Водевіль

Б.-І. Антонич); суцільна або майже суцільна рима («...І голосе. Хто се, хто се Дзвони носе, Хто се він?», Г. Чупринка); су­цільна монорима («Там тополі на волі у полі», П. Тичина).

Внутрішня фбрма слбва — певні особливості зв'язку звукової будови слова з його первісним значенням; спосіб структурної та семантичної мотивованості слова іншими сло­вами. Інакше кажучи, В. ф. с. — це первісне (етимологічне) значення, що виникає з опорою на якусь названу словом озна­ку (не обов'язково суттєву) предмета або явища. Наприклад, назва лободи «мучинець» є похідною від слова «мука» і зу­мовлена тим, що стебло та листки рослини вкриті борошнис­тим нальотом. За О. Потебнею, В. ф. с. засвідчує, як людині уявляється її власна думка. У похідних словах, які в мові структурно та семантично мотивуються іншими словами, В. ф. с. є прозорою. Іноді подібний зв'язок із різних причин затемнюється, втрачається, а отже, втрачається і В. ф. с. Так, нині уже досить важко сприймається те, що за походженням лексеми «кінець» і «початок» є спільнокореневими. Це вияв­ляє етимологічний аналіз. На поняття «В. ф. с.» спираються і при розкритті природи поетичного (образного) слова. На пог­ляд Г. Винокура, образними є слова, які мають В. ф. При цьо­му В. ф. с. трактується як здатність загальномовного словес­ного значення ставати своєрідним виразником іншого поетич­ного (образного) змісту, що виникає в художньому творі. Це пов'язано з тим, що узвичаєні назви одних предметів почина­ють уживатися як назви інших об'єктів. У даному випадку не йдеться тільки про традиційне метафоричне перенесення, яке лежить в основі тропів і є яскравим виявом В. ф. с. Суть поля­гає в тому, що в художньому мовленні поетичний (віддале­ний) зміст (не лише при метафоричному перенесенні, а й поза ним) ніколи не обмежується буквальним (словниковим, ближчим) змістом слів. Цей поетичний зміст ґрунтується на загальномовних словесних значеннях, виражається за їх до­помогою, тобто внаслідок естетичних перетворень семантики один зміст стає формою іншого (образного) змісту (див.: Мова художньої літератури; Семантика).

Водевіль (франц. vaudeville) — легка комедійна, пере­важно одноактна п'єса з анекдотичним сюжетом, виповнена динамічними діалогами, піснями, танцями. Започаткована у Франції в XV—XVI ст., але як драматичний жанр остаточно оформилася у XVIII ст. В Україні В. має і свої національні джерела, передусім •— інтермедії. Відомі автори В. — І. Кот­ляревський («Москаль-чарівник»), В. Гоголь («Простак, або Хитрющі жінки, перехитрені солдатом»), С. Васильченко («На перші гулі»), Олександр Олесь («По Мюлеру») та ін. У В. широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колі-

Вокібула

зії («По-модньому» М. Старицького). Подеколи В. трактуєть­ся як суто розважальний жанр («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка).

Вокібула (лат. vocabulum — назва, слово) — окреме слово як предмет лексикології і лексикографії; окреме іншо­мовне слово з перекладом рідною мовою; заголовне слово словникової статті.

Вокалізм (лат. vocalis — голосний) — система голос­них фонем певної мови з усіма їх рисами, які виявляються у процесі артикуляції в мовленні. При вимові голосних (вокаль­них) звуків органи вимовляння не утворюють жодних переш­код, тому ці звуки артикулюються за участю одного лише го­лосу. В. української літературної мови творять шість фонем: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /і/. В окремих діалектах кількість го­лосних є більшою. У порівняльній граматиці індоєвропейсь­ких мов цим терміном позначається також явище апофонії (тобто аблаут, або морфонологічне чергування) голосних фо­нем у певній морфемі, наприклад: е — и — 0 (нуль звука): бе­ру — відбираю — брати. В. разом з консонантизмом творять фонологічну систему певної мови, широко використовувану в художній літературі.

Волапібк (штучне утворення volapük, від англ. world — світ і speak — розмовляти) — штучна міжнародна мова, яку створив Й. Шлейєр у Німеччині в 1879. В. не набула практич­ного застосування. В літературній практиці вживається з іро­нічним відтінком, коли йдеться про штучне мовне утворення.

Волочёбш пісні — вид білоруської календарно-обрядо­вої пісенності, якою дружини волочебників, подібно до укра­їнських колядників, у великодній понеділок вітають людей. Головний зміст В. п. — побажання, віншування, яке вислов­лює молодь родині у свята, за що їй дарують калач і крашан­ки — волочільне. Змістом, формою, характером виконання В. п. близько споріднені з українськими колядками, в яких нерідко час дії — не зима, а початок весни, мовиться про оран­ку, сівбу, бурі і дощ. Це дало підставу фольклористам (О. Потебня, Ф. Колесса) стверджувати про давню спорідне­ність В. п. і колядок як пісень весняного новоріччя, що пізні­ше під впливом християнського календаря у білорусів закрі­пилися за Великоднем, а в українців за Різдвом. Свідченням того, що в Україні В. п. були поширені ще у XVII ст., є заклик Івана Вишенського в посланні до кн. В. Острозького: «Воло- чільноє по Воскресенії з міст і з сел виволокши, утопіте». Ф. Колесса писав: «Тепер залишилися в нас тільки останки волочебних пісень у Яворівщині під назвою «риндзівок». Во­ни оспівують такі самі теми, як колядки, даючи перевагу еро­тичному (любовному) змістові, і кінчаються такими самими