Ан&пест

Аналбгія (грец. analogia — відповідність) — стиліс­тичний прийом, вживаний митцем для розкриття одного явища через інше, йому «подібне». Найпростіший приклад А. — з вірша «Ой не крийся, природо» П. Тичини: Твої коси від смутку, від суму Вкрила прозолоть, ой ще й кривава. Певно, й серце твоє взолотила печаль, Що така ти ласкава. А була ж ти — як буря із громом! А була ж ти — як ніч на Купала... Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. — Тільки зірка упала...

На основі А. постають тропи, зокрема порівняння, подеколи оформлюється лірична композиція художнього твору.

Ан&пест (грец. anapaistos — обернений, зворотний що­до дактиля) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори, в якій перші два — короткі, третій — довгий. У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на останньому складі (u u —). Одностопний А. майже не зус­трічається в українській поезії, окремі випадки його вживан­ня спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад у фоль­клорно стилізованому вірпй М. Вороного: [...] Покохає мене щиро

Незрадливо — Усміхнеться й мені доля Милостиво! Приклад двостопного А.: Я дійду на зорі до найстаршої брами, Де ключі? У Дніпрі.

А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк). Зустрічається тристопний А.:

Закигиче розлука над нами, Розчахне двосистемно навскіс, Замордується лихо ножами Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч ).

Чотиристопний А. досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:

Польовою стежиною з дальніх доріг Йду в село і радію сподіваній стрічі. Тільки ж каменем смуток на серце наліг: Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).

П'ятистопний А., котрий витворює медитативний настрій:

Анйфора

На горі ніби снігом біліє давнезний собор, Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку. Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор, Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку

(М. Рильський).

Шестистопний А. — найменш популярний у сучасній україн­ській версифікації:

В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся. Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч. А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося, Мов колись і ніколи... за нами й над нами... всю ніч

(П. Куценко).

А. з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з інши­ми тристопними розмірами — у другій половині XIX ст.

Аніфора (грец. anaphora, букв. — піднесення) — єди- нопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, стро­фічних структур. Як стилістичний прийом градації А. поде­коли близька до анаколуфа. Почасти А. виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті: Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати і зупинити цей танець. Хоч раз

ти стань у це найтісніше коло, обхопивши руками плечі двох побратимів, мертво стиснувши долоні інших, і тоді в заповітному колі ти протанцюєш під безоднею неба із криком по-звіриному протяжним. Щоб не випасти із цього грішного світу, хоч раз

змішай із ближніми

піт і кров.

Сину людський,

ти стаєш у чоловіче коло,

ти готовий до цього древнього танцю

тільки тепер.

З хрестом за плечима.