Асклепіідів в{рш

цього стилістичного прийому в українській ліриці достатньо: «Зимовий вечір. Тиша. Ми» (П. Тичина); «Зима. На фронт, на фронт!... а на пероні люди...» (В. Сосюра); «Зціпив зуби. Блі- дий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину — йди! / — Вас чимало!» (Є. Плужник); «Пропало, пройшло, пролетіло, / Минулося, щезло, спливло, лишень го­ловешками тліло, / Лишень попелищем цвіло» (І. Драч).

Асклепійдів в{рш — античний вірш, створений еллі­ністичним поетом александрійської доби Асклепіадом Са- моським (III ст. до н. е.), використовуваний пізніше римсь­ким поетом Горацієм (65—8 до н. е.), зокрема у перекладеній М. Зеровим оді «Римській державі»:

Вже нема на тобі паруса цілого, Ні богів над кермом, сильних заступників, Марно чванишся, ніби Ти із кедра понтійського [...]. — и /— KJ и /—//— и u /— и u. Клаузула має бути під ритмічним акцентом, але в перекладі це не зауважено; тобто віршовий рядок після цезури мав би такий вигляд: — и и /— u /—.

Асонінс (франц. assonanse, від лат. assono — звучу до ладу J — 1) концентроване повторення голосних звуків у пое­тичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвуччя (Оксана Лятуринська: «Було червоне поле бою»), що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією (П. Тичина: «О панно Інно, панно Інно»); 2) у віршознавстві — неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І. Антонич:

Корови моляться до сонця, що полум'яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом.

Аспанфут (Асоційція панфутурйстів) — асоціація, яка утворилася 1921 у Києві на основі літературного угруповання «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково- мистецької групи «Комкосмос» за ініціативою М. Семенка (Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, М. Терещенко, Миро­слав Ірчан, пізніше — М. Бажан, Ю. Яновський, А. Чужий та ін.). А. мав своє видавництво «Гольфштром». Панфутуристи друкувалися також у збірнику «Семафор у майбутнє», газеті «Катафалк мистецтв», «Жовтневому збірнику панфутурйстів», тут же публікували свої декларації. У квітні-травні 1924 А. пе­ретворено на Асоціацію комункульту (Асоціацію комуністич­ної культури).

Астрофічний вірш

Аспис (Асоцііція письмбнників) ■— асоціація, яка діяла в Києві у 1923—24. До її складу входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, М. Рильський, М. Зеров, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Да- видович, Г. Косинка та ін. Вони обстоювали принципи мисте­цтва за високими естетичними критеріями, шанували талант, свободу творчості, «аристократизм духу». У 1924 А. розгалу­зився на дві тенденції, досить близькі між собою, — «неокла­сиків» та «Ланку» (з 1925 — МАРС).

Астеїзм (грец. asteismos — жарт, дотеп) — різновид іронії як тропа, похвала у вигляді осуду (чи навпаки). Класич­ний приклад А. трапляється у поезії «Кавказ» Т. Шевченка: Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава!

Або:

[...] чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Тай й тільки ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же світа, як на те — Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! [...].

А. вживається у всіх літературних родах та жанрах, хоч най­більше до нього звертаються гумористи та сатирики.

Астрбнім (грец. astron — зоря і опута — ім'я) — різ­новид псевдоніма, що фіксується замість прізвища автора різ­ними друкарськими знаками (...), (* * *), ( ).

Астрофічний (грец. astrophos — безстрофовий) вірш — вірш, в якому відсутнє симетричне членування на строфи, рядки вільно переходять від чотиривірша у двовірш тощо, по­силюючи розмаїття інтонаційно-синтаксичних структур, сприяючи увиразненню поетичного мовлення. Як різновид акцентного вірша декламаційного типу, він добре відомий ук­раїнській поетичній класиці («Сон», «Кавказ» Т. Шевченка; «Чого являєшся мені...» І. Франка; «Моє кохання», «Шука­чам щастя», «Павзи» М. Семенка та ін.), набуваючи найок-

Атеїзм у літературі

ресленішого вигляду у творчості П. Тичини («Плуг», «Вітер з України», «Похорон друга»).

Атеїзм (грец. а — префікс, що означає заперечення, і teos — Бог) у літературі — світогляд, який не визнає Бога і ві­ри в Бога та релігії. Теоретичною основою А. є філософія мате­ріалізму. Оскільки вчення матеріалізму пройшло різні етапи розвитку (наївний матеріалізм, метафізичний матеріалізм, діа­лектичний матеріалізм тощо), то й А. також еволюціонував. Виділяють А. Демокріта, Епікура, Лукреція (античність); єв­ропейських філософів-матеріалістів (Б. Спіноза, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк); раціоналістів-просвітителів XVIII— XIX ст. (П. Гольбах, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, Л. Фейербах); російських революційних демократів (В. Бєлінський, М. Чер- нишевський, М. Добролюбов), войовничий атеїзм марксизму- ленінізму. Світогляд А. так чи інакше на всіх його етапах позначався на художній літературі, передусім на змісті тво­рів. У радянському літературознавстві постійно розробляла­ся проблема «атеїстичних поглядів» письменників, «атеїзму літератури». При цьому часто сплутувалися такі аспекти ширшої проблеми, як «Бог і духовна культура», «Церква і література», «віра і література», «працівники культу і літе­ратура» тощо. Поширені в художній літературі світу «анти­клерикальні мотиви» (тобто викриття людських вад служи­телів культу) видавалися часто за «атеїзм літератури». Істо­рія світової літератури, у т. ч. й української, показує, що т. зв. атеїстична література і атеїстичне виховання загалом не сприяли духовному вдосконаленню особистості. Часто письменники-атеїсти поверталися не тільки до проблем віри, а й до Бога, займалися своєрідним «богобудівництвом», на­віть ставали містиками.

«Атенёй» (грец. Athenaion — храм Афіни, богині муд­рості, мистецтва та ремесел) — науково-літературний гур­ток, заснований Єлисеєм Плетенецьким на початку XVII ст. при Києво-Печерському монастирі. До складу «А.» входили перекладачі, поети, гравери, друкарі (Захарія Копистенсь- кий, Іов Борецький, Памво Беринда, Тарасій Земка, Олек­сандр Митура, Касіян Сакович, Лаврентій Зизаній та ін.). В межах «А.» видано «Часослов» та ін. підручники, першу поетичну збірку в Україні «Візерунок цнот...» Олександра Митури (1618), «Анфологіон» (1619), «Вірші на жалосний погреб...» Касіяна Саковича та ін. Після смерті Єлисея Плете- нецького гуртком керував Захарія Копистенський (з 1625) та Петро Могила (з 1628). За активною участю «А.» 1615 у Киє­ві було засновано Братську школу, 1631 — відкрито Лаврську школу, 1632 реорганізовану у Київську колегію.Атонувіння (грец. atonos — розслаблений) — своєрід­ність метричного стопного вірша, в якому відбувається по- слаблення або втрата наголосу у слові, що має другорядну роль у реченні. Відтак посилюється акцентність службових частин мови, приміром: «Стилет чи стилос? — не збагнув» (Є. Маланюк). Частка «не» в даному випадку набуває насиче­ного смислового навантаження.

Атрибуція (лат. attribuo — надаю, постачаю) — про­блема текстології, що полягає в установленні авторської прина­лежності художнього твору, виданого анонімно чи підписаного псевдонімом, а також на випадок містифікації. Водночас А. покликана з'ясувати достовірність (автентичність) цього тво­ру, його автора, місце й час його написання, аргументовано спростувати сумніви щодо авторства, які спорадично виника­ють довкола імен, скажімо, Гомера, В. Шекспіра, М. Шолохо­ва, а в Україні — Марка Вовчка тощо.

Аттикізм — літературний напрям у давньогрецькій та почасти у римській літературі, розвинувся як реакція на азіа- нізм, обстоював культ класиків, збереження мовних норм ат­тичних прозаїків V ст. до н. е. Хоч А. на теренах стилю посту­пався азіанізму, однак у мовній сфері спромігся на такі зразки, які пізніше правили за основу елліністичного красномовства.

Аттйчна комбдія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній фор­мі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни. Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди А. к., сприйняті пізнішим європей­ським літературознавством: давній (486—404 до н. е., від Ве­ликих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні), се­редній (404—336 або 323 до н. е., тобто до початку походів Александра Македонського або до року його смерті), новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десяти­ліття III ст. до н. е. Давній А. к. притаманна соціальна заанга- жованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Арістофана, Кратина та ін.), середній — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін., но­ва А. к. зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зок­рема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Ме­нандр, Філемон та ін.).

Аугментатйв (лат. augmentativus, від augmentum — нарощення) — слово з побільшеним значенням (вітрище, ко­тяра, деревисько тощо): «"Я твій" — десь чують дідугани» (П. Тичина). А. утворюється за допомогою епентези (грец. ер- enthesis — вставка), тобто появи додаткового звука в складі слова, зокрема [о] (О. Різниченко: «Сокира щугоне униз, / І череп, ніби диня, репне), суфікса -єн- (JI. Глібов: «Аж суне Вовк — такий страшенний / та здоровенний»), подвоєних префіксів (О. Різниченко: «Стоптала копитами татарва / Угіддя руські й діточок маленьких. / Попогуляла шабелька крива / По їхніх татах і по їхніх неньках» ) і т. ін. Літера­турний А. має різні джерела: як і з живої народної мови, зок­рема, коли дієслово поєднується з прислівником того ж коре­ня (ридма ридати, лежма лежати тощо) (див.: Тавтологія), так і з міфологічних, біблійних та власне літературних: «Я цар царів, я, сонця син могутній, / Собі оцю гробницю збуду­вав» (Леся Українка). Аугментативний прийом спостеріга­ється і в сучасній поезії: «Добрий ранок, моя одинокосте. / Холод холоду, Тиша тиш» (Ліна Костенко). Подеколи він спричиняє ліричний сюжет:

Стопа в стопу ступав за родом рід.

Лопата за лопатою ступала.

За морем скелями ішов за глодом глід,

За серцем серце йшло неперестало (М. Вінграновський ).

Слова, що мають риси А., але вживаються у зневажливому, об­разливому значенні, називаються пейоративами (Л. Глібов: «А все-таки катюзі, / Як кажуть, буде по заслузі»). Тому вони найбільше поширені у гумористичних та сатиричних жанрах.

Ауто, або Ауту (ісп. і португ. auto), — одноактна драма­тична вистава релігійно-алегоричного змісту, поширена в Іспа­нії та Португалії у другій половині XIII і відома до XVIII ст. Спочатку виконувалася трьома-чотирма аматорами. У XVI— XVII ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії. До цього жанру зверталися Л. де Вега, Т. де Моліна, особливо П. Кальдерон де ла Барка.

Афербза (грец. apheresa, букв. — позбавлення) — ути­нання певних звуків у слові задля уникнення збігу їх та до­тримання вимог віршової метроструктури. Яскравим прикла­дом застосування А. є поезія П. Тичини:

Приїхало до матері да три сини, три сини воякй, да не 'днакі, Що 'дин за бідних, другий за багатих [...].

У поетичних творах також спостерігається чергування звуків [і] та [й], [в] та [у], [з] та [із] або [зі] тощо, зумовлене евфоніч­ним принципом української мови, а також вливом віршового розміру. Приміром: «Непевний кроче мій, іди! «Непевний кроче мій, не йди» (М. Вінграновський) або «Вгору! Щоб миг­тіли зіроньки між рук» (В. Чумак). І. Качуровський вживає замість А. термін «синелефа»

.Афорйзм (грец. aphorismos — визначення) — корот­кий влучний оригінальний вислів; узагальнена, глибока дум­ка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано пара­доксальній («Поспішай повільно», Октавіан Август). А. завж­ди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординар- ністю судження. Тому часто А. називають крилатими слова­ми. Літературний А. як самостійний жанр виник з народних прислів'їв та приказок, але різниться від них фіксованим ав­торством. Першим його зразком вважаються «Афоризми» Гіппократа. Відомий він і в києворуську добу («Моління Да- ниїла Заточника», XIII ст.). Особливого поширення А. набув у роки Ренесансу, досягнув смислової витонченості в епоху кла­сицизму (Б. Паскаль, М. де Монтень, Ф. Ларошфуко). Чима­ло влучних висловів українських письменників, де викорис­тані розмаїті стилістичні фігури, парадокси, метафори тощо, перетворилися на крилаті, вживаються як А.: Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть (І. Котляревський ).

Борітеся — поборете (Т. Шевченко). Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила (О. Ольжич).

Аш^г (тюрк, asyk — закоханий) — народний поет- співець у народів Кавказу і Туреччини, котрий виконує свої епічні сказання під акомпанемент саза, тара або кеманчі. Мистецтво А. має свою традицію (озани у X—XI ст.), розвину­лось у XVI ст. (ашуг Гурбані). Класиками ашугської поезії вважаються Саят-Нова, Н. Овнатан, Хаста Гасим та ін.

Б

Баг&га рйма — рима, яка характеризується якомога більшою кількістю співзвуч у словах, що належать переваж­но до різних граматичних категорій:

Козацький вітер вишмагає душу,

і я у ніжність ледве добреду.

Яким вогнем спокутувати мушу

хронічну українську доброту?! (Ліна Костенко).

Багатство рими, що засвідчує її музичну якість, фіксується не лише наявністю виразно наголошених складів та опорних приголосних, а передусім — якнайповнішим суголоссям ліво­руч від наголошеного складу, розкриваючи риму будь- якої форми — окситонної, парокситонної, дактилічної чи гіпердактилічної. Б. р. набуває рис оригінальності і тоді, ко­ли римуються українські слова з чужоземними (а також з ар­хаїзмами, діалектизмами тощо):

Бідний брате! Дні твої намарне Пропали в фінських болотах, — Ліпше б ти, як трувер, впав на Марні З іменем Мадонни на устах (Є. Маланюк).

Б. р. спостерігається й у випадках, коли римується окреме слово з кількома суголосними словами: Вже навіть серце

скіфською бабою скаменючилось. Прокляніть, бабцю,

як перед вашою пам'яттю

завиню чимось (М. Тимчак).

Б. р. протистоїть бідній римі.

Багатоголбсся, або Полілбг (грец. poly — багато і logos — слово, вчення), — розмова, в якій водночас бере участь чимало співбесідників; художньо-стилістичний при­йом, використовуваний у різних літературних жанрах, перед­усім у прозових та драматичних, насичений репліками, вигу­ками, зауваженнями тощо, поданими у творі без вказівки на персонажа. Подеколи Б. вживається і в ліриці, посилюючи її експресивні зображально-виражальні можливості:

• Я друг народу!

• Навіть у Спінози, Сторінка сорок сьома, унизу Примітка третя...

• Хвальний наш колега, Мені здається...

• ...Я беру життя,

Я п'ю його із чаші золотої...

• Антоне! Просто п'єш денатурат, Та ще й не з чаші, а...

• Страшенно впали Радянські гроші...

• Ще в Едгара По Музика віршу...

• Жорж! Який нахаба! Узавтра в п'ять... Ні, ні,..

• Ах, ці жиди!

• Аліно Карлівно! Я хтів купить Для Люсі поні... [...] (М. Рильський).

Багатознічність — див.: Полісемія.

Багатосполучникбвість, або Полісйндетон (грец. poly — багато і syndeton — зв'язане), — фігура поетичного мовлення, виповнена повторюваними однаковими сполучниками задля посилення ліричної виразності чи медитативності. Цікавим прикладом Б. сприймається сонет «І» Б.-І. Антонича, насиче­ний сполучником «і» в анафоричній та епіфоричній позиції: І вітер, що жене на руннім полі, і дощ, що жне руді хмар руна в млі, і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі. І виноград, і водоспад удолі, і сад, і дзвінкодзвонні солов'ї, і їх пісні, немов фонема «і», і гай, і водограй, і край на волі. І сон на сіні й сонні лісу тіні, і смерк в руїні, і казки в країні, і чалі коні, й чвал баский по степі. І грунь, і рунь, і завтра у вертепі, і гарний світ удень і серед ночі, і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

Б. як засіб градації використовується також у прозових тво­рах, надаючи їм напруженого експресивного колориту, як, приміром, у новелі «Подвійне коло» Ю. Яновського з роману «Вершники».

«Багйття» — літературно-художній альманах, упоряд­кований і виданий І. Липою в Одесі 1905. Містив поетичні, про­зові твори письменників Галичини, Буковини, Наддніпрянсь­кої України. Засвідчив єдність українського літературного про­цесу, розкрив досягнення українського художнього слова в жанрі поезії та малої прози кінця XIX — початку XX ст. Літе­ратуру західноукраїнських земель репрезентували І. Франко (вірш «Якби ти знав!»), Ольга Кобилянська («Думи старого»), О. Маковей (цикли ліричних віршів «Оклики»), Б. Лепкий («Гей, чудові наші гори», «Подорожній», «О пісне народна», «На чужині»), Степан П'ятка (псевдонім С. Коваліва) («Ки­тайська яблунька»), Марія Колцуняк («Строфи»), Є. Ман- дичевський (новела з індійського життя «В долині поклонни­ків Брами»), О. Луцький (лірико-імпресіоністичні медита­ції), П. Карманський (поетичне звертання «До Г. М., артисти з Мексики»). Прозу й поезію Наддніпрянщини представляли Панас Мирний (уривок з роману «Повія»), Любов Яновська (оповідання «Лісничий»), Г. Хоткевич (цикл модерних новел «Життєві аналогії»), соціально-психологічні образки Наталки Полтавки («Лотерея-алегрі»), ліричні поезії Олександра Олеся (цикл «З пісень молодості»), твори Дніпрової Чайки, М. Ле- вицького, М. Вороного, М. Чернявського, О. Плюща та ін. Час­тина віршів та оповідань — це передруки з різних періодичних видань, частина — надрукована вперше. «Б.» зазнало цензур­них переслідувань: деякі твори були заборонені до друку («Марш Сагайдачного» М. Чернявського, вірш «Леандро» Б. Грінченка та ін.), надруковані з цензурними купюрами. Згід­но з цензурними вимогами твори подано російською абеткою.

Багші — народні співці, поети в Туркменії та Узбекис­тані, які виконували великі епічні поеми — дастани у супро­воді гри на дутарі.

Бієчка — різновид байки, невеличкий, здебільшого віршований гумористичний чи сатиричний твір. Розвиток Б

.пов'язаний передусім з іменем JI. Боровиковського (1809— 1989), автора збірки «Байки й прибаютки», в якій чільне міс­це було відведено міні-байці. Поет вважав, що байка нале­жить переважно до сатиричної, викривальної літератури, а «прибаютка» — до гумору. Повнокровному розвиткові Б. пе­решкоджала усталена думка, нібито цей жанр несерйозний, не вартий уваги письменника. Таке твердження розвіяли та­лановиті байкарі М. Годованець, П. Сліпчук, П. Ключина, П. Глазовий, створивши низку оригінальних Б. Значного по­ширення в новітній українській літературі здобули Б.-прит­чі, Б.-агітки, Б.-фейлетони, Б.-епіграми, Б.-жарти. Кожна з них — крилатий вислів, у якому у високохудожній формі висловлено повчальний досвід чи узагальнене спостережен­ня. Міні-байки прості, афористичні і легко запам'ятовують­ся. Серед новітніх байкарів найбільш плідно цей жанр освою­вав М. Хижко:

Одна дорога в Кабана:

Від корита до багна. * * *

У Трутнів нема буднів,

А в Бджіл — неділь.

Бійка — коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладено дидактичний зміст; один з різ­новидів ліро-епічного жанру. Складається з оповідної части­ни та висновку-повчання. У вчинках персонажів Б. — звірів, птахів, рослин — вбачаються і висміюються людські вади. Засновником Б. вважається легендарний еллін Езоп (VI— V ст. до н. е.), іменем якого (езопівською мовою) називають ін­коли підтекст художнього твору. Його традицію продовжив римлянин Федр (І ст. н. е.). Крім античних джерел, Б. зазнала впливу індійської «Панчатантри» («П'ять книг», III ст. н. е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором Б. вважа­ється французький байкар Ж. Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицію жанру, надав йому ви­ражальної гнучкості та змістової шляхетності. Вершинних здобутків досягла Б. у Росії (І. Крилов). Сучасна Б. різниться від античної переважно віршованою формою, їй притаманна астрофічна будова, різностопний ямб, що називається байко­вим віршем (різновид вільного вірша), здебільшого з парним римуванням. Жанр Б. має свою традицію в Україні. Він спос­терігається в «казаннях» Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорія Кониського, у «Баснях харковських» Г. Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П. Гулаком-Ар- темовським, Л. Боровиковським, Є. Гребінкою, особливо Л. Глібовим, з творчістю якого пов'язується розквіт жанру. До

Б. зверталися І. Франко, Б. Грінченко, а в XX ст. — В. Еллан (Блакитний), С. Пилипенко, М. Годованець, А. Косматенко, П. Глазовий та ін. Б. нині зазнає певної еволюції. Крім сю­жетних Б., з'являються Б.-приповідки («ліліпути»), а також Б.-епіграми, Б.-жарти, Б.-пародії тощо.

Байківнйця — збірка байок одного автора. Іноді так називають збірку багатьох байкарів, підміняючи назву «анто­логія байок». В українській новітній літературі термін «Б.» набув широкого застосування у 20-ті XX ст., після того як С. Пилипенко випустив у світ свою першу збірку байок під ці­єю назвою. Нині можна говорити про Б. М. Годованця, І. Сварника, П. Сліпчука, П. Красюка та ін.

Байронізм — ідейно-естетична концепція, яка поста­ла у європейському романтизмі XIX ст., пов'язана з творчіс­тю англійського поета Дж. Байрона, притаманна В. Гюго, А. де Він'ї, А. Міцкевичу, М. Лєрмонтову. Основні риси Б. — тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, абсолю­тизоване заперечення недосконалої дійсності. В Україні Б. позначився на «Історії русів», на творчості Є. Гребінки, М. Петренка, Л. Боровиковського та ін. представників Хар­ківської школи романтиків, згодом П. Куліша, однак спро­мігся розкритися лише незначними своїми гранями, перед­усім у пейзажній ліриці. Елементи Б. спостерігалися у ранній поезії І. Драча, М. Вінграновського.

Бікхій (грец. bakcheios — вакхічний стосовно культу бога Вакха або вакхалій) — див.: Античне віршування.

Балабінів гуртбк — гурток українських культурно-ос­вітніх діячів першої половини XVII ст., залучених Гедеоном Балабаном (1530—1607) до редакційно-видавничої діяльнос­ті, що розгорнулася у Стрятині (біля м. Рогатина) та Крилосі (біля м. Галича). Керував стрятинською друкарнею небіж Г. Балабана — Федір, редакторську роботу здійснював Федір Касіянович, активно працювали Памво Беринда, Гаврило До- рофієвич, Тарасій Земка. Б. г. продовжував справу Острозь­кого науково-літературного гуртка (друга половина XVI ст.), підняв книговидавничу справу в Україні на новий якісний рівень (введення до тексту сюжетних гравюр-ілюстрацій). Невдовзі, на початку XVII ст., учасники Б. г. переважною більшістю склали основу Києво-Печерського науково-літера­турного гуртка «Атеней».

Балагін (перс, bälähänä — верхня кімната) — тимча­совий дерев'яний театр для театралізованих видовищ під час Великодня, поширений в Україні та Росії XVIII—XIX ст. В репертуарі Б. — арлекінади, інтермедії, блазнювання, пан­томіми тощо.

Баліда (франц. ballade, від лат. ballare — танцюва­ти ) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-ге- «Барвйсті квіткй»

роїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сю­жетом. Зазнала посутніх змін від початків свого існування (XII—XIII ст.), коли вживалася як любовна пісня до танцю, поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема у дороб­ку Данте Аліг'єрі, під впливом канцони втратила свій танеч­ний рефрен. У французькій поезії XIV ст. Б. набула каноніч­них ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної осо­би; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431—63). Б., мо­дернізована в англо-шотландському варіанті, розкрилася в напруженому драматичному сюжеті, поглибленому романти­ками (Дж. Макферсон, Р. Берне, С. Колрідж, Ф. Шиллер, JI. Уланд, А. Міцкевич, В. Жуковський та ін.). В українській поезії Б., виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку П. Гулака-Артемовсько- го, JI. Боровиковського, І. Вагилевича, раннього Т. Шевченка та ін., сягаючи другої половини XIX ст. (Ю. Федькович, Б. Грінченко та ін.); напружений сюжет в ній розгортався на тлі переважно буряної природи, подеколи переймався фантас­тичними ознаками. У такому вигляді вона з'являлася в укра­їнській ліриці не так часто («Балада» Ю. Липи: «В'ється стежка між кущами, / Що чар-зіллям заросла...»), витісняла­ся історико-героїчними мотивами, пов'язаними з добою виз­вольних змагань 1917—21, до яких зверталися поети «роз­стріляного відродження» та еміграції, зокрема подією цього жанру була «Книга балад» О. Близька (1930). У другій поло­вині XX ст. Б. набула соціально-побутового взмістовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвідченої, ска­жімо, доробком І. Драча, котрий небезпідставно назвав одну із своїх збірок «Балади буднів» (1967), постійно підкреслю­ючи свідоме заземлення традиційно баладного пафосу.«Барвйсті квіткй» — літературно-художній деклама­тор, укладений С. Гаєвським і випущений у світ 1919 видав­ництвом «Поступ» у Києві. На відміну від інших хрестоматій­них видань містить не лише вибрані поетичні твори — лірику, ідилію, поему, баладу, легенду, байку, гумореску, сатиру, — а й відомості з теорії літератури, біографічні дані про авторів, словничок малозрозумілих слів. Призначений для культур­но-освітніх закладів, шкіл. Вийшов лише перший випуск — «Віршована поезія класиків старшої генерації», другий, який не побачив світу, мав охоплювати твори «поетів пізнішої до­би». Серед представлених поетів — І. Котляревський, Т. Шев­ченко, П. Куліш, І. Франко, Ю. Федькович, П. Грабовський, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Кониський, Леся Українка, М. Старицький, С. Руданський. Деякі твори, наприклад пое­ми «Сон», «Наймичка» Т. Шевченка, подані скорочено. Відіб­рано переважно твори високого громадянського звучання, лі­ричні вірші, гцЪ стали народними піснями («Дайте бо жить!» Ц. Білиловського, «Скажи мені правду, мій добрий козаче»