Бібліографічні товарйства

ко-руської демонології», 1904, 1912; «Народні новели», 1917; «Народні оповідання про опришків», 1910; «Народні опові­дання про тютюнарів», 1915 та ін.). Назви запозичили пи­сьменники для жанрового означення своїх творів, написаних за відповідними фольклорними джерелами, наприклад, О. Сто- роженко («Українські оповідання», 1863), Остап Вишня («Ус­мішки», 1928), Д. Білоус («Поліська бувальщина») та ін. Б. називають цікаві, часто анекдотичного змісту пригоди з життя визначних людей, наприклад, у виданнях І. Артемчука таГ. Григор'єва «Цікаві бувальщини» (К., 1966).

Бібліографічні товарйства — громадські добровільні організації, покликані сприяти розвитку бібліографії та кни- голюбства. Таке завдання виконувала Бібліографічна комісія (у 1934—39 — Бібліологічна комісія), створена у Львові 1909 при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка на чолі з І. Левицьким, у складі відомих учених — М. Возняка, В. Гна- тюка, Ф. Колесси, М. Комарова, В. Перетца та ін. Почесним членом її було обрано І. Франка. Завдяки їхній діяльності з'явилося сім томів «Матеріалів до української бібліографії». При Новоросійському університеті діяло Одеське Б. т. (1911—19), очолюване істориком І. Лінниченком. Тут було своє видання — «Известия Одесского библиографического об­щества». У 20-ті в Одесі постало Українське Б. т. (1925—ЗО), а при ВУАН (Всеукраїнській академії наук) — Бібліографічна комісія (1926—30), до складу якої входили також співробіт­ники Всенародної бібліотеки України (тепер ЦНБ HAH Укра­їни ім. В. Вернадського).

Бібліогріфія (грец. biblion — книга і graphö — пишу) — галузь науково-практичної діяльності, яка полягає в підго­товці і поширенні науково-систематизованої інформації про книги та ін. видання з метою впливу на їх використання. Про­дукцією бібліографічної діяльності є бібліографічні посібники і будь-яка їх сукупність або вид бібліографічних матеріалів. Від­повідно до функцій Б. поділяється на підрозділи: державна (національна) Б., призначенням якої є облік і реєстрація всіх творів друку в країні і створення на цій основі універсальних джерел бібліографічної інформації; науково-допоміжна, реко­мендаційна, галузева, краєзнавча Б.; видавничо-книготоргова Б.; поточна і ретроспективна Б.; Б. бібліографії. Для означен­ня наукової дисципліни, що вивчає теорію, історію і методи­ку Б., застосовується термін «бібліографознавство». Термін «Б.» виник у Давній Греції (V ст. до н. е.) і мав первісним зна­ченням книгописання або переписування книг. Поновлений у Франції в значенні книгоописування (упорядкування «опи­сів», «інвентарів», «реєстрів» книг), чим займалися бібліо- графи-фахівці. В Україні з 1922 діє Книжкова палата Украї­ни ім. І. Федорова — центр державної Б., який здійснює по­точний облік і реєстрацію видань, випускає бюлетені і літо­писи книг, нот, періодики, щорічні покажчики та довідники. Літературознавча Б. здійснюється підрозділами ЦНБ HAH України ім. В. Вернадського, НБ HAH України ім. В. Стефа- ника (Львів), науковими бібліотеками Одеси, Харкова; обласні бібліотеки та бібліотеки ВНЗ ведуть науково-допо­міжну Б. з літературознавства у формах каталогів, карто­тек, покажчиків.

«Бібліологічні вісті» — часопис, що видавався 1923— 31 Українським науковим інститутом книгознавства (Київ) за редакцією Ю. Меженка. Вийшло 25 чисел, висвітлювали по­ряд із фаховими проблемами теорії та історії книги, бібліогра­фії та бібліотекознавства й інформацію про книжкові поточні видання, друкували статті, присвячені творчості Т. Шевчен­ка, П. Куліша, І. Манжури, М. Гоголя, М. Коцюбинського та ін. До співпраці залучалися М. Зеров, О. Дорошкевич, М. Возняк, В. Перетц, С. Маслов та ін.

Бібліолбгія (грец. biblion — книга і logos — слово, вчення) — комплексна наука про книгу. Термін рідковжива­ний, використовувався ще в XVIII ст. у Франції, де Ж.-Ж. Рів (1730—95) застосовував його у значенні «мистецтва міркува­ти про книги і говорити про них з певністю чи то стосовно їхнього змісту, чи стосовно їхньої історії». У 1931 О. Фомін пропонував замінити термін «книгознавство» терміном «Б.», у зміст якого в 20—30-ті XX ст. вкладалося значення філосо­фії книги. Бельгієць П. Отле (1868—1944) розрізняв у Б. пси­хологічну, соціологічну і педагогічну проблематику. М. Ру- бакін розробляв психологічні аспекти Б., узагальнюючи їх поняттям бібліопсихології; ряд його положень (про вивчення автора, твору і читача як ланок процесу спілкування; про ін­дивідуальну своєрідність сприйняття книги і її залежність від життєвого досвіду читача) застосовується у бібліотечній психології, психолінгвістиці, теорії масових комунікацій, системотехніці.

Бібліомін — див.: Бібліофіл.

Бібліотбка (грец. biblion — книга і thäkä — сховище) — установа культури, яка здійснює комплектування, збирання, збереження і суспільне використання творів друку, а також інших носіїв інформації (рукописів, рідкісних речей, що підля­гають музеєфікації, мають відношення до книги і книжкової справи; мікрофільмів та ін.). Функціонування забезпечується спеціалізованими підрозділами і фахівцями, матеріально-тех­нічними засобами і міжбібліотечними зв'язками. Класифіка­ція ЮНЕСКО (1970) розрізняє Б. національні, вищих навчаль­них закладів, універсальні, спеціальні, шкільні, масові (пуб­лічні). В практиці бібліотечної справи формуються мережі Б. — масових, дитячих (юнацьких), наукових, відомчих; ді- «Бібліотека для мол одіжі»

ють Б.-депозитарії для збереження і використання спеціаль­них комплектів і зібрань маловикористовуваної літератури. Цілі, принципи, зміст і форми роботи Б., історію їх виникнен­ня та розвитку вивчає бібліотекознавство. Його проблематику складають форми роботи з читачами, бібліотечні фонди, біб­ліотечні каталоги, організація роботи Б. і підготовки фахів­ців бібліотечної справи.

«Бібліотбка для мол одіжі» — дитячий щомісячник, що виходив у Чернівцях (1885—1914) при товаристві «Руська бесіда». Мав й інші назви — «Ілюстрована бібліотека для мо- лодіжі, міщан і селян» (1890), «Ластівка» (1894—95), подеко­ли втрачав регулярну періодичність друку. Редактори —

0. Попович, В. Сухоніс та ін. Всього з'явилося 130 чисел, в яких популяризувалися твори Т. Шевченка, С. Руданського,

1. Франка, С. Воробкевича, Євгенії Ярошинської та ін.

«Бібліотбка поёта» — видавнича серія української лі­рики та фольклору, започаткована у видавництві «Радянсь­кий письменник» (нині «Український письменник»). Відкри­лася однотомником Т. Шевченка, «Словом про Ігорів похід», нині має на своєму рахунку понад 80 книжок відомих україн­ських поетів.

«БібліотЄка світовбї клісики» — серія творів зарубіж­ної літератури, що виходила у видавництві «Дніпро» 1957— 74 (всього 52 томи). Серед них — твори Дж. Лондона, Е. Золя, Г. де Мопассана, А. Ірасека, А. Стріндберга, О. Вайльда, Є. Якобсена та ін.

«БібліотЄка української клісики» — серія творів укра­їнської нової та новітньої літератури (60 томів), здійснена ви­давництвом «Дніпро» (з 1963), а саме: Панаса Мирного, А. Свидницького, Ольги Кобилянської, В. Стефаника, І. Не- чуя-Левицького та ін.

«БібліотЄка української літератури» — систематизо­ване наукове видання творів українських письменників, за­мислене у видавництві «Наукова думка» як багатотомна, все- охопна серія, забезпечена фаховим науковим апаратом (пе­редмови, коментарі тощо). Виходить з 1982.

«БібліотЄка української Усної нарбдної твбрчості» — багатотомна серія видань українського фольклору, виходить з 1984 у видавництві «Дніпро»: «Героїко-фантастичні каз­ки», «Українські прислів'я та приказки» (1984), «Соціально- побутові пісні» (1985), «Дитячий фольклор», «Казки про тва­рин», «Народні оповідання», «Пісні кохання» (1986) та ін.

«Бібліотекознавство і бібліографія» — міжвідомчий науково-методичний збірник, заснований 1964, виходить у Харкові. Крім специфічних проблем, у ньому подаються огля­ди книжкової періодики

.Бібліофіл (грец. biblion — книга і phileö — люблю) — знавець і збирач рідкісних і цінних видань. Поняття «філо- бібл» (книголюб) відоме вже з давньогрецьких творів I—III ст. Сучасна версія — «Б.» — з'явилася наприкінці VII ст. Чітко­го, універсального значення поняття «Б.» не має. Відомими Б. були Симеон Полоцький, Феофан Прокопович... Спеціально поліпшені видання, інколи з нумерованими примірниками, на­зивають бібліофільськими. Б. з надмірною пристрастю до книг ще називають бібліоманом (грец. biblion — книга і mania — бе­зумство). Такий образ змальовано у повісті «Бібліоман» III. Нодьє (1871), оповіданні «Бібліоманія» Г. Флобера (1836), у книзі «Книголюби і крадії» А. Сіма (1903).

Бідна рйма — рима, в якій (на противагу багатій римі) майже відсутнє суголосся («Глибоке небо синє-синє. / В тон­кім мереживі гілля. / Хмарки неначе ластовиння / Чи перла­мутрова луска», С. Бен), що, до речі, відрізняє її від неточної рими, чи асонансу. Б. р. дуже часто обмежена лише однією граматичною категорією (зеленіють — даленіють), флексіями без уваги до коренів (багряний — глибокий), суфіксами (хма­роньки — думоньки). До цієї категорії відносяться й зужива­ні, банальні рими («Ги надо мною в темні ночі / Ніколи не стуляла очі...», Б. Грінченко). Б. p., широко практикована у масовій версифікації, спостерігається і в поезіях високої есте­тичної якості:

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі (В. Симоненко).

Білий вірш — неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста кла­узула. Найбільшого розвитку Б. в. досяг у драматургічних жанрах (В. Шекспір, Дж. Мільтон, И.-В. Гете, О. Пушкін, I. Кочерга та ін.), за класичний взірець яких можуть правити твори Лесі Українки («У пущі», «В катакомбах», «Йоганна, жінка Хусова», «Лісова пісня», «Бояриня» та ін.), де п'яти­стопний ямб, позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації. В ліриці, якщо мовиться про Б. в., використовують­ся як двостопні, так і тристопні віршовані розміри:

Біліли зорі, мов кульбаба,

і місяць ріс, мов молочай;

як поле ширшало під вітром,

коні прийшли до водопою [...] (Патриція Килина).

Або:

Не збагну. Чи наснилось, а може, насправді...

Наче в трави пірнаю, наче в травах тону...

А на поміч не кличу. Немов божевільний,

Вигрібаю чогось на глибінь (В. Марочкін).

У ліричному вірші, на відміну від драматичних творів, Б. в. може поділятися на строфи. Такий поділ здійснюється завдя-

Біографізм

ки чергуванню переважно окситонних та парокситонних, а також дактилічних і гіпердактилічних клаузул.

Біограф{зм (грец. bios — життя і graphö — пишу) — комплекс літературознавчих понять, що мають відношення до життєвого шляху письменника та його творчості. Включає власне біографію (життєпис), автобіографію (життєпис, на­лежний самому автору), біобібліографію (поєднання біографії з бібліографією творів митця). Як методологічний інструмент науки про літературу та критику Б. має давню історію, чи не найвиразнішою віхою якої є біографічний метод, заснований французьким ученим Ш. Сент-Бевом (1804—69). Сутність його в тому, що творчість письменника тісно пов'язується з його бі­ографією, з рисами його особистості. Традиції біографічного методу виявилися достатньо тривкими, що природно: йдеться- бо про індивідуальну неповторність творчості, про автора як своєрідну, непересічну особистість. Не тільки дослідницькі, а й читацькі інтереси до письменників завжди стимулювали відпо­відні розвідки, а також розвиток біографії як жанру, зосібна белетризованої біографії. Б., з одного боку, виходить на такі науки, як історія, соціологія і психологія, з іншого — часто підпадає під вплив ідеології і навіть політики. Так, біографіч­ний метод радянські теоретики літератури називали буржуаз­ним, оскільки він, мовляв, виключав письменника із соціаль­них зв'язків, перебільшував значення «моральної фізіології», приватних сторін життя. Тим-то його прихильники ставили «секрети» творчості вище пізнавальних закономірностей со­ціального та літературного розвитку. Марксистське літерату­рознавство трактувало життєпис як допоміжний матеріал у вивченні письменника, а біографічні фактори розглядало ли­ше як одне із джерел художнього образу і творчості. Це, втім, не ставало на перешкоді ідейно-звульгаризованому підходу, особливо у 30-ті, до оцінки письменників через призму соці­ального становища, «заплямованої» біографії тощо. Поширю­валися такі оцінки і на сучасників, і на класиків, яких нерід­ко просто вилучали з історії літератури. Інтерес до Б., до проб­лем біографії періодично посилюється або послаблюється.

Біографічний мётод (грец. methodos — шлях пізнання) у літературознавстві — спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визна­чальний момент творчості. Б. м. у л. вперше широко викорис­таний французьким критиком ІП. Сент-Бевом у праці «Літе­ратурно-критичні портрети» (1836—39), котрий вважав за потрібне вивчати біографії великих людей, навіть не студіюю­чи творів письменників. Своєрідно тлумачив він історію літе­ратури, яку розглядав як «цікаве і захоплююче читання, але це читання потрібне для з'ясування різноманітних фактів, добре написаних біографій великих людей». Б. м. у л. часто пов'язують із запереченням різних літературних напрямів і

Войн

культивуванням «імпресіоністичного» портрета письменни­ка як основного критичного жанру. Подальше вдосконалення Б. м. у л. знайшов у працях І. Тена та Г. Брандеса. Якщо Сент- Бев біографію і особистість письменника розглядав лише у зв'язку із соціальними і художніми ідеями століття, то І. Тен не вилучав їх із впливу середовища та моменту, Г. Брандес — із суспільних рухів. На думку І. Франка, цю теоретичну докт­рину Ш. Сент-Бева та І. Тена Г. Брандес скоригував, доводя­чи, як «великі люди силою свойого генія перетворюють осе­редок, з котрого вийшли, з одержаних виражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою» (Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. — Т. 31. — С. 382). В українсько­му літературознавстві другої половини XIX ст. представником біографічного напряму був професор Львівського університету О. Огоновський (1833—94). У його «Історії літератури руської» біографічний принцип аналізу поряд з бібліографією творів письменника посідав основне місце. Тому «Історію літератури руської» О. Огоновського називають біобібліографічним до­відником, у якому автор розглядав художнє полотно як прояв елементів біографії його автора.

«Блиски» — літературно-художній часопис, який вихо­див в Одесі (1928—29) один раз на два місяці (всього чотири числа). Крім поточних проблем у ньому друкувалися твори Г. Хоткевича, В. Гадзінського та ін., репродукції графічних ро­біт М. Жука (портрети В. Сосюри, Леся Курбаса, В. Василька).

Богёма (франц. boheme, букв. — циганщина) — назва середовища художньої інтелігенції (письменники, художни­ки, актори, музиканти), стиль життя яких різниться від за­гальноприйнятих норм невпорядкованістю, безпечністю то­що. В українському літературному житті прикладом можуть бути стосунки і побут учасників «Молодої музи», авангар­дистів та ін.

«Богоглісник» — антологія духовних пісень (всього 248), видана у Почаєві 1790—91, забезпечена нотами. Джере­лами вміщених тут творів були Євангеліє, Псалтир, «Четьї- Мінеї» Дмитра Туптала, апокрифи і т. п. У «Б.» містяться і старовинні колядки, зокрема «Бачить же Бог, бачить Тво­рець», які використав Т. Шевченко у драмі «Назар Стодоля». З акровіршами представлено майже 40 авторів. Віршування «Б.» — переважно силабічне.

Бо£н — легендарний києворуський поет-дружинник другої половини XI — початку XII ст., згадується у «Слові про Ігорів похід» та в одному з написів на стінах Софійського собо­ру в Києві. «Віщий співець», «онук Велеса» (відомого з прото- української доби бога поезії та тваринництва), він оспівував міць Київської держави, бойові звитяги русів. У XIX ст. слово «Б.» набуло символічного значення (Ю. Федькович у вірші «До