Антипбд

мована в ідейно, емоційно відмінному часопросторі. Тим са­мим актуалізується потреба історико-наукового оснащення А. к., яким забезпечується адекватна рецензія твору. Найпов­ніше задовольняє цю потребу академічне видання.

Антанаклісис (грец. antanaklasis, букв. — вживання слова у протилежному значенні) — риторична фігура, що по­лягає у повторенні того самого слова, але у відмінному семан­тичному полі, обігруючи двозначні мовні звороти, ідіоми (да­ти меду і т. ін.), каламбури, омонімічні рими:

На гору вилізши, звелів собі: Гори! І злізти вже не міг до ближніх із гори (Б. Кравців).

Антианакр^за (грец. anti — префікс, що означає про­тилежність, протидію, і anakrusis — відштовхування) — нестача одного складу на початку вірша. Приміром, у «Вірші про Близька» С. Гординського, написаному чотиристопним анапестом:

Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі, В коридорах вже крок конвоїрів замовк... u —/ и и —/ u u —/ и и —/ u и и —/ и KJ —/ и и —/ и и —.

Антиквіриа (лат. antiquus — давній) кнйга — у практиці книжкової^-торгівлі і книгоколекціонування — книга, видана від початку книгодрукування до 1850 включ­но. Помилково поняття «А. к.» ототожнюється з будь-якою букіністичною книгою. До А. к. належать також інкунабу­ли. Для кваліфікації і оцінки А. к. застосовується фахова експертиза.

Антиклімакс (грец. anti — проти і klimax — драби­на) — стилістична фігура, протилежна за значенням клімак­сові, розкривається при спадній інтонації; різновид градації: Може, й поети лиш ті, Що за юнацтва вже сиві... ...Мрії мої золоті,

Мрії мої нещасливі! (Є. Плужник).

У ситуації А. спостерігається також певне пом'якшення, на­віть послаблення семантичної напруги поетичного мовлення.

Антиметібола (грец. antimetabolc, букв. — вживання слів у зворотному напрямку) — різновид антитези, двочлен­на стилістична фігура, в якій повторюються ті ж слова, але зі зміною їхніх синтаксичних функцій та змісту, як, наприк­лад, в афористичній формулі Є. Маланюка: «Як в нацїівождів нема, / Тоді вожді її поети».

Антипбд (грец. antipodes — протилежний) — худож­ній образ, який своїм змістом, поглядами, рисами характеру, моральними якостями тощо контрастний, протилежний ін-

АнтирадЯнська література

шому. Наприклад, у народних казках яскравими образами- антиподами є персонажі-добротворці і злотворці; в україн­ській бароковій літературі XVII—XVIII ст. — Божа Любов і Вражда; Надія, Спокій, Покора і Ненависть, Лють, Злоба (своєрідні персонажі-символи). У новітній літературі з по­глибленням психологічного аналізу людських характерів письменники все більше вникають у світ складних перепле­тінь якостей людини, уникають спрощеної й однозначної оцінки її поведінки. Таку еволюцію на шляху заглиблення митця у суперечливий світ людських характерів і поведінки відображає творчість М. Коцюбинського, Ольги Кобилянсь- кої, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Винниченка таін., де ан­типодами виступають нерідко члени однієї родини, однієї гро­мади, гурту, політичної організації (Семен і Роман з оповідан­ня «Ціпов'яз» М. Коцюбинського; Михайло і Сава з повісті «Земля» Ольги Кобилянської, Максим і Єва з її роману «Апос­тол черні»; Антей і Федон з драматичної поеми «Оргія» Лесі Українки; Ілько і Андрій з повісті «Краса і сила» В. Винни­ченка). Живлена ідеологією «класової боротьби», радянська літературознавча методологія своїми настановами спотворю­вала твори українських письменників, примушувала «гротес­кним» планом змальовувати «класового ворога», «буржуаз­ний націоналізм» і т. ін. («Вершники» Ю. Яновського, зміне­ні редакції оповідання «Червона хустина», роману «Мати»

1. Головка, «Голубі ешелони» П. Панча, «Чорне озеро»

2. Гжицького та ін.). Відповідно і критика практикувала при­мітивний поділ персонажів на «позитивних» і «негативних».

Антирад&нська література — квазітермін, яким опе­рувало радянське літературознавство, характеризуючи нау­кові праці та художні твори, часто неперебутньої цінності, але несумісні з панівною тоді комуністичною ідеологією (тво­ри «розстріляного відродження», представників «празької школи», «нью-йоркської групи», дисидентів та ін.).

Антиромін — жанровий різновид французького мо­дерного роману другої половини 40—70-х XX ст. Його предс­тавники (Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистен­ціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає «відображеної дійсності», конфлікту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. Термін запрова­див Ж.-П. Сартр у передмові до роману «Портрет невідомого» Наталі Саррот (1947). Ф. Моріак використовував термін «Но­вий роман». Відомий дослідник А. Б. Бенго у післямові до твору «Молой» С. Беккета (1951) розкрив мету А.: «Вона по­лягає не в тому, щоб пояснювати [...]. Романісти уже не ство­рюють "персонажів", не відображають більше "фабул..."». В