Братство тарісівців

руського боянства»), «дух Бояна» присутній і в українській по­езії XX ст. («Слово про рідну матір» М. Рильського)

.Брітство тарісівців — підпільна організація націо­нально свідомого українства, основним ядром якого були письменники І. Липа, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцю­бинський, М. Вороний та ін., створена за ініціативою студен­тів Харківського та Київського університетів — І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевича, В. Боровика (Боровикова) у Каневі, на могилі Т. Шевченка, наприкінці літа 1891. У Глин- ську вони ж склали свою програму, виголошену у березні 1893 у Харкові на Шевченкових роковинах і опубліковану то­ді ж у львівському часописі «Правда» під назвою «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців». «Тарасівці» за­перечували пасивне українофільство, обмежене культур­ницькими завданнями, відкидали антиукраїнські у своїй суті тенденції російських народовольців та марксистів, аргумен­товано доводили шкідливу позицію космополітів (інтернаціо­налістів), бо «коли нарід розвивається вільно на свойому націо­нальному ґрунті, то тим самим він додає до загальнолюдсько­го поступу». Б. т. обстоювало органічну єдність України в її етнічних межах, заявляючи, що завдяки моральній силі те­риторіально почленованого народу «нас не зможуть відірвати від галичан, ані галичан від нас», послідовно обґрунтовувало потребу природного функціонування української мови, трак­тованої як «орган духу і виявляч психології народної» в усіх сферах національного та суспільного життя: «в родині, в уся­ких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у грома­ді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні», прагнуло такого «ідеалу людського ла­ду, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій», «ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце цілковитій на­ціональній родині, що складається з рівних поміж себе пра­вом, можливо, однаково забезпечених національно свідомих братів-працівників». «Тарасівці» мали свої законспіровані осередки («п'ятки») у Харкові, Києві, Чернігові, Одесі, на Полтавщині, Кубані, в Криму, Молдові. Центром своєї діяль­ності вони планували зробити Галичину. У 1892 в Києві під головуванням М. Міхновського відбувся таємний з'їзд Б. т., де мовилося про перехід товариства з організаційно-виховної стадії до безпосередньо політичного чину. Невдовзі на базі цієї організації, на т. зв. «Раді чотирьох», у Харкові (Д. Анто­нович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов) 1900 було ство­рено Революційну українську партію (РУП), політичною на­становою якої була стаття М. Міхновського «Самостійна Ук­раїна», що стала програмою українського руху XX ст. В ній ідеї Б. т. набули чітко увиразненої спрямованості: «Одна, єди­на, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». За часів радянського режиму майже всі колишні «тарасівці» були репресовані, а діяльність товариства або за­мовчувалась, або зазнавала спотворено-фальшованого трак­тування.

Брахіколбн (грец. brachys — короткий і kolon — вір­шований елемент, рядок) — вірш або частина вірша, кожен рядок якого побудований з одного складу. Б. вживається пе­реважно як фрагмент поетичного твору («Ніч» М. Семенка), цілих строф, а то й творів. Так, Б.-І. Антонич лишив у своїй поетичній спадщині сонет «Зов», написаний у вигляді цієї рідкісної та цікавої форми:

Вже

Час

Нас

Зве

Ще

Раз

Нас

Жде

Кров

Біль

Зов

Піль

Це

Я

Брйфінг (англ. brifing — інструктаж) — коротка нарада для представників засобів масової інформації, видав­ничих структур, електронних ЗМІ. Під час такої зустрічі спеціально уповноважені особи викладають позицію офіцій­них осіб з певного питання або позицію, узгоджену між дво­ма (кількома) сторонами в перебігу переговорів, засідань, конференцій тощо. Б. зазвичай стосується лише викладу ін­формації, а не тлумачення певних проблем, не має на меті давати відповідь на те чи інше питання. Іноді поширюються прес-релізи, які містять необхідні для журналістів, видав­ців та ін. учасників матеріали.

Брошура (франц. brochure, від brochei— зшивати) — друкований твір обсягом не менше 5 і не більше 48 сторінок. В історії книговидання Б. стала попередницею журналів і га­зет. Тематика Б. найчастіше відображала актуальні політич­ні питання суспільного життя. Широко друкувалися й поши­рювалися Б. в добу Реформації, в часи англійської та Великої французької революцій. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у формі Б. широко видавалася «народна книжка», до випуску якої в Україні докладали значних зусиль І. Франко, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Комаров, Олена Пчілка, М. Павлик, Б. Грінченко, деякі видавці Києва, Одеси, Херсо- на, Катеринослава, Львова, Коломиї та ін. міст. З революціо­нізацією суспільного життя на початку XX ст. у книговидав­ничій практиці спостерігається інтенсифікація дрібних по­пулярних видань у вигляді «дощу брошур» (М. Рубакін). Форма Б. досить містка для пропаганди, роз'яснення важли­вих питань актуального політичного життя; крім того, є опти­мальною формою книги в екстремальних умовах.

Бувальщина — в народній творчості — коротке усне оповідання про випадок, що нібито стався насправді. Темати­ка Б. переважно побутова, часто мовиться про незвичайні по­дії, спілкування людини з надприродними силами (відьмами, лісовиками, мавками, вовкулаками і т. п.). Б. опубліковано у збірниках «Українські народні перекази» П. Куліша (1847), «Малоросійські народні перекази та оповідання» М. Драгома- нова (1876) та ін. У 1966 з'явилися «Цікаві бувальщини» в упорядкуванні І. Артемчука та Г. Григор'єва. У художній лі­тературі Б. — різновид оповідання про незвичайні події з на­становою на достовірність (твори М. Гоголя, О. Стороженка, Остапа Вишні та ін.).

Буддйзм (санскр. Buddha — просвітлений, пробудже­ний) — найдавніше релігійно-філософське вчення, що про­повідує звільнення від страждань шляхом припинення ба­жань і досягнення «вищого просвітлення» — нірвани. За­сновник Б. — Сідхартха (VI ст. до н. е.), котрий став Буддою («Просвітленим»). Вчення було реакцією на брахманську ре­лігію, проголосило рівність усіх, незалежно від касти і ста­ну. Згодом відбулося його зближення з індуїзмом. Б. завдя­ки ченцям-місіонерам поширився по всій Південно-Східній та Центральній Азії, охопивши частину Сибіру. На початку н. е. Б. розмежувався на дві великі гілки: хінаяну (мале коле­со закону) та махаяну (велике колесо закону). Релігійно-філо­софська література Б. унікальна за масштабністю і різнома­нітністю. Вона включає твори мовою палі, санскриту, а також тібетською, китайською, японською та ін. Основне ядро па­лійської літератури — буддійський канон «Трипітака» («Три кошики вчень»), складений між V і III ст. до н. е. Він має три розділи: «Віная», «Сутта» і «Абхідгамма». Перший розділ — «Віная-пітака» — містить правила поведінки, обов'язкові для членів буддійської громади. В свою чергу, «Віная-пітака» складається з трьох частин: «Сутта-вібханга», «Кхандхака», «Парівара». Другий, найвідоміший, розділ «Трипітаки» —■ «Сутта-пітака». Ця частина канону містить у собі прозаїчні діалоги, віршовані уривки, легенди, афоризми. «Сутта-піта­ка» складається з п'яти частин (нікай). Особливе значення в літературно-художньому відношенні має п'ята частина — «Кхуддака-нікая». Її складають шедеври буддійської прози і поезії (15 самостійних творів). Найвизначнішими з них вва-

Буддйз

мжаються «Дгаммапада», «Сутта-ніпата» і «Джатаки». «Дгам­мапада» — одна з найпопулярніших книг у країнах поширен­ня Б. Вона містить 423 вірші-афоризми, розділена на 26 глав. Основні теми цих віршів — добро і зло, старість і смерть, муд­рість, щастя. «Сутта-ніпата» — одна з найдавніших частин канону. Ця книга описує епізоди з життя Будди, його пропо­віді про подолання егоцентризму, захланності, ненависті. «Джатаки» — це зібрання майже 550 оповідань, легенд, ка­зок про попередні існування Будди. Це найбільш сюжетна частина «Трипітаки», в якій помітний сильний вплив фольк­лору. Кожне оповідання в «Джатаках» починається із вступу, де повідомляється про обставини життя Будди, які змусили його розповісти наступну історію про переродження. В опові­даннях використані традиційні для індійської літератури прийоми: поєднання віршів і прози, обрамлення, участь тва­рин, що говорять і діють, як люди. Третій, останній, розділ буддійського канону, складає «Абхідгамма-пітака», у якому у метафізичному та етико-психологічному ракурсах розгля­дається проблема дгамми. «Абхідгамма-пітака» складається з семи трактатів, у яких порушуються ті чи інші проблеми буддійської філософії. Іноді в канон мовою палі включають «Малінда-паньго» («Питання царя Малінди») — шедевр ін­дійської прози. Це діалог між буддійським наставником На- гасеною і грецьким царем Менадром, який правив у долині Гангу в II ст. до н. е. З початку н. е. мовою буддійської літера­тури став санскрит. Канонічна література на санскриті відома недостатньо і представлена найчастіше у фрагментах («Маха- васту», «Лалітавастара»). До найдавніших санскритських текстів належить «Аштасахасріка-праджнянараміта» («Вісім тисяч строф про досконалу мудрість») — приблизно І ст. до н. е., де йдеться про містичні духовні досконалості бодхі- сатви. У центрі буддійської санскритської літератури стоїть ім'я Ашвагхоші (II ст. н. е.), автора поем «Саундарананда» та «Будхачаріта». До IV ст. н. е. належить творчість Ар'яршури, автора «Джатакамали». Особливістю буддійського вчення є його практична спрямованість. Б. висунув як центральну проб­лему буття особистості. Основний зміст буддійських книг — практична доктрина «спасіння» або «звільнення». Вона ви­кладена у вченні про «чотири шляхетні істини»: існує страж­дання (духкха), причина страждань (трішна), стан звільнен­ня від страждань (нірвана) і шлях, що веде до звільнення (марга). Б. приймає концентрацію переродження (сансара). Смерть — не кара, не трагедія і не звільнення, а перехід до нового життя. Б. заперечує існування душі як незмінної духовної сутності. Б. справив великий вплив на літературу, мистецтво країн Далекого Сходу та Південно-Східної Азії. В середні віки через літературні контакти Б. впливав на культу­ру народів Сибіру, Середньої Азії, арабських країн. Деякі буд­дійські за походженням легенди стають відомими в Європі, в т. ч. і в Русі («Повість про Варлаама і Йоасафа»). У XIX— XX ст. вплив Б. на літературний процес відчувається не лише в тих країнах, де він став важливим елементом національної культури, але і в творчості деяких письменників та ідеологів Заходу. Буддійська філософія змінюваності, згідно з якою життя ■— не що інше, як низка проявів, становлень і зни­щень, — зародок еволюціонізму А. Бергсона («Енергія ду­ху»), Вчення Будди про карму перегукується з «волею» А. Шопенгауера, теорія Я Нагасени нагадує висновки Д. Юма. Вплив Б. відчутний у творчості Г. Гессе, Б. Брехта, JI. Толстого, Ф. Тютчева, К. Бальмонта, М. Реріха. Б. справив певний вплив і на українську літературу. Найяскравіше це виявилось у творчості І. Франка (дисертація «Варлаам і Йоа- саф», переклади із «Сутта-ніпати», «Мара і Будда», «Багач і мудрець», «Пісня про правду і неправду»), переробки з «Дхаммапади» у збірнику «Мій Ізмарагд», буддійські мотиви у «Зів'ялому листі»). Буддійські впливи (Будда, нірвана, кар­ма) відчутні у поезіях П. Карманського («Просвічення Сідар- тха»), Б. Лепкого («Світів бездонні океани»), поетів-символіс- тів, Яра Славутича («Ганга»), у повістях О. Бердника («Чаша Амріти», «Вогнесміх»). Деякі тексти Б. у перекладі П. Рітте- ра («Дгаммапада», «Сутта-ніпата», «Джатаки» та ін.) опублі­ковані у виданні «Голоси стародавньої Індії» (К., 1982).

Будйтелі (чеськ. buditel — той, хто пробуджує) — ді­ячі чеського та словацького національно-визвольного руху кінця XVIII — початку XIX ст. (Й. Добровський, Ю. Палаць- кий, П. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар та ін.), засновники ря­ду культурних та наукових товариств («Чеський музей», «Чеська матиця» та ін.). Мали свою періодику, поетизували героїчне минуле задля пробудження національної свідомості («Краледвірський рукопис», «Зеленогорський рукопис»), оригінальні твори («Татранська муза з лірою слов'янською» П. Шафарика, «Дочка Слави» Я. Коллара) тощо, організову­вали Слов'янський з'їзд і т. п. Цим терміном називають та­кож діячів болгарського національного відродження (1762—1853) — П. Хилендарського, С. Врачанського, Н. Ге- рова та ін. Діячі українського національного відродження зазнали впливу власне чеських та словацьких Б., що спонука­ло до утворення «Руської трійці», товариств «Літературна спілка Пряшівська», «Товариство Василя Великого», до ви­дання календарів, збірників, альманахів, газет та часописів, підручників (О. Духнович, А. Добрянський, О. Павлович, А. Кралицький, О. Митрак та ін.). Б. Пряшівщини та Закар­паття, виступаючи проти латинізації українства, збираючи та публікуючи фольклор, мало звертали увагу на духовні потре­би свого народу, нав'язували йому штучне «язичіє», орієнту­валися на російських слов'янофілів, сприяли поширенню москвофільства. У творчості закарпатських Б. не виробилось органічного стилю, натомість запанувала еклектика різнома­нітних літературних напрямів і течій.

«Будні» — збірник українських перекладів світової лі­тератури, зокрема творів А. Чехова, А. Доде, Г. де Мопассана, Марії Конопніцької, А. Міксата та ін. Вийшов у Києві 1917.

«Будучність» — літературно-науковий ілюстрований часопис, виходив у Львові (1909—10) за редакцією М. Венг- жина, надавав свої сторінки Христі Алчевській, Олександру Олесю, Наталі Кобринській, «молодомузівцям». Один із но­мерів вийшов під назвою «Будучина» за редакцією Христі Алчевської.

Букіністйчна (франц. bouquiniste — торговець стари­ми книгами) кнйга — стара книга, яка з погляду бібліофіла чи фахівця літератури має неперебутню цінність, перетворюєть­ся на предмет книжкової торгівлі. Б. к. називають також ан­тикварну книгу, яка публікувалася до середини XIX ст. і збе­реглася у незначній кількості примірників, що називаються раритетами. Серед них особливе місце посідають інкунабули, палеотипи, а насамперед — рукописи, стародруки тощо.

«Буковині» — українська громадсько-культурна газе­та, орган буковинських Народовців. Виходила в Чернівцях за­ходом товариства «Руська бесіда» протягом 1885—1910: спо­чатку двічі на місяць, 1892—95 — як тижневик, 1895—97 — чотири рази на тиждень, згодом — тричі на тиждень. Протя­гом 1911—12 не виходила. Два роки функціонувала під наз­вою «Нова Буковина». 1915—18 під відновленою назвою ви­ходила у Відні. Спочатку видавалася як «Часопись політична і наукова для народу руського», згодом — «орган української поступової партії», останні роки — орган «Союзу українських послів на Буковині». Основним завданням ставила відобра­ження життя, громадсько-культурного розвитку українців Бу­ковини як частини українського народу. Відстоювала інтереси різних верств населення краю, їх конституційні права, духовні устремління, утверджувала ідеї національної єдності буковин­ців, закарпатців, галичан і наддніпрянських українців. Важ­ливу роль у становленні і функціонуванні часопису відіграли письменники, літературні критики, вчені: Ю. Федькович, який був першим її редактором (1885—88), публіцист, один з активних авторів І. Тимінський, педагог-літератор, один з ре­дакторів «Б.» О. Попович; а також — П. Кирчів, С. Дашкевич. На новий рівень «Б.» підніс О. Маковей, об'єднавши навколо видання талановитих митців (Ольга Кобилянська, Д. Лукіяно- вич, С. Яричевський, Т. Галіп, Євгенія Ярошинська, І. Карбу- лицький, С. Канюк та ін.). У газеті друкувалися його оповідан- «Буковинська зорі»

ня «Клопоти Савчихи», «Вуйко Дорко», цикл іронічно-саркас­тичних віршів «Подорож до Києва», десятки літературно-кри­тичних нарисів про Ольгу Кобилянську, І. Франка, А. Чайков- ського та ін. Регулярно газета вела рубрику «З життя», під якою у дотепній гумористичній формі висвітлювалися наболілі громадсько-культурні питання. О. Маковей перетворив «Б.» наполовину в літературний часопис. Завдяки йому тут впер­ше надруковано повість Ольги Кобилянської «Царівна». Тра­диції Ю. Федьковича й О. Маковея продовжив JI. Турбаць- кий, який очолював «Б.» у 1898—99. Йому належали розвід­ка «Іван Франко» (1898), оцінки «Літературно-наукового вісника», творів Ольги Кобилянської. З «Б.» тісно співпрацю­вали І. Крушельницький, О. Луцький, А. Кримський, Б. Грін­ченко, Я. Весоловський, В. Щурат, С. Смаль-Стоцький. Серед надбань «Б.» — виступи О. Кониського, В. Самійленка, Мар­ка Черемшини, Г. Хоткевича, переклади творів багатьох зару­біжних письменників (О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Горько­го, Марка Твена, Р. Бернса, Е. Золя та ін.). У перекладі В. Сі- мовича «Б.» надрукувала роман Л. Толстого «Воскресение» («Відродження»). Знайомила своїх читачів із творами різних художніх напрямів, у т. ч. модерністських (О. Луцький, Б. Лепкий, П. Карманський та ін.). З приводу тих чи інших публікацій «Б.» зав'язувалися дискусії, у яких брали участь М. Драгоманов, О. Маковей, І. Франко, Леся Українка. Тут дебютували Д. Загул та В. Кобилянський («Нова Буковина», 1913). «Б.» мала літературно-наукові додатки — два випуски збірника «Зерна» (1887—88), тижневик «Неділя» (1895).

«Буковйнська зор£» — перший український часопис, що виходив на Буковині 1870—71, писаний штучною цер­ковнослов'янською мовою. Видавцем «Б. з.» був І. Глібо- вецький, авторський колектив складали С. Воробкевич, І. Мартинович та ін

.«Буковйнський альманіх» — літературно-художній і публіцистичний збірник, виданий у Чернівцях 1885 в па­м'ять десятилітнього існування товариства українських сту­дентів «Союз», заснованого при товаристві «Руська бесіда». Члени «Союзу» повинні були, посівши «поважне місце в сус­пільності», завжди і всюди виступати на захист прав свого народу, підтримувати розвиток його мови і культури. Огляд діяльності «Союзу» подано у вступному слові альманаху. Художній матеріал згруповано у двох розділах («Поезія» і «Проза»), в яких надруковано історичну поему С. Воробкеви- ча (під псевдонімом Данило Млака) «Тиміш Хмельницький», цикли патріотичних і ліричних віршів О. Кониського («До руської молодіжі», «Мати», «Смерть ватажка перехожих»), П. Куліша («З підгір'я», «Кобзарський заповіт» та ін.), В. Масляка(«Шумка», «Свята», «Чабаниця» таін.), К. Усти-

яновича («На склоні літ»), кілька поезій Т. Блонського та І. Пасічинського. Проза репрезентована легендою М. Косто­марова «Сорок літ», романтичною повістю Ю. Федьковича «Лелії могила, або Довбушів скарб», ескізом з життя О. Ко­ниського «Кохання востаннє» (підписаним криптонімом О. Я.), оповіданням К. Устияновича «Між добрими людьми», новелою на тлі історичних подій 1846 «Карпатський гончар» (підписана Петро П.). Надрукована також розвідка К. Ганке- вича «Естетичне значення і символіка барв». У доборі творів спостерігалася тенденція до культурної співпраці Буковини з Галичиною і Наддніпрянською Україною, про що в алегорич­ній формі говорить П. Куліш у вірші «З підгір'я».

«Буковйнський журніл» — громадсько-політичний, лі­тературно-мистецький і науково-освітній часопис, видається у Чернівцях з 1992. Вперше в Україні опублікував низку творів художньої літератури і документалістики, заборонених в часи тоталітаризму: «Апостол черні» Ольги Кобилянської, антимос- квофільську статтю «Щоб не було запізно» Ю. Федьковича, автографи віршів О. Ольжича, мемуари громадських і політич­них діячів Буковини О. Поповича, Т. Галіпи. Всебічно від­ображає літературний процес в області, знайомить із найяскра­вішими набутками сучасного українського письменства. По­етичний розділ «Бж.» репрезентують імена Т. Мельничука, В. Голобородька, Віри Вовк, М. Івасюка, В. Колодія, В. Воз- нюка, В. Кожелянка та ін., прозу — роман Галини Тарасюк «Смерть — сестра моєї самотності», повість М. Лазарука «Птах самотній», новели Я. Лижника, Й. Бурга та ін. Розма­їтим є розділ історії. Поряд з іменами відомих вітчизняних дослідників історії України О. Романця, Б. Тимощука, О. Масана, О. Добржанського представлені науковці зару­біжжя: Ю. Книш (Канада), Е. Турчинський (Німеччина), М. Чередарек (Румунія), К. Філешко (Польща). Інші розділи журналу — «Наш вернісаж», «Есеї», «Наші публікації», «Літературознавство», «Імена».

4

97

Букбліка (грец. bukolikos — пастуший, сільський) — жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтур­ботне, щасливе життя на селі. Започаткований в Елладі (Феокрит, III ст. до н. е.), він розвинувся у творчості Мосха (II ст. до н. е.), Вергілія (І. ст. до н. е.) та ін., у романі Лонга «Дафніс і Хлоя». За основу Б. правили народні пісні сицилій- ських пастухів на честь Діоніса. Б. була відроджена в добу Ре­несансу (Т. Тассо, Саннадзаро та ін.). Відлуння буколічних мотивів спостерігаються і в українській поезії XVIII ст., зок­рема у творчості Г. Сковороди («О селянський милий, любий мій покою...»). Б. має різновиди: пастораль, еклога, ідилія то­що, наявні у доробку багатьох ліриків. Особливої уваги нада-