистецтвами (літературою, малярством, музикою, теат­ром і т. п.), а й між мистецтвом та дійсністю, втілення уяв­лень про процесуальний характер художньої діяльності, про перевагу творчого акту над його результатом. Попри те, Г. має своє коріння і в фольклорних дійствах (зокрема, у дійс­твах сміхової культури), кожен учасник яких може бути водно­час глядачем, «актором», «сценаристом», і в середньовічних

Герббвники

мандрівних театрах, маскарадах, фестивалях... В Україні Г. застосовуються переважно представниками неоавангардизму («Бу-Ба-Бу» та ін.). Елементи Г. притаманні Київському театру на Подолі (під керівництвом В. Малахова).

Герббвники (польс. herb, від нім. Erbe — спадщина) — збірники, в яких вміщено малюнки гербів, їх описи та родово­ди власників гербів. У середньовічній Європі поява Г. пов'яза­на з інститутом лицарства (представлення учасників турнірів відбувається за допомогою Г.). Найдавніший, Цюріхський Г., датується XIV ст. У польських Г. XV—XVIII ст. зафіксовано геральдику української шляхти. В Україні герби та їх описи є неодмінною складовою частиною друкованих видань, що пов'язано з меценатською діяльністю власників гербів. Як правило, описи гербів бувають віршованими.

Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю, тлу­мачу ) — у первісному значенні — напрям наукової діяльнос­ті, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням фі­лологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлума­ченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католиць­кими богословами. Г. є допоміжною дисципліною тих гумані­тарних (і насамперед історичних наук), які займаються пи­семними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, іс­торії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. Основи Г. як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шле- йєрмахером (1768—1834). В. Дільтей (1833—1911) розвивав Г. як методологічну основу гуманітарного знання, акцентую­чи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою Г., за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Хайдег- гер (1889—1976) онтологізував Г.: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, Г. стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень М. Хайдеггера Х.-Г. Гадамер. Саме він став основоположником філософської Г., вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола. Звідси випливають тези Х.-Г. Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерп­ретатора. Ці та ін. положення філософської Г. (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) спра­вили великий вплив на представників літературної Г. (Г.-Р. Яусс, В. Ізерта ін.), котра застосувала філософію інтер­претації до тлумачення художніх текстів.

Героїчний нарбдний ёпос

Герметйзм (італ. ermetismo — замкнений) — напрям в італійській поезії в період міжвоєнного двадцятиліття (Д. Ун- гаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо, А. Гатто, JI. Сінісгаллі та ін.), започаткований Дж. Леопарді. Г. був естетичною реак­цією на тоталітарний, фашистський режим, художньою відпо­віддю на виклик історії, зосереджувався на основному мотиво­ві — трагізмі людського буття, самотності самоцінної особис­тості, на пошуках духовних цінностей в глибинах незалежної душі. Попри те, представники Г. поглиблювали зображуваль­но-виражальні можливості лірики, захоплювалися експери­ментуванням у творенні тропіки та версифікації, обстоювали принцип артизму в поезії філософсько-медитативного спря­мування. Поняття «Г.» вживається й у значенні ізоляції мит­ця від дійсності (див.: Ізоляціонізм).

Героїчне — етико-естетична категорія на означення моральної цінності вчинків, дій окремої особи чи суспільства в цілому задля прогресу, які вимагають особливої віддачі мо­ральних, інтелектуальних, фізичних зусиль, мужності, відва­ги, самопожертви. Спроможність здійснення Г. — важливий критерій оцінки особи. Г. в літературі — одна з форм вияву високого — поетичне звеличення засобами художнього слова вчинків героїв, покликаних захищати ідеали добра, справед­ливості, соборності. У народнопісенній творчості Г. проявило­ся в героїчному епосі. Героїчний пафос є наскрізним у твор­чості Т. Шевченка. Поетизація Г. — основна ідея роману «Сад Гетсиманський» І. Багряного. Героїчний вчинок, героїч­ний образ, мистецьки змальований у художньому творі, ви­кликає у читача глибокі емоційні переживання, захоплення силою людського духу, бажання стати подібним на героя.

Героїчний нарбдний бпос •— збірна назва фольклорних творів різних жанрів (колядки, думи, історичні (козацькі, гайдамацькі, опришківські, стрілецькі, повстанські та ін. пісні, казки, легенди, перекази), в яких відображена воля, зав­зяття народу у боротьбі з ворогом, злом, кривдою, соціальним і національно-релігійним гнітом, прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних месників. У вужчому ро­зумінні вислову український Г. н. е. — це думи та історичні піс­ні, тобто віршований різновид героїчного епосу. Г. н. е. кожно­го народу формувався тисячоліттями і в різних народів має свої більш чи менш архаїчні форми: у вавилоно-ассирійців — поема про Гільгамеша, у тюрко-монгольських народів Сибіру, Тібету, Центральної Азії — богатирські поеми «Олонхо», «Алпамиш», «Манас», «Дангар», «Гесер», у Давній Греції — «Іліада», «Одіссея», у грузинів — «Аміран», вірменів — «Давид Сасунський», у карело-фінів, давньоскандинавських народів — «Калевала», саги, у англосаксів — поема «Бео- вульф», балади про Робін Гуда, у південнослов'янських наро­дів — героїчні юнацькі пісні, у німців — «Пісня про Нібелун-

Гербй літературного твбру

гів», у французів — «Пісня про Роланда». Український Г. н. е. виник у глибоку давнину, «жив довго в українських зем­лях, складаючись в певні цикли та виробляючи певні загаль­ні, типові поетичні образи, котрими орудувано при ріжних перерібках і відмінах старих поем» (Грушевський М. Історія укр. літ. — К., 1925. — Т. IV). Його виразні сліди — в укра­їнській давній обрядовозвичаєвій поезії, казках, легендах, переказах. Яскравим прикладом героїчного епосу княжої доби є «Слово про Ігорів похід», доби козаччини — думи й іс­торичні пісні. Архетип давнього українського Г. н. е. у билин­ній традиції ретельно простежив М. Грушевський. Національ­ний Г. н. е. часто служив ґрунтом, на якому формувався літе­ратурний епос — поеми, повісті, романи.

Гербй літературного твбру, або Персоніж, — дійова особа, образ, широко і всебічно зображений, наділений яскра­вим характером, окреслений взаєминами з довкіллям, зв'яз­ками із соціальним, національним, історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних, епізодичних Г. л. т. Так, у романі у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко голов­ним постає однойменний персонаж — легендарна піснярка з часів Хмельниччини, носій чільної ідеї твору. Поряд з нею зображені другорядні герої (Іскра, Гриць, дяк та ін.). У сучас­ній літературі спостерігається процес дегероїзації літератур­ного образу, пов'язаний з деперсоналізацією людини в сус­пільстві («новий роман», «література абсурду» тощо). Г. л. т. літературна критика ще розмежовує на позитивних, які прав­лять за зразок читацькій аудиторії, та негативних як втілен­ня аморальності, антилюдських рис, однак такий поділ — до­сить умовний. Показовим у цьому плані може бути образ Чіп­ки Варениченка у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, де зображено месника за людську кривду, борця за правду і водночас убивцю, «пропащу силу». В ліриці Г. л. т. називається ліричним героєм або ліричним суб'єктом.

Гетерофемія (грец. heteros — інший, означає різнорід­ність; друга частина терміна походить від імені давньо­грецької богині правосуддя Феміди) — помилкова заміна пев­ного слова близьким йому за звучанням, але не за змістом. Так, словосполучення «духовне явище» стосується духівниц­тва, хоч часто воно вживається у розумінні причетності до Ду­ху, що у цьому випадку мусило б мати відповідний вигляд: «духове явище». Приклади Г. трапляються і в текстах худож­ньої літератури. У циклі «Нічні концерти» М. Бажана, зокре­ма у поезії, присвяченій бразильському композитору Вілла- Лобосу, замість танцю «маламбо» вжито слово «кіломбо», що означає вуличну назву публічного дому:

Танцюй же кіломбо, хлопче!

Підплескуй кіломбо, дівча!