-Внутрішній монолбг

ментальної праці М. Грушевського «Історія України-Руси», історичні праці Д. Яворницького, «Чужинці про Україну» В. Січинського, історичні розвідки Олени Апанович, Світлана Йовенко регулярно веде розділ «XX сторіччя української пое­зії. Антологія "Вітчизни"». «В.» присуджує своїм авторам пре­мію імені Ю. Яновського у жанрі новели.

Вічні ббрази — літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних тво­рів та зображеної в них історичної доби, містять у собі неви­черпні можливості філософського осмислення буття. Класич­ними прикладами В. о. у європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т. п., які ви­никли на конкретному історичному підґрунті й сконцентру­вали у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого онтологічного суттєвого призначення, закарбували істотні риси людської природи, виразили постійні колізії людської історії. Українська література також має свої В. о., які пору­шують корінні проблеми людського буття: образи Бояна, Ярославни, Байди, козака Голоти та ін.

Вічні тбми — літературні теми загальнолюдського зна­чення, перейняті пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в контексті всесвіту. Тому у світовій літера­турі, незважаючи на ненастанно змінні конкретно-історичні ситуації, акцентуються визначальні мотиви людського буття, пов'язані з життям та смертю, людиною і природою, людиною і Богом, любов'ю і ненавистю, добром і злом, творчістю та руйнуванням тощо. Через це в художніх творах поряд з кри­терієм Краси постає критерій Правди як визначальні естетич­ні категорії, перейняті морально-етичними принципами. В українській літературі В. т. досить часто набувають екзистен­ціального характеру — від києворуського митрополита Іларі- она та Г. Сковороди до Т. Шевченка та В. Стуса.

Внутрішній монолбг — різновид монологу, в якому пе­редаються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, ситуацій, що викликають ці пере­живання. Стилістично В. м. оформлюється як внутрішня мо­ва дійової особи з відповідною часовою послідовністю думок, характерними синтаксичними конструкціями, способом вис­лову тощо. В. м. набирає все більшої ваги у творах українсь­ких письменників кінця XIX — початку XX ст. У зв'язку з посиленням психологізму зображення і відповідно до цього жанрово-стильових змін літературних творів, автор дивиться під новим кутом зору на об'єкт спостереження, шукає опти­мального співвідношення у зображенні персонажа і його ото­чення, порушує часове розгортання сюжету, а головне — аналі­зує стан душі персонажа. «Коли старші письменники виходять від мальовання зверхнього світа — природи, економічних та

Внутрішня рйма

громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зроби­ти зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу за­сідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічу­ють усе окруженє. Властиво, те окруженє само собою їм мало інтересне, і вони звертають на нього увагу лиш тоді й оскілько, коли й оскілько на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, що розлита в них» (Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. — Т. 35. — С. 108). В. м. дуже близький до ліричного, а також до такого способу зображення внутрішнього світу персонажа, як плин (потік) свідомості. Нерідко зустрічається у творах М. Коцюбинського, Ольги Ко­билянської, В. Стефаника, В. Винниченка та ін. Він — харак­терний елемент у творах таких стильових течій, як імпресіо­нізм, експресіонізм, постмодернізм і т. п.

Внутрішня рйма — форма римування, засіб розкриття можливостей версифікаційної фоніки. Має велику традицію як у світовій поезії («Євангеліє» Отфріда, досвід романтиків тощо), так і в українській. В. р. досить широко застосована у ліриці Т. Шевченка, де засвідчує всі можливі варіанти та ком­бінації: римування суміжних слів, піввіршів непарного вірша з піввіршем парного, горизонтальна алітерація і т. д. Примі­ром: «Послухає моря, що воно говорить, / Спита чорну гору: чого ти німа?»; «Якби-то ти, Богдане п'яний, / Тепер на Пе­реяслав глянув!» та ін. Майстрами В. р. вважаються П. Шел- лі, Дж. Байрон, А. Міцкевич, К. Маро, П. Тичина, М. Вінгра­новський та ін. І. Качуровський нараховує 9 позицій В. p., які поширені в класичній та сьогоденній українській поезії. Се­ред них розглядається рима початку вірша з його кінцем та кінцем наступного («Іде кіт через лід / Чорнолапо на обід», М. Вінграновський); кінця попереднього вірша з початком наступного («Іде, іде снігами / На південь, північ, схід, — / А вслід червоні плями, / А вслід червоний лід», Д. Фальківсь- кий); рима піввіршів («Літо пахло дощем, бузиною, порічкою, / в надвечірніх кущах цілувалися пари, / і коли стигле сонце сі­дало за річкою, / пахли тихим дощем кам'яні тротуари», Ю. Андрухович); «Нагі ми, світе, глянь... нагі і многогрішні / зрива всевладна длань з нас сповиття торішні...», П. Мов- чан); рима піввірша з кінцем вірша («Кому — долю багряну, кому — сонце з туману, / Кому — перса дівочі, кому — смерть серед ночі», І. Драч); початки суміжних чи близько розташованих суголосних слів («Цей такт, / Цей тракт хитких істот, // Цей акт одвертий, акт прилюдний, / Цей неймовірний акт», М. Бажан); рима суміжних слів у вірші («...і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені»,