Вірш прбзою

Щоб у дні космічної ракети

Солов'я не в силі зрозуміть? (М. Рильський).

В.-д. поширений у світовій поезії, зокрема в античній (екло- га), у східній (дастан), вживається переважно як теза й анти­теза. У такому вигляді він спостерігається й у народних піс­нях («А ми просо сіяли» та ін.). У сучасній ліриці В.-д. набу­ває досить вишуканих форм:

• Хіба то я?

• То ти і я...

• А може, то ми...

• А може, то сніг...

• То біла стіна...

• Хіба то вечір?

• То кохання...

• То кохання...

• То ти і я [...] (М. Саченко).

! Вірш-пейзіж, або Пейзіжна (франц. paysage, від pays —

місцевість, краєвид) лірика, — умовна назва ліричного жан­ру, в якому йдеться про художні переживання природи, олюдненої та одухотвореної. У різні культурно-історичні епо­хи В.-п. посідав не однакове місце в поезії. Був майже відсут­ній у добу класицизму, натомість набув особливого поширен­ня в період романтизму. В українській ліриці В.-п. — один із основних жанрів, зазнавав емоційної інтимізації: Падає з дерев пожовкле листя, День уже в обіди догорів, — Кажуть, що вночі на передмістя Осінь приблукала з хуторів. В центрі вона буде завтра ранком, Повагом вступаючи туди... Що ж! Приходь, задумлива селянко, — Я тебе побачити радий (Є. Плужник).

5

129

Вірш прбзою, або Побзія в прбзі, — короткий лірич­ний твір настроєвого характеру, наближений за формою текс­ту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційніс­тю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, В. п., на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетич­ної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюд­ності» чи філософської медитації тощо. Вперше звернувся до В. п. Ш. Бодлер («Малі поезії у прозі», 1869). Згодом цей жанр, починаючи від А. Рембо та І. Тургенева, привертав ува­гу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямова­них на пошуки трансцендентної сутності буття. Не минуло та-

Віршбвий рбзмір

ке захоплення й українських письменників на початку XX ст. (М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, Г. Хот- кевич, І. Липа, О. Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянсь- катаін.), з'явилися «акварелі», «етюди», «шкіци» іт. п., які збагатили літературу новими формами. Зверталися до цього жанру і пізніше (Ірина Вільде, С. Гостиняк, Є. Гуцало та ін.).

Віршбвий рбзмір, або Мбтр (грец. metron — міра), — поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позна­чення особливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра вірша, його загальна схема, з якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо). Метричне віршування, що спира­ється на розташування довгих та коротких складів, прита­манне античній поезії, арузу тощо (квантитативне віршуван­ня), натомість у силабо-тоніці за основу береться чергування наголошених та ненаголошених складів (квалітативне віршу­вання). Російські віршознавці А. Бєлий, В. Жирмунський та ін. розглядають метр як ідеальну систему, що навряд чи відповідає версифікаційній практиці, є її частковим, але іс­тотним проявом.

Віршознівство — розділ літературознавства, частина поетики, наука про віршові нормативи літературних творів, покликана осмислювати внутрішню будову вірша, власне, його метрику, строфіку та фоніку. В Україні початки В. спос­терігаються в граматиках та поетиках братських шкіл XVI— XVII ст. Особливого розвитку сягнуло В. у Києво-Могилян- ській академії (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевсь- кий, Георгій Сломинський та ін.). У XIX ст. В. розроблялося в наукових працях О. Потебні, В. Перетца, І. Франка, Ф. Ко- лесси та ін., а в XX ст. — Б. Навроцького, Б. Якубського, Д. Загула, Г. Майфета, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй- Хмари, В. Чапленка, С. Гаєвського, В. Сімовича, Я. Гординсь- кого, І. Огієнка (митрополита Іларіона), В. Державіна, Д. Питченка, І. Качуровського, В. Ковалевського, К. Волин­ського, Наталі Чамати, Галини Сидоренко, Наталі Костенко, М. Сулими, Алли Коваль та ін.

Віршування, або Версифікація, — 1) мистецтво вира­жати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на під­ставі культурно-історичної традиції певної національної мо­ви. Система В. — це сукупність норм та принципів версифіка­ційної майстерності, розбудовується на підставі певного рит­мічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантитативну (у ро­сійському варіанті літературознавства — метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та ко-