У уууу

А Е И О У (Алъдо Палацески).

Ця тенденція позначилася і на українській поезії, зокрема на творчості М. Семенка (ранній період):

Гк бк вк дк нк тк Ру оро о

?с ?

Абсурд (лат. absurdus — безглуздий) — нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персона­жів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно- історична школа, реальна критика). Термінологічного стату­су А. набуває у словосполученнях «література абсурду», «театр абсурду», які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п'єс), що змальовують життя у ви­гляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, без­глуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е. Іонеско, С. Беккета, окремі твори Ж.-П. Сартра, А. Камю). Підкрес­лений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїч­на композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творен­ня — характерні прикмети такого мистецтва. Тому термін «Авангірд»

«література абсурду» зберігає значення передусім у цій систе­мі і може вживатися для її характеристики. Більш нейтраль­ним щодо оцінного навантаження може бути термін « абсурди - стська література».

«Аванг£рд» — літературно-мистецька група, що діяла в Харкові у 1926—ЗО після розпаду «Гарту». До «А.» належа­ли поети В. Поліщук (керівник), О. Левада, Г. Чернов (Мало- шийченко), Р. Троянкер, прозаїк В. Ярина, художники В. Єр- мілов, Г. Цапок. Декларації «А.» проголошували «тісний зв'язок мистецтва з добою індустріалізації», обстоювали «конструктивний динамізм», або «динамічний спіралізм», як «стиль епохи», спрямований на «боротьбу проти відсталості, міщанства, просвітянства, хатянства, за дійсний європеїзм у художній техніці». Однак художня практика «авангардів- ців» часто спростовувала такі домагання, вона майже ніколи не дотримувалася вимог естетики конструктивізму. У /1930 «А.» самоліквідувався. «А.» здійснив три видання: «Бюле­тень "Авангарду"» (1928), «Мистецькі матеріали "Авангар­ду"» (1929; два випуски).

«Авангард» — альманах пролетарських митців об'єд­нання «Нова генерація». Виходив у Києві за редакцією Гео Шкурупія, свідчив про незгоди з харківською групою, яку очолював М. Семенко. Вийшло два номери (січень, кві­тень 1930), готувався, але не вийшов третій (жовтень 1930). У передмові до першого випуску мовиться, що київська група «Нова генерація», яка стоїть на засадах панфутуристичної системи та входить у Всеукраїнську спілку комуністичної культури (ВУСЬСК), «розпочинає активну роботу в Києві». Дру­кувалися теоретичні статті Гео Шкурупія та О. Полторацького, нариси О. Близька, вірші М. Булатовича, І. Маловічка, Ю. Па- лійчука, кіносценарій О. Довженка «Земля», проза В. Петрова, статті К. Малевича, О. Перегуди, С. Третьякова — все у дусі настанов «лівого фронту» мистецтва, декларуючи, що «А.» пов'язує «деструктивний процес у мистецтві [...] з процесом конструктивним, що розпочався». Тут вміщено також полеміч­ну статтю, спрямовану проти мистецького угруповання «Авангард».

Авангардйзм (франц. avant-gardisme — передовий за­гін ) — термін на означення т. зв. лівих течій у мистецтві. А. виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально- виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражу­ючи свої вчорашні творчі здобутки, перетворені на кліше, замикаючись на своїх канонічних зразках. Тому роль А. у розкритті хворобливих явищ у мистецтві, які він подає у гі- пертрофовано абсурдній формі, безперечно, виправдана і в конкретний кризовий момент еволюції естетичної свідомос- «Авёста»

ті — бажана. Тут вбачається прояв сміхової культури, очи­щення мистецького руху від гальмівних тенденцій, почлену- вання художнього явища на складові і довільний їх монтаж. Однак сам А. не спроможний до створення неперебутніх ху­дожніх цінностей, оскільки він не має свого коріння, а жи­виться енергією епатованого ним самим напряму. В історич­ному аспекті XX ст. А. слід розглядати як одне з помітних від­галужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки, відкинувши філософську (духотворчу) основу, орієн­туючись на деструктивну «мінус-культуру». Звідси — безапе­ляційне заперечення традиції, афішування епатажу. З не­значними відмінностями такі настанови спостерігалися в ку­бістів, футуристів, експресіоністів, дадаїстів, сюрреалістів і т. п. Ультрареволюційне нехтування унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її «береги», розчинити її в речах або в соціальній дійсності. Відтак виник «поп-арт». На цій же основі деякі авангардисти змикалися з тоталітарними режимами, бо втрачали зв'язок з концепту­альною природою мистецтва на його іманентній основі. Іншої тенденції тут не могло бути, адже вона зумовлювалася етике­том А., асоційованим із позаестетичними чинниками. Тому час існування течій А. цедовготривалий. А. в сучасних умо­вах набув вигляду неоавангарду. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду соцреалізму, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, ціл­ком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямі епатажна функція представників «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «нової літе­ратури» та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетвори­лася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.

Авантюрний (франц. aventure — пригода) ромін — великий зп обсягом, переважно прозовий твір з гострим дина­мічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуація­ми. Відомий під низкими середньовічного лицарського та кру­тійського ромппін (.'іокремп, про лицарів Круглого Столу). Зиертшіиея до цього жішру Д. Дефо, Ж. Берн, Р. Кіплінг, Дж. Конрпд ти іп. В українській літературі інтерес до А. р. з'явився у 20-ті XX ст. (Ю. Смолич, М. Йогансен, Л. Чернов- Милошийченко та ін.).

«Авёста» — зібрання священних книг (всього 21), ко­дифікованих за династії Сасанідів (III—VII ст. н. е.), в яких викладена суть зороастризму, власне вірування, розповсю­дженого на теренах Давнього Ірану, Афганістану, Середньої Азії, Азербайджану. Нині використовується персами, котрі мешкають в Індії. Збереглася лише чверть священного текс­ту, що вражає високою культурою мислення його творців, «Авжёж!»

сприймається водночас і як пам'ятка художньої літератури міфологічного характеру: тут чимало поетичних фігур, трап­ляються випадки початкового римування, багатство інстру­ментування (асоціації, алітерації) тощо. У гатах (гімнах) «А.» розрізняються п'ять силабічних розмірів. «А.» відома за дво­ма редакціями. Перша містить зібрання молитов, друга скла­дається з таких компонентів: Вендидад (або Відевдат), тобто сукупності релігійних та юридичних настанов; Вісперед та Ясни — молитовних пісень; Яшти — гімнів зороастрійському Божественному пантеону; Малої «А.» — збірника молитов. Найдавніша частина «А.» — гати (частина Ясни) вважається безпосереднім твором Заратустри (Зороастра). Вперше перек­ладена «А.» і видана в Європі Анкетіль-Дюперроном (1771).

«Авжёж!» — літературно-мистецький журнал (до 1991 — літературно-публіцистичний альманах). Видається в Житомирі з 1990 як незалежний часопис. Сприяв появі творів, що в силу різноманітних обставин не могли бути надруковані в офіційних виданнях «перебудовчого» періоду. На його сторін­ках виступали митці різних напрямів: від традиційних до аван­гардних (І. Козаченко, В. Цибулько, В. Олейко, В. Кашка, К. Москалець, Є. Пашковський, Галина Пагутяк таін.). Друку­валися твори «розстріляного відродження» та література діас­пори. Критика висвітлювала актуальні проблеми літератур­ного процесу 30-х, 60-х, межі XIX—XX ст.

Автаркія — див.: Іронія.

Автентйчний (грец. authentikos — справжній) — ціл­ком вірогідний, заснований на першоджерелах. А. вважають оригінальні, точні тексти художніх творів певних авторів, їх епістолярій, щоденникові записи тощо, наявні у рукописах, першодруках, авторській коректурі і т. ін. За приклад А. тек­стів можуть бути «захалявна» книжка Т. Шевченка, листу­вання Лесі Українки з Ольгою Кобилянською, щоденникові записи П. Тичини і т. п.

Автобіографія (грец. autos — сам, bios — життя і graphö — пишу) — літературний жанр, головним героєм яко­го (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографісти- ки, що включає, крім А., мемуари (спогади), щоденники, по­части й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це разом можна означити терміном « автобіографізм », тоб­то тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр А. у світовій літера­турі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, О. Герцен, Л. Толстой). В україн­ській літературі родовід А. започатковується «Поученієм» Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творів, починаючи від невеликого нарису Т. Шевченка (1860) і «Ав­тобіографії» П. Куліша(1867), а також мемуаристики М. Дра-

Автолбгія

гоманова, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та ін. (Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття / За ред. Ю. Луцького. — Нью-Йорк, 1989). XX ст. для української літератури в галузі автобіографістики особ­ливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існува­ла хіба що у формах художніх («Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Зачарована Десна» О. Довженка та ін.). Великою подією була поява «Розповіді про неспокій» Ю. Смо- лича (1968—72). Значні набутки має українська еміграційна мемуаристика («Зустрічі і прощання» Г. Костюка, 1987). Ви­няткова роль А., зокрема автобіографістики, виявляється у збереженні історичної пам'яті, у самопізнанні людини та нації.

Авт0граф (грец. autos — сам і graphö — пишу) — ру­кописний текст твору певного автора або його напис на книзі, листі тощо. А. зберігається в архівах, книгосховищах, музе­ях, приватних колекціях, є предметом вивчення текстологів, редакторів, видавців.

Автокрйтика (грец. autos — сам і kritiki — здатність судження) — самокритика, висловлювання письменника про власну творчість чи про окремі твори на зустрічах з читачами, в пресі, в листах, у передмовах або післямовах до творів. Як правило, автори розповідають про задуми, особливості праці над твором, відповідають на критичні закиди, рідше оцінюють твір загалом чи визначають його місце в літературі (див.: Епістолярна критика). А. — один із виявів самокрити­ки, що широко практикувалася в ЗО—40-ві у колишньому СРСР як визнання письменниками своїх «помилок», «ідео­логічних збочень» і прилюдне покаяння. А., хоч і не позбав­лена суб'єктивізму, допомагає дослідникам і читачам осяг­нути своєрідність твору і літературної праці. До А. часто вдаються П. Загребельний, Р. Іваничук та ін. Її елементи простежуються в мемуарах (У. Самчук, Ю. Смолич та ін.), літературно-критичних працях, написаних у період ра­дикальних суспільних змін (С. Крижанівський, Л. Новичен- ко та ін.).

Аптолбгія (грец. autos — сам і logos — слово, вчення) — нжишшня сліп у поетичному тексті в прямому значенні, на відміну від тропів. Класичним прикладом А. можна вважати вірш «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка. До автоло- гічного письма зверталися Є. Плужник, Д. Фальківський, Ю. Липа, П. Дорошко та ін. У сучасній .ліриці А. найбільш притаманна Л. Талалаю:

Неначе іншим бачиш літо І степ, і сонце, і жнива, Коли і запахом, і цвітом П'янить-підкошує трава.

Автбнім

У небі жодної хмарини, Земля озвучена сповна, І пісню кожної пташини Напам'ять вивчила луна. Пора налитого колосся, Пора ясної далини, Коли не думаєш про осінь І не пригадуєш весни.

Автбнім (грец. autos — сам і опутпа — ім'я) — справ­жнє ім'я автора, який підписує власні твори псевдонімом. Так, А. Марка Вовчка — Марія Вілінська, Панаса Мирного — П. Рудченко, Остапа Вишні — П. Губенко, Олександра Олеся — О. Кандиба, Юрія Клена — О. Бургардт.

Автор (лат. auctor — засновник) — митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому ін. художньому творі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Пробле­ма А. набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез'ясованим, як-от у випадку з явищем києворуської літератури — «Словом про Ігорів похід». У художній практиці неодноразово траплялися випадки, коли певний твір приписувався іншому А. Наприк­лад, вірш «Ще не вмерла Україна», котрий став Гімном Ук­раїни, приписувався Т. Шевченкові, хоч був написаний П. Чубинським. У такій ситуації досить корисну роботу вико­нує текстологія, покликана ідентифікувати авторство твору. В критичній рецепції поняття «А.» застосовується і в зна­ченні суб'єкта, який інтегрує стильову єдність художньої діяльності. Вживається воно і в юридичному аспекті авторсь­кого права. Проблема А. переглядається в сучасній естетиці та філософії, передусім після робіт Р. Барта. Так, М. Фуко, розглядаючи А. як одну з можливих позицій суб'єкта, зау­важує тенденцію зникнення А. в тексті, визначає місце його зникнення як ідеологічної фігури, звертаючись до типології дискурсу як проміжного терену між ідеями, законами, те­оріями та емпіричними фактами, як сфери умов мовного і пізнавального потенціалу.

Авторецбнзія (грец. autos — сам і лат. recensio — оцін­ка) — оцінка автором власного твору; жанр автокритики, що публікується під псевдонімом чи криптонімом. Поява А. зумовлена або відсутністю публічних відгуків про твір, або не­адекватним (інколи фальшивим) його тлумаченням чи бажан­ням автора ширше розгорнути свої тези, додатково їх аргумен­тувати, спопуляризувати серед широких читацьких кіл.