Апдрбнім

З двома розбійниками. Тільки раз (В. Герасим'юк).

Протилежна за своєю роллю в поетичному тексті — епіфора.

Анахронізм (грец. ana — префікс, що означає рух уперед, і chronos — час) — культурно-історичні, хронологічні та ін. невідповідності у художньому творі, зумисне чи мимо- пільне привнесення в літературний текст невластивих певній добі застарілих поглядів, звичаїв, суджень, лексики. Так, у драмі «Юлій Цезар» В. Шекспіра мовиться про дзиґарі, яких не могло бути у Давньому Римі. Юрій Клен, пишучи про со­няшник «О Дажбожів пишний цвіте», очевидно, мав на увазі філософський символ українства, а не історичні факти (ця рослина була завезена в Україну в XVI ст.). Подеколи А. спос­терігається у стильовій невідповідності, засвідченій, примі­ром, творами Марії Проскурівни («Од сіна до соломи», «Пані писарівна» та ін.), написаними в добу нових, пов'язаних із модернізмом ідейно-естетичних пошуків на початку XX ст., але перейнятими духом естетичних смаків епохи Г. Квітки- Основ'яненка. А. вбачається також у інерції художнього мис­лення поетів, закомплексованих на переспівах одних і тих самих мотивів чи використанні одних і тих самих тропів (во­лошки, солов'ї і т. ін.) та версифікаційних засобів (ямбічний розмір, банальна, зужита рима та ін.), як правило, спрощених. Однак неприпустиме ототожнення такого А. з віршовими фор­мами, які мають велику традицію і виявляють неабияку літера­турну життєздатність (октава, сонет, терцина, рубаї тощо).

Анациклічний (грец. ana — префікс, що означає рух уперед, і kyhlos — цикл) вірш — зворотний вірш, побудований так, що його текст можна читати від початку до кінця і, навпа­ки, за словами (а не за літерами, як у паліндромі), не порушую­чи віршового ритму. Він здобув особливу популярність у добу бароко, зокрема у творчості Івана Величковського: Високо діва єст вознесенна, Глубоко яко бяше смиренна.

Цей поет не лише сягав версифікаційної шляхетної винахід­ливості, а й урізноманітнював А. в., випробовуючи невичер­пні можливості української (книжної) мови на теренах поезії, давав йому відповідні терміни. Крім щойно наведеного «раку словного», він створював також «рак прекословний», в якому слова, читаючись навпаки, виражали протилежний зміст; «чотириграннистий», де слова читалися повздовж і впоперек віршового тексту. В сучасній поезії А. в. зустрічається рідко (М. Мірошниченко, А. Мойсієнко та ін.).

Андрбнім (грец. antropos — чоловік і опута — ім'я) — ім'я, що переходить на жінку від її чоловіка. В українській літературі засвідчено чимало таких прикладів: Терпилиха від

Анекдбт

Терпила («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Лимериха від Лимаря («Лимерівна» Панаса Мирного), Кайдашиха від Кайдаша («Кайдашева сім'я» I. Нечуя-Левицького), Грициха від Гриця («Розмови в дорозі до себе» І. Кошелівця) тощо.

Анекдбт (грец. anekdotos — невиданий) — коротка усна оповідь гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотеп­ним фіналом. Вперше цей термін вжив Прокопій Кесарійсь- кий («Таємна історія», VI ст.). Свого часу до анекдоту відно­сили фібліо та фацеції і польські фрашки. А. схильний роз­гортатися в новелу (Дж. Боккаччо, А. Чехов, Остап Вишня та ін.). Сюжети А. постійно використовував у своїх співомов­ках С. Руданський:

Питаються якось хлопця

Придорожні люде:

«Чи багато верстов, сину,

До Києва буде? »

«Та так, люде, того року

Було вісімнадцять,

А тепер, — говорить хлопець, —

Лічимо сімнадцять!»

«Що ж то, сину, за пригода

Така прилучилась? »

«Та пригода — не пригода —

Верства провалилась!»

А. — одне із джерел творчості сучасних поетів-гумористів (С. Олійник, П. Глазовий та ін.).

Анімалізм (лат. animal — жива істота) — художнє зображення тварин, птахів, комах, рослин та ін. крізь призму людського світовідчуття, надання їм властивостей людського характеру. Яскравими прикладами А. вважаються фольклор­ні твори, передусім казки про тварин та птахів, «Слово про Ігорів похід», байки Л. Глібова, прозові («Щука» I. Франка, «Лось» В. Гжицького, «Рудько» 0. Ольжича, «Степова каз­ка» Гр. Тютюнника) і поетичні твори: До нас прийшов лелека З косою на плечі, Води напився з глека

Та й сів на спориші [...] (М. Вінграновський).

Анімізм (лат. апіта, animus — душа, дух) — світо­сприйняття, базоване на переконанні про існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про приро­ду як живу істоту. Воно закладало основи первісного міфо­логічного світогляду, збережені донині у глибинах етногене- тичної пам'яті, у колективному несвідомому (архетипах). А. притаманний також і монотеїстичним віросповіданням (християнству, ісламу, іудаїзму та ін.), обстоюється теософі-

Анотація

ею, окультизмом тощо, джерелами яких живиться художня література. Часто елементи А. спостерігаються у фразеологіч­них сполуках антропологічного характеру (іде дощ, біжить дорога тощо), правлять за основу сюжетотворення багатьох фольклорних жанрів (казки, легенди, балади, замовляння). У художній літературі А. набуває форм персоніфікації. Такими, зокрема, постають образи вітру, Дніпра та сонця, до яких звертається Ярославна у «Слові про Ігорів похід», природні явища у ліриці («Ой, не крийся, природо, не крийся» П. Ти­чини), у пейзажних замальовках прозових творів (М. Коцю­бинський, О. Довженко, М. Стельмах та ін.), у драматичних творах («Лісова пісня» Лесі Українки, «Над Дніпром» Олександра Олеся та ін.).

Анніли (лат. annus — рік) — найдавніша форма фік­сування найзначніших подій за роками. Відомими є єгипет­ські, ассирійські, перські, китайські, римські аннали (остан­ні загинули під час пожежі 387 до н. е. і відновленні з пам'яті). У середньовічній Європі вживалася назва «хроні­ки», за Київської Русі та козаччини — «літописи».

Анонім (грец. anönymos — той, що немає назви, без­іменний ) ■— автор, чиє прізвище невідоме; твір без підпису ав­тора. Анонімною вважається не тільки народна творчість, а й твори, зокрема давньої літератури, коли ім'я письменника не прийнято було вказувати. Вони, як і псевдонімні твори, під­лягають науковій атрибуції — встановленню автора. Анонім­ність «Слова про Ігорів похід» викликала багато спроб атри­буції. Поема «Наймичка» Т. Шевченка вперше опублікована анонімно П. Кулішем у «Записках о Южной Руси» (т. II.; 1857) як твір, нібито знайдений публікатором в альбомі «ху­торської баришні». І. Франко атрибутував при публікації ро­ман А. Свидницького «Люборацькі», знайдений у рукописі. Поширеною була практика анонімного видання творів у Євро­пі XVII—XVIII ст.: «Листи до провінціала» Б. Паскаля (1657), перше видання «Робінзона Крузо» Д. Дефо (1719), «Орлеанська діва» Вольтера — поема, яку піддав осуду Папа Римський; у Росії О. Радищев анонімно опублікував «Подо­рож із Петербурга до Москви» (1790). Різновидом А. є літера­турні містифікації («Поеми Оссіана» Дж. Макферсона). Фактично анонімними є твори, видані під псевдонімом, як­що його не розкрито. Атрибуція А. і розкриття псевдонімів належать до найдавніших проблем текстології і здійснюють­ся шляхом пошуку документально-фактичних аргументів, розкриття і зіставлення змісту А. з атрибутованим твором, аналізу мови і стилю, а в рукописах — почерків.

Анотація (лат. annotatio — зауваження, примітка) — коротка узагальнювальна характеристика книжки або її час­тини, статті, рукопису тощо. А. вміщує стислу інформацію

Ансімбль кнйги

про зміст праці, відомості про автора та читацьке призначен­ня. А. може містити також витяги з рецензій або посилання на них, викладати коротку історію даного твору. А. подають­ся у видавничих проспектах, бібліографічних картках, на звороті титульної сторінки книжки. У газетах та журналах А. є формою рецензування і популяризації твору.

Ансімбль (франц. ensemble — разом) кнйги — певна сукупність результатів літературно-художньої, історико-фі- лологічної, науково-публіцистичної, образотворчої і худож­ньо-промислової діяльності, що утворюють ідейно-естетичну єдність. Виокремлюють три типи А. к.: 1 — містить тільки твори художньої літератури, функціонально зорієнтований на максимальний ідейно-емоційний вплив самого тексту ху­дожнього твору і оперативність включення його в актуальний контекст; 2 — ілюстровані видання художніх творів; 3 — най­повніший за складом, включає поряд з можливими ілюстра­ціями більш чи менш значний обсяг супутніх текстів, істори- ко-філологічних, літературно-публіцистичних та ін. Перший тип А. к. адекватно використовується при перших виданнях сучасних творів (передусім прози), автори яких не бажають представляти читачеві свої ідеї і образи так чи інакше проін- терпретованими (критиком, ілюстратором). Найпродуктивні­ше виявляє себе цей тип А. к. в часи підвищеної політичної активності суспільства (визвольні рухи, захист рідного краю); при цьому до масового книговидання добираються тво­ри, поетика яких типологічно суголосна з історико-психоло- гічними домінантами в умонастроях суспільства. Чинність вимоги історико-типологічної відповідності в системі «поети­ка — суспільна психологія» виразно спостерігається на кни­гах, що їх випускало видавництво «Західна Україна» в 1927—33. Другий тип А. к. — ілюстровані видання творів художньої літератури — зумовлює ідейно-емоційну взаємо­дію різних видів мистецтва: художнє слово й малярство, най­частіше — графіку. Інтерпретаційні ресурси ілюстрації по­роджують ефект ідейно-емоційного резонансу за умови істо­рико-типологічної відповідності між поетикою літературного твору і характером зображення в ілюстраційних компонентах А. к.; порушення цієї умови призводить до розриву між сло­весно-образним і візуально-ілюстраційним рядами, до само­достатності графічного ряду, для появи якого літературний твір став тільки приводом (див.: Ілюстрація). Третій тип А. к. складається у процесі взаємодії різних форм суспільної свідо­мості — мистецької (образне слово) і наукової (історико-філо- логічне знання, публіцистика, критика). Цього типу ансамблі формуються, як правило, не при перших виданнях художньо­го твору, а згодом, інколи вже тоді, коли поетика твору в но­вому культурному контексті відчувається як інотипна, сфор-