Античне віршування

часу» Г. Веллса, «Легша абетки» Р. Кіплінга, «Спогади про майбутнє» Р. Нокса, «R. V. R.» К. Чапека та ін.). Після утвер­дження тоталітарних режимів за більшовицькою та нацистсь­кою схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, ан- тиутопічні твори набувають особливої актуальності: «1984» Дж. Оруела, «Коли цілунки довелося обірвати» К. Фіцгіббона, «Невситиме насіння», «1985» Е. Бьорджесса та ін.

Антифріз, або Антифрізис (грец. antiphrasis — за­темнення), — вживання слів та виразів у протилежному зна­ченні, подеколи іронічно:

Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять. Шалене слово загнуздавши римою, влітаю в ніч. Слова мене п'янять. Я — алкоголік страченої суті, Її Сізіф, алхімік і мурах. Мої слова, у чоботи не взуті,

спливають кров'ю на її тернах [...] (Ліна Костенко).

А. знаходить також найповніше поширення у творах гумо­ристичного та сатиричного спрямування.

Антиципіція (лат. anticipatio — визначення напе­ред) — випередження, здогад. У логіці А. називають теоре­тичне передбачення цвищ або дій на основі попереднього дос­віду. У системі І. Канта А. сприйняття називається тверджен­ня, в якому висловлюється все, що можна осягнути наперед, до пізнання через конкретні відчуття. В риториці А. — фігу­ра, що виражає передбачення можливих закидів противника і їх випереджувальне заперечення ще до того, як опонент ого­лосить свої закиди. У стилістиці А. називають мовні структу­ри типу: «А невмолима смерть навіки замкнула її занімілі вуста» (уста заніміли, аж тоді смерть їх замкнула). У літературі А. — композиційний засіб, суть якого полягає в то­му, що автор від імені оповідача чи ліричного героя (або в ін­ший спосіб) подає інформацію, яка стосується наступних по­дій, мотивів, розвитку дії чи поведінки персонажів. Антици- паційну функцію виконують у творах зачини, заспіви, віщі знаки, сни, пророцтва. А. буває пряма (безпосередня), зворот­на, контрастна, алюзійна. Всі ці види А. мають місце в межах контексту твору. Позатекстуальна А. трапляється, коли зміст твору бодай якоюсь мірою підказується читачеві ще до його читання, розкривається через заголовок, присвяту, епіграф, дату і місце написання твору. У психології творчості А. нази­вають орієнтацію письменника на реального чи ідеального читача: «Антиципація читацького сприймання супроводить процес творення художнього образу...» (В. Державін).

Античне (лат. antiquus — давній) віршувйння — різ­новид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та

Античність

коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та ко­роткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпрості­шим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (и), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи А. в. такі: двоскладові (на три мори): ямб (и —), хорей, або трохей (— и), трибрахій (иии); трискладові (на чотири мори): дактиль (— u и), анапест (и и —), спондей ( ); п'ятискладові: бак­хій та антибакхій (и та и), кретик (— и —), амфі­макр ( и) та чотири пеони (— u u u, u — и u,

u и — —); шестискладові: молос ( ), хоріямб

(— u u —), антиспаст (и u), два іоники (u u , u

u), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити

( u ,— u , u —, и). Короткі триморні,

подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кож­ній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однако­вих стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (и —) на спондей ( ), збагачуючи таким чи­ном ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особ­ливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаю­чи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах вір­шового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Най- популярнішими були алкеєва строфа, сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А. в., але тер­мінологія, набувши нового змістового наповнення, зберегла­ся, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам.

Антйчність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка утворила фундамент євро­пейської культури. А. дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Евріпіда, комедіографа Арістофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературо­знавця і філософа Арістотеля, «батька історії» Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток низки літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія то­що). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В україн- «Антолбгія римської побзії»

ській літературі до античних сюжетів звертались І. Котлярев­ський, JI. Глібов, І. Франко, Леся Українка, М. Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та ін.

Антолбгія (грец. anthologia, букв. — квітник) — збір­ник окремих творів кількох письменників певного жанру чи літературного періоду. Першим упорядником А. вважається еллінський поет Мелеагр із Гадари (наприкінці II — на початку І ст. до н. е.). А. поширювались і в період Київської Русі («Ізборники»). В добу нової української літератури з'явилась «Антологія руська» (Львів, 1881), що стала ваго­мою подією XIX ст. На її сторінках було вміщено твори 42 ук­раїнських поетів, починаючи від І. Котляревського. Засвідчила могутній творчий потенціал національної лірики, який прояв­лявся всупереч несприятливим умовам, що випали українству. Ця тенденція літературного та національного самостверджен­ня продовжувалась і в А. XX ст.: «Вік», «Акорди», «Розвага», «Українська муза», «Будні», «За 25 літ», «Розстріляне відро­дження», «Координати», «Атом серця» таін.

«Антолбгія літератур Схбду» — збірник перекладів з літератур Сходу та приазовських греків-румеїв, виданий у Харкові 1961 в упорядкуванні А. Ковалівського (він же — ав­тор передмови та коментарів). Тут вперше опубліковано пе­реклади П. Ріттера з давньоіндійської літератури, В. Черед­ниченка з осетинського епосу, уривки з вірменської хроніки VII—VIII ст., що асоціюються із «Повістю минулих літ», зок­рема епізодом заснування Києва, нотатки про мандри Павла Халебського через Україну, а також твори С. Айні, О. Сейфед- діна та ін.

«Антолбгія рймської побзії» — хрестоматія, упоряд­кована М. Зеровим, до якої увійшли в його перекладах поезії Катулла («Плач, Венеро! Плачте, Купідони», «Знову весна, оживає земля» та ін.), Вергілія (фрагмент «Енеїди», дві екло- ги), Горація(«До ліри», «ДоВенери» таін.), Проперція («Еле­гія»), Овідія («На смерть Тибулла») та Марціяла («До музи», «До Прима Антонія» та ін.). Вийшла 1920 у Києві, у видав­ництві «Друкар». Обкладинка художника Г. Нарбута. Від­значається високим естетичним смаком у відборі матеріалу, досконалістю перекладів, багатою мовою. Наприкінці пода­но історико-літературні примітки, стислі характеристики поетів, коментарі до текстів, пояснення реалій. «Складаю­чись в один суцільний образ римської поезії, всі ці поети ра­зом з тим репрезентують різні фази в житті римського сус­пільства, різні етапи в розвою латинського поетичного стилю [...]. Розуміється, всі перечислені поети не дають вичерпного поняття про римську поезію в цілому. В збірнику немає ні Лукреція, ні Тібулла, ні Ювенала, а це все імена першорядні, але перекладчику хотілось би думати, що і в такому вигляді «Антолбгія руська»

його книжечка матиме значення, як один з перших кроків на шляху засвоєння українським поетичним стилем великого спадку античних літератур», — зазначив М. Зеров у преамбу­лі до приміток.

«Антолбгія руська» — одна з перших антологій укра­їнської поезії, видана у 1881 у Львові студентським видавни­чо-освітнім товариством «Дружній лихвар». Її зміст складали твори Т. Шевченка, М. та В. Шашкевичів, С. Руданського, Є. Гребінки, Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, М. Косто­марова, М. Старицького, Ю. Федьковича, І. Франка та ін.

Антбніми (грец. anti — префікс, що означає проти­лежність, протидію, і опута — ім'я) — пари слів, які вжива­ються в художній літературі як лексична антитеза, зважаючи на їхню смислову бінарну опозицію (високий — низький, доб­рий — лихий, світлий — темний, верховина — долина і т. ін.). Вони широко застосовуються в усному мовленні, зафіксовані у фольклорі. Цей досвід переймають письменники, називаю­чи А. свої твори («Правда і Кривда» М. Стельмаха, «Гіркий мед» Л. Первомайського, «Зорі й оселедці» В. Міняйла і т. ін.). Подеколи слова набувають антонімічного значення лише в межах художнього контексту («Засміялося серце у ту­зі» П. Тичина; «Жива і скошена тече в мені трава», А. Ки- чинський та ін.) або правлять за композиційний принцип лі­ричного сюжету):

зверху й знизу знизу й зверху ззаду й спереду

променіє це невмираюче життя

око оглядає думка думає себе

незмінно змінна [...] (М. Царинник).

А. української мови зібрані та опубліковані окремими ви­даннями: Полюга Л. М. Словник антонімів. — К., 1987; По- люга Л. Словник антонімів і фразеологічних антонімів. — Вид. друге, доповнене. — К., 2004.

Антономазія (грец. antonomasia — перейменування) — поетичний троп, який вживається у непрямому, часто метоні­мічному називанні літературного персонажа або зображува­ного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типо­вий приклад А. з поезії О. Близька: [...] ...хочу вірити, що от

надійде знов любити працю новий ліричний Гесіод!

Іноді антономазійний образ, перебираючи на себе властивості іншого предмета, набуває ознак символу:

Антрополбгія культури

І ось встає із піни Понту

Над хвиль розгойданим свічадом

Співуча мрія горизонту —

Сліпуча Степова Еллада (Є. Маланюк).

«Степова Еллада» у поезії Є. Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символам — «Чорної Елла­ди», «Антимарії» таін.

Антрікт (франц. entre — між і acte — дія) — перерва між окремими актами спектаклю. Часто українські театри на­магалися використати А., вдаючись до інтермедій. 1619 під час вистави польськомовної драми «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» Я. Гаватовича простір А. заповнили дві, найранніші з відомих, україномовні інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон».

Антропологізм (грец. anthröpos — людина і logismös — судження) — філософське вчення, згідно з яким поняття «лю­дина» є центральною світоглядною категорією, з допомогою якої можна пояснити сутність природи і суспільства. Розробля­лося філософами на «матеріалістичній» основі (К.-А. Гельве- цій, JI. Фейербах) або з «ідеалістичних» позицій (Ф.-В. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель). А. відобразився в естетичних системах класицизму і Просвітництва, вплинув на естетичні погляди та літературно-критичну практику М. Чернишевського, І. Фран­ка, позначився на трактуванні специфіки художньої літера­тури, її предмета, концепції людини (героя) як основи поети­ки художнього твору в естетиці соцреалізму.

Антропологія культури — наука про матеріальну і ду­ховну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А. к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виник­нення культури, її просторово-часових відмінностей, факто­рів змін і функцій культури. А. к. тлумачить культуру якнай­ширше — як сукупність знаків, символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворів людської ді­яльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан. Звертає також увагу на такі функції культури, як ор­ганізація життя особи і спільноти, формування образу най­ближчого довкілля і світу, взірців наставлень та поведінки, а також виникнення почуття етнічної і видової ідентичності. До класиків А. к. зараховують Ф. Боаза (1858—1942), Б. Ма- линовського (1884—1942) і М. Меад (1901—78). Спільною сферою А. к. і літературознавства є дослідження фольклору та міфів. На сучасну науку про літературу вплинули праці