Він замахнеться раз — рев! свист! кружіння!

У другому рядку лише слово «кружіння» має повну форму, то­ді як «рев» вжито замість «ревіння», «свист» — замість «свис­тіння». Подеколи А. має авторську специфіку: «Гей, розчиняй­те всі вікна, хай увірвесь у груди вогкість» (М. Семенко). В де­яких випадках А. сполучається з аферезою, синхронізуючи її смислові поля. До цього прийому вдавався П. Тичина: вітер вітер ві терзає дуба кле на хмарах хмуре сон це знов осінній ві.

Цей досвід плідно використовували поети наступних генера­цій, зокрема В. Стус.

Апбкрифи (грец. apokryphes — таємний, заповід­ний) — велика група християнського епосу, пов'язана із сю­жетами Святого Письма, житіями святих, версіями першопо- чатку світу тощо. Існували у рукописному вигляді. Зміст А. відображений у «Палеї толковій» та «Палеї історичній». Ок­рему групу становлять А. есхатологічні, де мовиться про Страшний Суд та потойбіччя («Книга про тайни Єнохові», «Ходіння Богородиці по муках» та ін.). Ортодоксальна церква не сприймала А., накладала на них заборону. Так з'явилися ін­декси «ложних книг», відомі вже в києворуську добу, примі­ром у складі «Ізборника Святослава» (1073). А. (до яких відно­силися також гадальні книги, громники, проповіді, казання тощо) мали неабиякий вплив на художню літературу. Так, «не- канонічні» тексти «Об'явлення Апостола Павла» були одним із джерел «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі. Сюжет «Ходін­ня Богородиці по муках» переосмислювався П. Тичиною (« Скорбна мати »).

Аполітйзм (грец. а — префікс, що означає заперечен­ня, і politike — політика) — відсутність зацікавлень політи­кою, політичною діяльністю, свідоме нехтування політични­ми проблемами. У літературі і літературознавстві А. свідомо культивується тими, хто розуміє мистецтво як незацікавлену естетичну діяльність, а політику трактує як безцеремонне ма­ніпулювання масами задля власної вигоди чи задоволення честолюбства і тому самоусувається від активного громадсь­ко-політичного життя. А. одних полегшує політиканство ін­шим, тому літературознавець стикається з А., який стає пред­метом художнього зображення (романи і драми В. Винничен- ка), або позицією письменників і критиків (Б.-І. Антонич, Ю. Тарнавський та ін.).

Апблбг (грец. apologos — оповідь) — коротка мораль­но-повчальна повість з підтекстом, близька до притчі. Героя-

Аполбгія

ми тут виступають предмети, звірі, птахи, рослини. А. виник на Сході («Панчатантра», «Калила і Димна» та ін.), його еле­менти спостерігаються у «Повісті про Варлаама та Йоасафа», якою свого часу зацікавився І. Франко. Перші згадки про А. наявні в українських поетиках ХУП—ХУПІ ст.

Аполбгія (грец. apologia — захист, виправдання) — беззастережний захист певних положень, теорії чи особи. Так, під час дискусії з М. Драгомановим на сторінках «Прав­ди» Б. Грінченко був апологетом самобутнього розвитку укра­їнства. М. Хвильовий у статті «Апологети писаризму» висту­пав проти прихильників «червоної просвіти» та тотального уза- лежнення української культури і літератури від російської.

Апосіопбза (грец. aposiöpisis — мовчання) — стиліс­тична фігура, незавершене, раптово обірване речення, в яко­му думка висловлена не повністю. А. підкреслює неможли­вість сформувати всю глибину думки, почуття або небажання про все говорити, оскільки співбесідник спроможний зрозумі­ти й без слів. Наприклад: «— Ха-ха-ха! ...всіх ...викоренити ... ха-ха-ха! ...щоб і на насіння ...всіх! ...а-ха-ха... — вона аж хли­пала» (М. Коцюбинський); «Ми йшли туди ...Та яке там йшли ..Летіли, рвалися... Тож ми вірили, що там ...Зрештою, ти сам знаєш...» (У. Самчук); «Тато, бувало, й за цілий день так багато не вибалакували слів. А тут...» (Р. Федорів). Там, під горою, в посмутнілій хаті, стоїть труна... а там, на тій горі... І пізнє літо... снопики на нивці... гукає мати... бігає хлоп'я... А там, у гробі... (Ліна Костенко).

«Апбстол» — одна з перших в Україні друкована кни­га, створена у Львові 1573—74 друкарем Іваном Федоровим. Містить діяння і послання апостолів. Книги, що скорочено називаються апостолами, належать до богослужебних і є пам'ятками ранньохристиянської писемності. Львівський «А.» здебільшого повторює текст московського «А.» (1564) Івана Федорова, але його правопис наближений до вживаного в Україні. В ансамблі львівського «А.» вміщено пояснюваль­ні статті на початку книги, а наприкінці — публіцистично-ав­тобіографічний твір «Повість како начася і како совершися друкарня сія» Івана Федорова з образом друкаря-просвітите- ля, «сівача зерен духовних».

Апострбфа (грец. apostrophB, букв. — відхилення, тут — звертання) — стилістична фігура, звертання до від­сутньої особи, як до присутньої, до персоніфікованих явищ природи; приміром звертання Ярославни до Сонця, Вітру та Дніпра-Славутича («Слово про Ігорів похід»). А. притаманна народній свідомості, зумовлена традицією гармонійного жит­тя з довкіллям, зафіксована у міфологічних сюжетах, у різ-

Аргб

них жанрах фольклору (легенди, казки, замовляння, молит­ви тощо). У поезії А. почасти набуває риторичного ґатунку: Сонце Драстуй —

Шле тобі привіт бунтливий Семенко (М. Семенко).

Апофазія (грец. apophasis — заперечення) — компози­ційний та стилістичний прийом, що полягає в рішучому запе­реченні попередньої думки в межах одного вірша (вислову). Класичний приклад А. — поезія «Мені однаково...» Т. Шев­ченка, в якій заперечується сформульована на її початку дум­ка «Мені однаково, / Чи буду/ Я жить в Україні, / Чи ні...»:

Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, неоднаково мені.

Апофёгма (грец. apophthegma — стислий вислів, влуч­не слово) — коротке оповідання про репліку чи витівку мудре­ця, митця, просто розумної, дотепної людини. Найпопулярні- ші герої А. — діячі античного світу. Естетичним центром А. є кмітливість, мудрість, дотепність, дошкульність, швидка і не­сподівана реакція. Типова форма реакції — репліка. А. була дуже поширеним жанром у європейській літературі від антич­ності до XVIII ст. Особливої популярності А. набула в добу Ре­несансу. В Україні — протягом XVI—XVIII ст. А. часто вико­ристовувалась як ілюстративний матеріал у творах полемічної та повчально-ораторської літератури.

Апофебз (грец. apotheosis — обожнення) — власне урочисте прилучення до божественної громади. В античні ча­си до її складу обиралися засновники колоній, герої Пело­поннеської війни, соратники Александра Македонського та й він сам, пізніше — в римську добу — Юлій Цезар та ін. Нині це поняття вживається у переносному значенні: у розумінні певної урочистості, подеколи — як фінальна сцена в театраль­них виставах. Іноді А. сприймається у гостро іронічному ас­пекті, коли йдеться про уславлення, возвеличення окремої особи, утвердження її «культу». Так, А. перетворився на стильовий етикет імітат-літератури т. зв. соціалістичного ре­алізму, зобов'язаної оспівувати «вождя народів» Й. Сталіна та політику комуністичної партії.

Аргб (франц. argot — жаргон) — 1) соціальний різно­вид мови, який характеризується вузькопрофесійною або своє­рідно освоєною загальновживаною лексикою, що має елемен­ти умовності, штучності і «таємничості». А. існує на базі за­гальнонародної мови, зокрема її граматики, але використовує «Аргб»

слова з інших мов, діалектів та штучно створені; відрізняєть­ся деякими граматичними формами та окремими особливос­тями вимови. А. — мова замкнутих соціальних груп, яка фун­кціонує як засіб відокремлення групи від іншої частини сус­пільства для приховування мети комунікації: лірницьке, ремісницьке, студентське, бурсацьке А. (див.: Тарабарська мова). У цьому значенні те саме, що жаргон (див.: Мова); 2) мова декласованих елементів суспільства і кримінального се­редовища: жебраків, волоцюг, злодіїв та ін. злочинців — жеб­рацьке А., злодійське (кримінальне) А., або «блатна» мова (найвідоміший з видів А.). Слова і вирази А., використовува­ні в загальнонародній мові, називаються арготизмами: «блат­ний», «по блату», «стояти на шухері», «кімарити», «шкет», «шмон» та ін. Вони, втрачаючи системні зв'язки з іншими словами А., зберігають експресивність. У мові художньої лі­тератури злодійське А. чи окремі його елементи використо­вуються для створення колориту кримінального середовища та мовної характеристики персонажів, а також при т. зв. опо­відній манері в авторському мовленні (І. Франко, А. Теслен- ко, І. Микитенко, Б. Антоненко-Давидович). «Е, що то ви, молоді яндруси, говорите!.. По місті тротуарами ходять та ходаки з долини висмикують — велика штука. А зловлять хатраки, то також що? Заведуть на дідівню, кобзнуть там чи й не кобзнуть, та й по всій історії» («Хлопська комісія» І. Франка).

«Аргб» — літературний збірник, що вийшов 1914 в од­нойменному видавництві у Києві. Упорядкований Оленою Пчілкою та Ф. Петруненком. Збірник включає вірші «Втом­лений Бог», «Метаморфози» Олени Пчілки та ін. (надрукова­ні за підписами Олена Пчілка, Кочубеївна), мариністичний цикл поезій «Над морем» Мусія Бандуриста (псевдонім М. Федорова), «Голоси над морем» Ф. Петруненка (під псевдо­німами Ст. Вершій, Криштоф Май), твори Надії Кибальчич, М. Чернявського, О. Карашкевича та ін. Опубліковано також оповідання «Смерть поета» Г. Хоткевича (про долю шведсько­го письменника К.-М. Бельмана), вірш «На мотив з Міцкеви- ча» Лесі Українки (з приміткою Олени Пчілки), а також кон­спект її ненаписаної драми «На передмістю Олександрії». Мав переважно мариністичний характер.

Аргументація (лат. argumentatio — наведення аргу­ментів ) — обґрунтування будь-якого положення, судження. В літературознавстві, передусім у теорії літератури, в істори- ко-літературних працях, вимоги, розроблені логікою щодо іс­тинності суджень, діють тільки частково, оскільки мистецтво істотно відмінне від науки. Тим більше своєрідною є А. в літе­ратурній критиці. Якщо в науці головним аргументом є дум­ка, істинність якої доведена суспільною практикою, самооче­видними аксіомами, то в літературознавстві такі аргументи

Арістофінів рядбк

стосуються передусім позаестетичної сфери (біографії митця, його творчого процесу, тематики й проблематики творів, зна­чення творчості в суспільстві). У ролі аргументів тут вжива­ються дати, події, в яких брав участь митець, прототипи, що живили систему персонажів автора тощо. їх можна перевіри­ти, верифікувати, подбати про точність, несуперечливість формулювань, послідовність викладу, об'єктивне відтворен­ня поглядів митця за його статтями, записними книжками, щоденниками. Справа ускладнюється, коли йдеться про ху­дожньо-естетичну своєрідність, стильову домінанту твору, його інтерпретацію та оцінку. Літературознавчі міркування, літературно-критичні оцінки, процес аргументування вис­новків, підсумкові оцінки, визначення понять, якими оперує літературознавець, називання критеріїв, якими він керуєть­ся, аналіз сюжету, композиції, мови твору, його зіставлення з іншими творами — все це і становить систему обґрунтуван­ня літературознавчих суджень.

«Арбна» — всеукраїнська федерація пролетарських письменників та митців, заснована у Харкові (1922). В одно­йменному часописі (з'явився лише один номер у 1922) було опубліковано статут угруповання, декларацію, де заперечува­лася теза «мистецтво для мистецтва». «А.» мала свої секції у Києві, Москві. До її складу входили М. Хвильовий, В. Полі­щук, В. Гадзінський, П;"Тичина та ін.

«Аристократйзм д^ху» — термін, вживаний українсь­ким письменством на початку XX ст. задля розкриття вищих (елітарних) якостей людської душі, позначеної бездоганними чеснотами та тонким естетичним чуттям. Такими рисами ха­рактеризуються персонажі творів О. Кобилянської («Некуль­турна», «Вальс меланхолійний» тощо), Лесі Українки (Мавка у «Лісовій пісні», Річард Айрон в «У пущі», Долорес у «Ка­мінному господарі» та ін.), А. Тесленка («Страчене життя»), С. Васильченка («Талант»), В. Винниченка («Раб краси») та ін. Вони засвідчують, що «А. д.» притаманний не «вибра­ним» окремим особам, а випливає з основ менталітету україн­ців, спростовуючи егалітарне уявлення про український на­род як «хлопський». Потужний пафос «А. д.» спостерігається також у творчості М. Коцюбинського, Олександра Олеся, М. Вороного, раннього П. Тичини, «неокласиків», представ­ників «празької школи» тощо.

Аритмія (грец. а — префікс, що означає заперечення, і rh.yth.mia — розмірність, узгодженість) — порушення вір­шового ритму; вірш, написаний одним розміром, але в ньо­му трапляються стопи і рядки іншого розміру (див.: Амфі­макр; Анакруза; Антианакруза; Гіперкаталекта; Каталек­тика і т. п.).

Арістофінів рядбк — в античному віршуванні — сила- Гю-метричний двоскладовий віршовий рядок на десять мор,який, очевидно, розвинувся з гліконівського (— и u /— u / — u). Самостійно не вживався, траплявся в пісенних части­нах комедій Арістофана.

«Арка» — літературно-мистецький часопис, що дру­кувався у Мюнхені 1946—47 у видавництві «Українська три­буна» (у співпраці з видавничою комісією МУРу) за редакці­єю В. Домонтовича (Петрова) та Ю. Шереха (Шевельова). Тут друкувалися твори письменників-репатріантів та емігрантів довоєнного періоду (І. Багряний, Леонід Полтава, В. Барка, Є. Маланюк, Ю. Шерех та ін.).

Арсенід худбжніх засобів — наявність зображально- виражальних засобів у літературному творі. Термін вжива­ється критикою для характеристики багатства чи бідності, розмаїтості чи обмеженості зображально-виражальних засо­бів художньої літератури (портрет, пейзаж, інтер'єр, опис, розповідь, монологи, діалоги).

«Артистйчна красі» («поетична красі») — синоніміч­ні терміни І. Франка, які в його естетичній концепції переда­ють поняття про красу художнього твору. У статті «Леся Ук­раїнка» він писав: «Поетична красота, се не є сама красота по­етичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красоти, ідейної гармонії». А в пра­ці «Із секретів поетичної творчості» у підсумковому розділі «Що таке поетична красота?» зробив висновок, що «в артис­тичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас да­ний твір і якими способами артист зумів осягнути те вражен­ня». У контексті Франкових роздумів про літературу та ін. види мистецтва слово «артист» вживається в сучасному зна­ченні митець, отже, «артистична краса» — в значенні «ху­дожня краса», «краса мистецтва», або «артизм», «артис­тизм». До речі, в такому значенні вживали поняття «А. к.» сучасники І. Франка — модерністи.

«Артистйчний вісник» — ілюстрований мистецький щомісячник, виходив у Львові (1905) за редакцією І. Труша та С. Людкевича. Крім матеріалів з теорії та історії мистецтв, тут друкувалися і художні твори.

«Артистйчно-літерат^рні новйни» — серія видань художніх творів, здійснена В. Щуратом (1893—1900). З'яви­лося чотири книжки: «Мої листи» В. Щурата (1898), «Нове­ли» Е. По в перекладі І. Петрушевича (1899), «Мелійська Венера» П. Ліндау у перекладі В. Щурата (1900), «Образки з Криниці» В. Щурата під криптонімом В. К. (1900).

Артурівські легёнди — народні легенди кельтів Вельсу, які започаткували низку поетичних творів. В їх осередді —

Архаїзми

образ Артура, одного із бритських королів (V—VI ст.), які бо­ролися проти англосаксонських завойовників. Історичного Артура згадують кельтські та бретонські барди, починаючи з VIII ст., в «Історії королів Британії» (прибл. 1137) латинсько­го хроніка Гальфріда Монмаутського. Перекази про ідеалізо­ваного Артура та лицарів Круглого Столу розвинулися лицар­ською поезією Франції (Кретьєн де Труа, XII ст.), Німеччини (Гартман фон Aye, XII—XIII ст.). Обробку легенди про свято­го Грааля здійснив В. фон Ешенбах у своєму романі «Парци- фаль» (прибл. 1210). В Англії поширювалися переклади рома­нів «Артур», «Артур і Мерлін» та ін. За мотивами А. л. створе­но англійський лицарський роман у віршах «Сер Гавейн та Зелений лицар» (XIV ст.). Невдовзі з'явилися твори, в яких пе­реосмислювалася артурівська тема («Смерть Артура» Т. Мело- рі та ін.), викликаючи неослабний інтерес і в наступні часи. Марк Твен використав її з пародійною метою («Янкі при дворі короля Артура»). До мотивів А. л. зверталися й українські письменники, зокрема Юрій Клен в епопеї «Попіл імперій».

Ар^з — у тюркомовній, арабській та перській класич­них літературах — система квантитативного віршування, ба­зована на чергуванні довгих та коротких складів. Першим твором у тюркомовній поезії, написаним А., вважається пое­ма «Книга, що дарує щастя» Ю. Хас Хаджипа (XI ст.). Хоч А. уже існував в арабській та перській ліриці, був систематизо­ваний віршознавцем із Басри Халілом Ібн Ахмедом аль-Фара- гіді, який установив п'ятнадцять його різновидів, що згодом доповнилися ще чотирма. Нині східна поезія нараховує до шістдесяти різновидів А., до якого зверталися Алішер Навої, Махтумкулі, Фуркат та ін. Вивченням А. займався А. Крим­ський («Арабская литература в очерках и образцах», 1911).

Архаїзми (грец. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні чи синтаксичні форми, що вжи­ваються в художній літературі як прийоми з різними стиліс­тичними функціями: для якомога точнішого відтворення колориту зображуваної історичної доби, для підкреслення особливостей мови персонажів минувшини, з урочистою чи іронічною метою, для витворення семантичного синкретизму. До А. відносять історизми (частина слів, витіснена з активної лексики в пасивну), біблеїзми, старослов'янізми, давньоукра- їнізми. А. в українській літературі мають велику традицію, присутні у всіх її родах і жанрах. Особливий інтерес А. ви­кликали у представників «празької школи», захоплених істо- ріософічними мотивами (Є. Маланюк, Оксана Лятуринська, Ю. Липа та ін.), де їм відкривалися основи етногенетичної пам'яті. Задля цього, приміром, О. Стефанович заповнив А. простір власної поезії, вдаючись навіть до рідкісних, але по­сутніх експериментів, як у вірші «З літопису»:

Бі ко поятим глас витязя: «Яко толико вас, гости, I не могосте одбитися, Но побігосте? »

І отвіщаху, глаголюще: «Яко нам битися з вами! — Цілоє бихом побоїще Вслали тілами.

Бяху бо верху вас друзії, Грозно крильми помаваху, — Світлі і страшні в оружії Вам помагаху».Архетйп (грец. агскё — початок і typos — образ) — прообраз, первісний образ, ідея. За Платоном, — це «ейдос», об­раз, що осягається інтелектом; за Блаженним Августином, — споконвічний, наявний в основі пізнання образ. Термін у різ­них системах духовної діяльності має відмінне понятійне на­повнення: у текстології — найдавніше спільне джерело всіх наступних копій, переробок (переважно рукописних спис­ків); у лінгвістиці — вихідна форма слова для пізніших утво­рень; у психології — прадавній взірець (абстрагована від кон­кретних ситуацій ідея) колективної, збірної підсвідомості, який існує одвічно у свідомості людства і, передаючись з роду в рід, від покоління до покоління впродовж тисячоліть, у кін­цевому підсумку мотивує вчинки і дії людини. А. актуалізу­ється і виявляється в різних сферах духовного життя і пове­дінки людини через символи, образи уяви, які мають прихо­ваний сенс і потребують відповідного тлумачення. Особливого значення А. набув в аналітичній психології К.-Г. Юнга, де він співвідноситься з несвідомою активністю людини, хоч і не визначається нею. А. закладений в основу чуттєво-настроє­вих комплексів, визначаючи їх автономію, найяскравіше пос­тає у міфах, фантазіях, снах, галюцинаціях, художній твор­чості тощо у вигляді спрадавна стійких мотивів та асоціацій, названих Юнгом архетипічними ідеями, що існують поряд з інстинктами. Це вроджені психічні структури, зосереджені в глибинах «колективного несвідомого», які закладають підва­лини як специфічно національної, так і загальнолюдської символіки. Людська душа має в собі розмаїті А.: тут і апріор­ні умови інтуїції, і первісні форми осягнення довкілля та внутрішнього світу, і позачасові підстави думок і почуттів, ві­дображені у багатстві міфологічних тем, і колективний осад історичної минувшини, закарбований в етногенетичній пам'яті і тому наділений архаїчною прикметою. Різні вчені розглядають А. стосовно своїх концепцій: уподібнюють до тих мотивів, образів, які походять від міфів, ритуалів тощо

(Н. Фрей), розширено тлумачать поняття «А.», твердячи, що в поезії А. — це ідея, персонаж, акція, об'єкт, випадок, що охоплює найсуттєвіші риси, які є первісними, загальними, універсальними і виявляються критиками шляхом зіставного аналізу з міфами і ритуалами (Б. Романенчук). А. розгляда­ються як одне з потужних і невичерпних джерел літератури та мистецтва, як, скажімо, А. лісу і землі в повісті «Земля» Ольги Кобилянської, А. лісу і міста у ліриці Б.-І. Антонича, А. степу у творчості Т. Шевченка чи Є. Маланюка і т. ін. Ці та аналогічні А., випливаючи на «поверхню» свідомості у формі літературного твору, актуалізують всезагальні стрижневі оз­наки, іманентно притаманні національній ментальності і вод­ночас людському родові. В українському літературознавстві, яке до проблеми психоаналізу зверталося ще у 20—30-ті XX ст. (С. Балей, В. Підмогильний), інтерес до А. відновлю­ється наприкінці 80-х XX ст.

«Архйв Юго-Зіпадной Россйи» (повна назва «Архйв Юго-Зіпадной Россйи, издавіемьій Комйссией для разббра дрёвних іктов, состоящей при Кйевском, Подбльском и Во­лынском генеріл-губерніторе») — архів, що вийшов у 1859—1914 (всього 35 томів) у Києві. Крім матеріалів еконо­мічного, правового, релігійного ґатунку, тут були і літера­турні пам'ятки («Синопсис», «Ліфос» та ін.), листи і твори Іова Борецького, Данила Братковського, Івана Вишенсько- го, Інокентія Гізеля, Опанаса Кальнофойського, Георгія Ко- ниського, Захарії Копистенського, Сильвестра Косова, Івана Максимовича та ін.

Архілбхів рядбк — в античній версифікації — віршовий рядок із двох піввіршів відповідно чотиристопного дактиля та тристопного хорея з дієрезою (міжстопним словоподілом) за схемою: — ии /— и и /— и и /— и и /— и /— и /. Названий за іменем еллінського поета Архілоха (VII ст. до н. е.). Вживав­ся разом із ямбічними рядками у третій архілоховій строфі.

Архітвір (грец. arche — початок, вищий ступінь чо­гось) — досконалий твір, шедевр, який є зразком у мистецтві, у творчості митця, в літературному напрямі. У такому зна­ченні термін «А.» вживав І. Франко в літературно-критичних працях.

Архітектбніка (грец. architektoniki — архітектура, мистецтво керувати) — будова художнього твору як єдино­го цілого, інтегральний взаємозв'язок основних його склад­ників. Відображаючи загальний план його цілісності, А. вод­ночас виявляє свою відмінність від композиції, власне побу­дови окремих його частин, образів, деталей, сюжетних ліній.

З

65

Асиндетбн (грец. asyndeton — безсполучниковість) — будова переважно поетичного мовлення, з якого усунені спо­лучники задля увиразнення та стислості виразу. Црикладів