Антистрофі

естетиці А. важливе місце посідає експеримент: традиційна класична техніка розповідної прози усувається, натомість застосовуються прийоми безгеройної і безфабульної розпові­ді. Виник жанр, де йдеться про способи написання твору, — «роман про роман», «передроман», що складається з мірку­вань автора, як він пише чи як його слід було б писати, щось середнє між есе і романом («Ревнощі», «У лабіринті» А. Роб- Грійє; «Золоті плоди» Наталі Саррот). А. протиставляє себе і в аспекті змалювання людини за зразками класичного рома­ну. Внаслідок цього структура роману А. Роб-Грійє виповню­ється нагромадженим зображенням самоцінних речей, важ­ливих не тим, чиї вони, а тим, що вони існують. Речі у його творах панують над людьми. І сама людина перетворюється на річ. Цей напрям називають школою речей, шозизмом (франц. chose), тобто фетишизацією предметів, нібито важли­віших і стабільніших за людину, наділених містичною вла­дою над спустошеною особою і тому усунутою із центру рома­ну, очищеного від людських емоцій та ідей. Іншу жанрову структуру роману використовує Наталі Саррот — «напівроз- мову», потік свідомості, «тропізми», внутрішню діалогічну стихію підсвідомого тощо. Вона підкреслює невірогідність малюнка, що претендує на відтворення рухомої дійсності, бо писати слід про незавершені порухи душі: тільки вони справ­жні. А досягнувши свідомості, вони костеніють в оманливих і звичних формулюваннях. М. Бютор створив поліфонічні тек­сти, передавши мозаїку сприймань, схоплень, роздумів, що витворюють своєрідну «міфологему» певної цивілізації. За допомогою цих прийомів письма такі неороманісти, як М. Бютор («Зміна»), К. Симон («Дороги Фландрії»), Наталі Саррот («Чи чуєте їх?»), досягли змістової майстерності. Однак деякі письменники, як Ф. Соллерс, Ж. Рікарду, з їх «новим ро­маном» зазнали творчої поразки: абсолютизована відмова від духовного світу людини обернулася суцільним шозизмом.

Антиспіст (грец. antispastos — судомний, кульгавий) — чотирискладова стопа в античному віршуванні завдовжки в шість мор, яка поєднує ямб та хорей, подеколи так і назива­ється: ямбо-хорей. В українській версифікації трапляється нечасто, здебільшого у фольклорі:

І дощ іде, роса пада.

В очереті сухо.

Вийди, вийди, Марусенько,

Наша голосухо.

Антистрофі (грец. anti — префікс, що означає протилежність, протидію, і strophi — строфа) — в античній хоровій ліриці — парна строфа, що за своєю метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовува­лися або замикалися еподами — власне частиною хорової пар-

Антитёза

тії, наділеною відмінним ритмом. Таку тріаду ввів до грецької трагедії та лірики Стесіхор на межі VII—VI ст. до н. е., модерні­зувавши поетичну традицію Алкмана із Сард (VII ст. до н. е.), автора гімнів, пеонів, гіперхем та пісень до дівочих хорів-пар- феніїв. А. супроводила рух хору на кону античного театру злі­ва направо, до сонячного сходу, тоді як дії, пов'язані зі стро­фою, відбувалися навпаки. Широко використовувалася ця форма у драмах Есхіла («Прометей закутий»), Софокла («Електра», «Цар Едіп») та ін. Поділ на строфи та А. не часто спостерігається в українській поезії, як, наприклад, у неза- кінченій драматичній поемі «Іфігенія в Тавриді» Лесі Україн­ки, у циклі «Псалми» П. Карманського та ін., тому особливою подією слід вважати збірку «Замість сонетів і октав» П. Тичи­ни, композиційно розбудовану за принципом строфи та А. (зви­чайно, без еподів).

Антитёза (грец. antithesis — суперечність) — стиліс­тична фігура в художній літературі та в ораторському мистец­тві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів:

Випала ж зима! — Що тепер всім воля, врізала вам поля, в головах тополя, а голів нема! (П. Тичина).

Антитетичний принцип світосприймання притаманний ба­гатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література. М. Стельмах, наприклад, не тільки на­зивав свої твори за різко вираженим протиставленням понять («Правда і кривда»), а й використовував народні прислів'я («Кров людська — не водиця») тощо.

Антиутбпія, або Негатйвна утбпія, — зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов'язаних з екс­периментуванням над людством задля його «поліпшення», певних, часто принадних соціальних ідеалів. А. може тракту­ватись і як заперечення утопічних прожектів, якими захоп­лювалися Т. Мор, Ф. Бекон, Т. Кампанелла, К. Маркс, В. Ле­нін та ін. Першим таким твором вважається «Левіафан» Т. Гоббса (1651) — своєрідний трактат, де мовиться про розбу­дову схожого на біблійну потвору суспільства. Аналогічними мотивами перейнята алегорична сатира «Байка про бджоли, або Приватні пороки — загальна вигода» Б. Менвіля (1714), третя та четверта книги «Мандри Гулівера» Дж. Свіфта та ін. Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науковою фантастикою, домагається, попри загальну кризу позитивіз­му, визнання за собою футурологічних завбачень, з'являють­ся романи-попередження («Іруон» С. Батлера, «Машина