Віршування

ротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршу­вання українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'яза­ної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифі­каційні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну одини­цю править склад як такий, властиву мовам з постійним наго­лосом (французька, польська та ін.); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як осно­вою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголоше­них та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Попри те, в українському віршуванні спос­терігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття си­лабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т. п. Верлібр, який трактується як різновид то­нічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмі­зованого тексту. Система В. визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативній групах, послуговується

відповідними знаками: — довгий склад, короткий склад, а

також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура,

лейма. Початком українського літературного В. слід вважати кінець XV ст., коли Юрій Котермак видрукував латиномов- ний віршовий вступ до «Прогностичної оцінки 1484 року». Від часу публікації силабічного вірша Герасима Смотрицько- го в «Острозькій Біблії» (1581) розпочався період силабічної версифікації. Він проіснував майже до кінця ХУПІ ст., посту­пово витісняючись силабо-тонікою, перші ознаки якої з'яви­лися в доробку Г. Сковороди, а невдовзі, у XIX ст., стали па­нівними в новій українській літературі. Найповніше прояви­лись вони у творчості Т. Шевченка, сягнули свого розмаїття в ліриці І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка та ін. Верси­фікація XX ст. в українській поезії розвивається за наявнос­ті різних потоків — при чільному посіданні силабо-тонічно­го вірша досить потужними виявилися тонічні та помежові версифікаційні струмені з тяжінням до поліметричності, верлібрів тощо. Попри велику роль, котру виконують у В. відповідні системи, певні віршові розміри, неабияке значен­ня надається у ньому іншим ритмотвірним чинникам, засо­бам структуризації (комплекс римування, стилістичні фігу­ри, тропіка, багатство строфічних форм та поетичних жан­рів тощо). Засвоєння законів та механізмів В. сприяє розк- «Вісник культури і життА»

риттю таланту, за відсутності якого воно засвідчує у кращому випадку лише версифікаційну майстерність автора. В. інди­ферентне до такої імітації.

«Вісник культури і житті» — ілюстрований громадсь­ко-культурний і літературний тижневик, виходив у Києві 1914 (чотири номери) за редакцією П. Богацького та актив­ною участю Г. Хоткевича. Ставив за мету тримати «руку на пульсі культурного життя, приносити в українську сім'ю знання того, чим живе і дише культурний світ, новини науко­вого й артистичного руху; а передусім має на цілі знайомити кожну частину нашого краю з культурним життям других йо­го частин, стати органом, що підтримував би духовну зв'язь між Україною, Галичиною, Буковиною, Угорською Руссю, ка надійською, загальноамериканською і всякою іншою укра­їнською еміграцією». Культивував оригінальну і перекладну белетристику, поезію, літературну й мистецтвознавчу крити­ку, бібліографію, широку інформацію про духовне життя ук­раїнців в усіх землях, хроніку подій. На його сторінках впер­ше були видрукувані психологічно-драматичний етюд «Люб­лю женщину», статті «Новіша скульптура С. Т. Коньонко», «Спомини селянина-поляка з 1863 року», рецензії (відгук на колективний збірник «Z dziejow Ukrainy») Г. Хоткевича (деякі з них підписані криптонімом Г. X.). З питань церковного мистецтва вирізняється розвідка С. Яремича «Живопис Анд­ріївської церкви у Києві (1752—56)». Містив статті про япон­ську драму, польську музику, новини науки і техніки, відгукнувся на праці М. Вороного («Театр і драма»), О. Си- нявського («Про що співають кобзарі»), Д. Донцова («Модер­не москвофільство») та ін., подавав репродукції творів С. Ко­ненкова, В. Семенка та ін., хронікальні нотатки про громад - сько-культурне життя в Україні та за кордоном. У зв'язку з короткочасністю існування накреслену програму журнал ви­конати не зміг.«Вісті» — щоденна газета, видавалася у Харкові з 1918 як орган ради робітничих депутатів, з серпня 1919 — ор­ган ВУЦВК. Виходила спочатку російською, а з 1921 — укра­їнською мовою. Першими її редакторами були В. Еллан (Бла­китний), Є. Кас'яненко. Особливої популярності сягнула в пе­ріод т. зв. українізації, друкуючи твори Остапа Вишні, В. Еллан (Блакитного), В. Сосюри, Ю. Смолича, В. Поліщука, Г. Косинки, І. Сенченка, К. Гордієнка та ін. Під час святку­вання 200-річчя від дня народження Г. Сковороди у грудні 1922 на сторінках «В.» з'явилися уривки поеми «Сковорода» П. Тичини. Із шаржами та карикатурами часто виступав О. Довженко. При газеті існував додаток, що змінював свою назву («Література, наука, мистецтво», «Культура і побут», «Література і мистецтво»), який постійно висвітлював склад­ний літературний та духовний процес періоду «розстріляного відродження». Зокрема, на сторінках «Культури і побуту» спалахнула літературна дискусія, започаткована М. Хвильо­вим, яка мала велике значення в історії української думки. «В.» висвітлювали й інші питання, як, приміром, правописні проблеми напередодні присвяченої їм конференції 1927. На межі 20—30-х «В.» перетворилися на офіційну більшовицьку газету, 1941 об'єднану з газетою «Комуніст».

Віталізм (лат. Vitalis — життєвий) — 1) вчення, за яким у живих організмах є особлива, нематеріальна сила (ен- телехія, життєздатність), що регулює в них життєві процеси; 2) стильова течія у багатьох літературних напрямах першої половини XX ст., філософською основою якої було ніцшеан­ство і бергсонізм. В. у літературі відтворював мінливий потік, динаміку, рух життя, мав антиінтелектуальну спрямова­ність, виходив з біологічної концепції людини. В. найяскраві­ше виявлявся у футуризмі та експресіонізмі. Саме такому ро­зумінню В. Хвильовий свідомо протиставляв свою доктрину «романтики вітаїзму». У статті «Формалізм?» з циклу «Дум­ки проти течії» він пояснював, що «романтика вітаїзму» по­дається як «антитеза до мистецького ліквідаторства», запиту­ючи опонентів: «Невже треба надавати так багато значення тому, що «вітаїзм» звучить так, як «біологічний віталізм». Зізнавався, що він свідомо викинув літеру «л», щоб «не наво­дити на гріх своїх супротивників». Критикуючи погляд О. Шпенглера на «присмерк» Європи, М. Хвильовий твердив, що «психологічна Європа» як символ допитливого людського духу «виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети», що українське мистецтво мусить зна­йти «найвищі естетичні цінності». В українській літературі естетику В., яка стверджувала життєвість нації, незнищен- ність українського духу, художньо розробляли письменни­ки—політичні емігранти: найяскравіше в поезії — Є. Мала- нюк, О. Ольжич, у прозі — У. Самчук. Трилогії останнього «Волинь», «Ost», романи «Чого не гоїть вогонь», «На твердій землі» і системою персонажів, і морально-естетичним пафосом утверджують концепцію життєвості українців. Філософію В. розкриває монолог Павла Даниліва, головного героя роману «На твердій землі». Одержавши канадське громадянство після численних пригод і поневірянь, він розмірковує: «Чи я забув про землю предків? Ні. Не забув. І не залишив. І не зрадив. Зем­ля моїх предків далі моя земля, з неї зліплена моя плоть і моя кров, і мій дух, і моє минуле [...]. Я не скорився. Я не міг ско­ритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю, звідки і для чого ця моя сталево-тверда нескореність, але вона є, вона буде».

«Вітчйзна» — щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний журнал, орган СПУ. Заснований у

Харкові 1933 під назвою «Радянська література». З 1941 на­зивався «Українська література». Під назвою «В.» відомий з січня 1946. Протягом 1934—41 виходив у Києві; у 1941—43 видавався в Уфі, з листопада 1943 по березень 1944 — у Мос­кві, з березня 1944 — у Києві. Головними редакторами були: І. Кулик, І. Микитенко, Ю. Яновський, Є. Адельгейм, О. Гон­чар, JI. Новиченко, Д. Копиця, В. Козаченко, О. Полтораць- кий, JI. Дмитерко. З 1986 журнал очолює О. Глушко. Члена­ми редакційної колегії були: М. Хвильовий, М. Рильський, І. Сенченко, В. Сосюра, О. Слісаренко, А. Головко, Остап Вишня, І. Кочерга, П. Тичина, Ю. Смолич, М. Бажан, А. Ма­лишко, JI. Первомайський, М. Стельмах, Ю. Збанацький, П. Козланюк, І. Муратов, П. Воронько, Любов Забашта, Д. Павличко, Ліна Костенко, М. Вінграновський, Б. Олійник та ін. Постійними у «В.» є розділи поезії, прози, критики та публіцистики. Друкує переклади з літератур народів світу, гумор та сатиру, історичний, народознавчий матеріал тощо. Тут були опубліковані поеми «Похорон друга» П. Тичини й «Мандрівка в молодість» М. Рильського, друкувалися прозові твори воєнного періоду Ю. Яновського, О. Довженка, П. Пан­ча, М. Стельмаха. У 1946—48 з'явився роман «Прапоронос­ці» О. Гончара, пізніше — «Таврія», «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор». Публікувалися «Мальви» Р. Іва- ничука, «Волинь» Б. Харчука, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Артем Гармаш» А. Головка, повість «Свіже повітря для ма­тері» І. Муратова, твори Ю. Смолича, Л. Первомайського, І. Сенченка, Т. Масенка, П. Загребельного, В. Земляка, В. Баб- ляка, Є. Гуцала, Гр. Тютюнника, А. Дімарова таін. Друкував окремі поезії та добірки В. Мисика, Ліни Костенко, Д. Пав- личка, Б. Олійника, М. Вінграновського, І. Драча, Р. Лубків- ського та ін. На жаль, через ідеологічні обставини критика у «В.» не завжди була об'єктивною, виявляла надмір політизо- ваності. Статті М. Шамоти, Л. Хінкулова, І. Стебуна, Є. Адельгейма за своїм характером часто були перенасичені ідеологічними звинуваченнями проти М. Рильського, П. Ти­чини, В. Сосюри, А. Малишка та ін. Свіжий струмінь в жур­нальну критику «В.» наприкінці 50-х — початку 60-х внесли В. Іванисенко, І. Дзюба, І. Світличний, О. Ставицький та ін. У 80—90-ті на сторінках «В.» з'явилися твори В. Винниченка (роман «Слово за тобою, Сталіне», п'єси «Пророк», «Між двох сил»); М. Хвильового («Україна чи Малоросія?», «Вальдшне­пи»); Б. Антоненка-Давидовича («Сибірські новели»), а та­кож М. Зерова, Юрія Клена, В. Підмогильного, М. Куліша, В. Стуса, І. Калинця, М. Осадчого. У журналі передрукована самвидавівська праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?» з авторськими коментарями. «В.» опублікувала су­часний переклад з грецької «Нового Заповіту», частину фунда