Втілення зідуму письменника

Втілення зідуму письмбнника — етап творчого проце­су, який приводить до реалізації задуму і виникнення завер­шеного твору-тексту. Умовно виділяють такі його етапи: 1) виникнення задуму; 2) його розробка, виношування; 3) ак­тивізація досвіду життєвих вражень; 4) пошуки форм і вті­лення задуманого твору; 5) реалізація, втілення задуму; 6) до­опрацювання твору, шліфування тексту.

Вульгарйзм (лат. vulgaris — брутальний, простий) — у стилістиці художнього мовлення — не прийняте національ­ною літературною мовою, неправильне, грубо побутове або іномовне слово чи вираз. Часто вживається письменниками задля надання творові особливого побутового колориту чи ха­рактеристики низького культурного рівня зображених у ньо­му персонажів («Енеїда» І. Котляревського, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Між двох сил» В. Винниченка, новели В. Стефаника, Марка Черемшини, усмішки Остапа Ви­шні тощо), подеколи притаманний певній літературній течії, як, приміром, котляревщина чи авангардизм. В. спостеріга­ється найбільше в сатиричних та гумористичних жанрах, од­нак він застосовується і в ліричних творах: [...] аж землячок, Спасибі, признався З циновими ґудзиками: «Де ты здесь узялся?» «З України». — «Та як же ти Й говорить не вмієш По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, — Говорить умію, Та не хочу» (Т. Шевченко).

У сучасній українській літературі В. наявні в доробку нео- авангардистів, зокрема представників «бу-Ба-Бу», «нової лі­тератури», приміром у поезіях В. Цибулька, спрямованих на властиву авангардистському стилю епатажиу прозаїзацію лі­рики:

заплетений ганебний соціум а в нім намішано красунь з старечими руками немовби ті гектарами сапали масиви зір і буряків і рок-н-рольних мудаків.

Особливого поширення В. набули і в сучасній постмодерніст- ській прозі («Рекреації», «Московіада» Ю. Андруховича, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко та ін.). Вживання В. у художньому творі має бути вмотивова­ним, відповідати чуттю естетичної міри як запоруки чистоти літературної мови.

Вульгарний соціологізм у літературознівстві

Вульгірний соціологізм у літературознівстві — на­прям соціологізму в літературі (1910—ЗО), представники якого виходили з марксистського положення про соціальну, класову зумовленість ідеології, спрощено розуміли істори- ко-літературний процес, заперечували спадщину класичної культури. В. с. у л. ставив перед собою мету розвінчувати письменників минулого як нібито служителів панівних кла­сів. На початку XX ст. В. Келтуяла, а в 10—30-ті. В. Пере- верзєв, В. Фріче в Росії, а в Україні В. Коряк, С. Щупак, Я. Савченко розробляли проблеми ідеології «класової» приро­ди літератури. Специфіку художньої літератури вони пояс­нювали виключно економічним становищем і розвитком ок­ремих класів чи груп, представником і виразником яких вва­жали письменника. Тому кожний художній твір розглядався як зашифрована «ідеограма» класу чи його групи. Так, І. Кот­ляревський, Г. Квітка-Основ'яненко трактувалися В. с. у л. як ідеологи «дрібномаєтних поміщиків», JI. Толстой — серед­нього дворянства і т. п. А тому художній твір В. с. у л. розгля­дався як «образнаілюстрація» до соціології, в художніх обра­зах відшукували загальні політико-економічні категорії. під сумнів ставилася доцільність літературних жанрів, успадко­ваних від старої літератури — існували теорії відмирання ро­ману, лірики, трагедії, комедіїяк нібито «буржуазних» форм мистецтва. Навіть гасло «вчитися у класиків» розумілося як заклик навчатися тільки трактованої в дусі вузького «техні­цизму» «професійної майстерності», яка відривалася від «застарілого» ідейного змісту творів класиків і протиставля­лася їм. Механічно переносячи боротьбу ідеалізму та матеріа­лізму в філософії на літературний процес, теоретики В. с. у л. зводили все розмаїття та складність літературних напрямів і шкіл усіх часів до боротьби реалізму й антиреалізму. Це при­звело до приниження романтичного методу як нездатного правдиво відтворити життя. Вважаючи мистецтво прямим аналогом дійсності, послідовники В. с. у л. вбачали в етапах розвитку мистецтва пряме повторення етапів історії класів. Історія реалізму в цих побудовах повторювала історію під­несення та занепаду буржуазії. На цій підставі оголошували О. де Бальзака вершиною реалізму, а реалізм кінця XIX і всьо­го XX ст. — занепадом. На початку 30-х внаслідок дискусії і критики праць В. Переверзєва і його школи В. с. як певну сис­тему поглядів було осуджено літературознавством, яке, од­нак, не звільнилося від соціологізаторства. Естетика з другої половини 50-х вже вказувала на особливу специфічну приро­ду літератури як форми суспільної свідомості, твердила про її вагому роль у пізнанні й перетворенні життя за законами кра­си. Однак ідеологічна заангажованість радянського літерату­рознавства і далі робила його своєрідним знаряддям ідеоло­гічної боротьби, відмежовуючи від наукових пошуків та розу-

ВУСПП

міння літератури як мистецтва. Сучасне літературознавство України спростовує погляд на літературну науку як на просту сферу прикладання і підтвердження основних положень істо­ричного матеріалізму, прагне розкрити не тільки зумовле­ність літератури розвитком суспільного життя, а й специфіч­ні, найбільш глибокі й тонкі внутрішні закономірності, при­діляє увагу проблемам поетики, вивченню іманентних основ художньої творчості.

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських пи­сьменників) — літературна організація, заснована на Всеук­раїнському з'їзді пролетарських письменників (Харків, 25— 28 січня 1927) за ініціативою компартії задля протистояння пробільшовицьких письменників ВАПЛІТЕ, «неокласикам», МАРСу. Найактивніші члени ВУСППу: Б. Коваленко, О. Кор­нійчук, І. Микитенко, І. Кулик, В. Коряк, І. Ле, М. Шеремет, П. Усенко, М. Доленго та ін. Організація, займаючись не так творчою, як адміністративно-партійною роботою, мала свої друковані органи («Літературна газета», журнали «Гарт», «Красное слово», «Проліт»). Проіснувала до 1932, склала яд­ро майбутньої Спілки радянських письменників України.

ВУФКУ — Всеукраїнське фото-кіноуправління, створене 1922, підлегле Наркомосу УРСР. Мало дві кінофаб­рики — Одеську та Ялтинську, у 1929 була створена Київсь­ка, технікум в Одесі, власні кінотеатри, двотижневик «Кіно». Тут працювали відомі режисери (П. Чардинін,

2. Гардін, М. Терещенко, О. Довженко, І. Кавалерідзе та ін.), актори (Ю. Шумський, А. Бучма, М. Крушельницький,

3. Свашенко, Валентина Чистякова та ін.), залучалися до на­писання сценаріїв і письменники: М. Бажан, Ю. Яновський, Г. Епік, О. Досвітній та ін. Найвідоміші тогочасні фільми: «Тарас Шевченко» (1926), «Микола Джеря» (1927), «Тарас Трясило» (1927), «Звенигора» (1928), «Земля» (1930) тощо. 1929 ВУФКУ перейменовано на «Укрфільм» (нині кіностудія ім. О. Довженка).

Гібровський (від міста Габров у Болгарії) г^мор — болгарські анекдотичні розповіді про скнарість та інші нега­тивні риси людського характеру. Г. г. — м'який, добродуш­ний, іскрометний і разом з тим ущипливий:

• Чому це ти обрубав котові хвоста?

• Щоб менше виходило тепла з хати, коли зачиняю за ним двері.

У Габрові проводяться щорічні міжнародні фестивалі гумору.