Антропоморфізм

К. Леві-Стросса про структуру міфу і про міфи. Спорідненими з А. к. науками є соціальна та структуральна антропології.

Антропоморфізм (грец. anthröpos — людина і morphe — форма) — різновид персоніфікації, коли предмет художнього зображення вподібнюється людині:

В соняшника були руки і ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина, і лежав у піску.

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі,

Щоб виливати з вуха воду,

І раптом побачив сонце [...] (І. Драч).

А. української літератури має невичерпні джерела в націо­нальній міфології, в різних жанрах фольклору.

Антропбнім (грец. anthröpos — людина і опутпа — ім'я) — категорія стилістики, яка характеризує ім'я (прізви­ще) людини. А. бувають нейтральні та промовисті, що особли­во спостерігається при доборі псевдоніма певним письменни­ком (Лариса Косач ■— Леся Українка, Микола Фітільов — Микола Хвильовий, Павло Губенко — Остап Вишня, Іван Ковтун — Юрій Вухналь та ін.). А. властиві бароковій літера­турі, часто закодовуються в акровіршах. Відгомін цієї прак­тики наявний у творчості І. Котляревського: [...] Еней до всіх їх доглядався, Знайшов з троянців ось кого:

Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка [...].

При цьому деякі автори, передусім у творах історичної спря­мованості, намагаються зберегти імена історичних постатей («Чорна рада» П. Куліша, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Свя­тослав» та «Володимир» В. Скляренка, «Мазепа» Б. Лепкого та ін.). Така тенденція наявна і тоді, коли письменник прагне дотриматися документальної чи хронікальної достовірності зображуваного. Так, І. Багряний у романі «Сад Гетсимансь- кий» зберіг імена деяких енкаведистів. У поезії А. може пра­вити за основу ліричного сюжету: «Од дихання мого тихий мак обліта, / ніби ім'я печальне — Марія...» (В. Сосюра).

Антропоніміка — розділ ономастики (галузь мовозна­вства, покликана вивчати назви родів, племен, націй, геогра­фічні назви та ін.), в якому досліджуються власні імена, пріз­вища, псевдоніми тощо як письменників, так і персонажів у художніх творах, розкривається їхній ідейний зміст (подеко­ли символічне значення), як Калитка в драмі «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого або Огир, Матюха, Гнида в романі «Бу-

Аплікіція

р'ян» А. Головка та ін. Цікавим прикладом А., скажімо, є вірш «Метемфізис» М. Йогансена, в контексті якого закодовані пріз­вища представників літературного відродження 20-х XX ст.: А нас, тих, що знали зарані пісню, Заспівають у трави, квіти й коріння, Вітерець хвильовий пролетить і свисне, Тичину блакитний елан оповине, Закиває лісними очима сосюра, І знайдеться десь перекручений корінь, Такий незграбний, такий чудернацький і бурий, Що для нього назвищ не стане тих, Що раз полізуть в історію І наречуть йому химерне ймення: — Йогансен.

«Анфолбгіон», або «Антолбгіон» (грец. anthologia, букв. — квітник), — збірники текстів релігійного та літера­турного змісту (молитви, уривки Святого Письма, житія тощо), які виходили в Україні у XVI—XIX ст. Перше таке ви­дання здійснено у 1619 у Києво-Печерській лаврі (переклад текстів із давньогрецької мови Іова Борецького, передмова та післямова Єлисея Плетенецького і Памви Беринди). З'явили­ся «А.» також у друкарні Львівського братства, Новгород-Сі- верській, Чернігівській та Почаївській друкарнях.

AnapäT кнйги — додаткові тексти, що включаються в ансамбль книги поряд з основними для сприяння читачеві в користуванні книгою (довідково-допоміжний апарат) і розу­мінні змісту (науково-довідковий апарат). Довідково-допо­міжний апарат формують зміст, анотація, предметний, іменний та ін. покажчики, списки ілюстрацій, таблиць, ко­лонтитул. Науково-довідковий апарат включає вступну статтю, передмову автора, редактора, видавця, післямову, коментарі, примітки, бібліографічні посилання, прикниж- кові списки літератури.

Аперцбпція (грец. а — префікс, що означає заперечення, і perceptio — сприймання) — у психології — уважне, зосере­джене сприймання зовнішнього щодо людини світу на основі попереднього досвіду, на противагу перцепції як несвідомо­му, автоматичному сприйманню. Розмежування термінів «А.» і «перцепція» привертає увагу літературознавців до увиразнення відмінностей між сприйманням художнього твору підлітками і дорослими читачами, неосвіченими і фі­лологічно вишколеними читачами з великим життєвим та ес­тетичним досвідом, між першим і другим читанням одного і того ж твору.

Аплікіція (лат. applicatio — приєднання) — введен­ня у літературний текст цитат (прислів'я, приказки, афориз­ми, фрагменти з художнього твору та ін.) почасти у зміненому

Апогёй

вигляді. Прикладом А. можуть бути рядки із сонета «Князь Ігор» М. Зерова, взяті із «Слова про Ігорів похід»: А любо Дону шоломом зачерпти! Одважний князю, ти не знаєш смерти, Круг тебе гуслі задзвенять [...].

А. близька до центона і водночас відмінна від нього неприхо­ваністю цитування.

Апогёй (грец. apogeios — віддалений від Землі) — най­вищий ступінь розвитку, піднесення духу, слави тощо. В ху­дожній літературі — найгостріший момент розв'язання дра­матичного конфлікту, сюжетної дії. Так, у повісті «Марія» У. Самчука розвиток подій народного лиха під час голодомо­ру 1933 сягає А., коли батько змушений убити свого деградо- ваного сина-більшовика, а сам зникнути безвісти.

«Апокіліпсис» (грец. apokalypsis — розкриття, одкро­вення ) — поширена назва заключної, найзагадковішої книги Нового Заповіту «Об'явлення св. Іоанна Богослова». Виникла, можливо, в 68—69 чи 81—96 н. е. на острові Патмос в Егейсь- кому морі, куди Іоанна Богослова було заслано за проповіду­вання християнства. Належить до т. зв. пророцьких книг (див.: Книга пророка Даниїла). В «Об'явленні св. Іоанна Бого­слова» йдеться про «останні часи» на Землі, дні Божого Суду над людьми. Всі описані картини кінця світу йому нібито при­виділися, коли він перебував «у дусі» — надприродному стані тайнобачення: йому явився Ісус Христос і велів написати цю книгу. Вона складається із 22 глав, де за допомогою езотерич­них, космічних ситуацій та учасників подій, названих симво­лічно-алегоричними іменами, описано вірогідний кінець світу, боротьбу Добра і Зла, Світла і Темряви. Ідеї, думки і образи «А.» активно використовуються у творчості художників та письменників багатьох поколінь. В українській літературі мо­тив кінця світу простежується у поезії бароко, Т. Шевченка, А. Метлинського, символістів, Т. Осьмачки, у творах про Чор­нобильську катастрофу («Чорнобильська мадонна» І. Драча).

Апокбпа (грец. apokopi — утинання) — усічення на­прикінці слова одного чи кількох звуків без порушення зна­чення слова. А. поширена у мовній (побутовій) практиці, що впливає і на художнє мовлення:

Що кидає тебе у відчай?

Котра частина твого «я»?

Ота, що плаче?

Та, що квилить?

Ота, що наріка? (JI. Ярмак).

Останнє дієслово у цитованій строфі «наріка» втратило закін­чення «є», тобто повну форму закінчення. Інший приклад з вірша «Вітер з України» П. Тичини:

Акблбг