Аніліз літературного твбру

торів, котрі його наслідували. А. п. спостерігається у ранніх варіантах за александрійської доби (III—II ст. до н. е.), у най­пізніших — середньовіччя. А. п. вплинула на творчі пошуки вагантів-голіардів, П. Ронсара, В. Шекспіра, Р. Бернса, Воль­тера, А. Шеньє, Й. Глейма, О. Пушкіна та ін. Вона досить по­мітна і в українській ліриці, починаючи від Г. Сковороди, простежується у доробку поетів XX ст. (Олександр Олесь, П. Тичина, В. Пачовський, О. Близько, М. Йогансен, Б.-І. Ан- тонич, М. Вінграновський та ін.). Особливого колориту набу­ли анакреонтичні мотиви у творчості київських «неокласи­ків», зокрема М. Рильського:

Вже червоніють помідори, І ходить осінь по траві. Яке ще там у біса горе, Коли серця у нас живі? [...].

Анакруза (грец. anakrusis — відштовхування) — слабкі ненаголошені склади, що передують першому метрич­ному наголосу. У силабо-тонічному віршуванні при хореях та дактилях А. буває нульова, при ямбах і амфібрахіях — одно­складова, при анапесті — двоскладова. Внутрішня структура споріднених силабо-тонічних розмірів однакова, лише варію­ється завдяки А., підкреслюючи її ритмотворче значення. Постійна А., витворюючи «зайвий» склад на початку окре­мих віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу, скажімо, амфібрахій на анапест:

А серце кипить, стугонить, стугонить: Ні плачем, ні мечем, ні мольбою [...] (І. Багряний). u — u / u — u/u — u/u — u u —/ u u —/ u u —/ u.

Аніліз (грец. analysis — розкладання, розчленування) літературного твбру ■— логічна процедура, сутність якої поля­гає у розчленуванні цілісного літературного твору на компо­ненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взає­мозв'язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору. А. л. т. опосередковується розумінням специфі­ки художньої літератури і структури літературного твору, йо­го безпосереднім естетичним сприйняттям. Мета, предметна спрямованість свідомості аналітика, застосовані при цьому методи визначають види А. л. т. (естетичний, психологічний, соціологічний тощо), які можуть здійснюватися різними шляхами (проблемно-тематичний, пообразний, цілісний, «за автором» (повільне читання)). А. л. т. обстоюється і традицій­но здійснюється прихильниками описової поетики, яка бере свій початок з «Поетики» Арістотеля. Літературознавчі шко­ли, які продовжують традиції, започатковані Платоном, роз­робляють засади і методику рецептивної поетики, замість

Аналітична психолбгія

А. л. т. здійснюють його інтерпретацію. А. л. т. та його інтер­претація дуже близькі, тому прихильники прагматичної пое­тики тепер вживають спарений термін «аналіз-інтерпрета- ція», який передає поняття про сукупність аналітико-синте- зованих процедур, методів, прийомів, що використовуються в складному процесі осягнення своєрідності завершеного літе­ратурного твору, зафіксованого в тексті. А. л. т., його інтер­претація є складовими методології літературознавства, вив­чення художньої літератури, дослідження її історії. У «новій критиці» США та Англії А. л. т. означає вирізнення елемен­тів структури твору, пояснення їх значень у синтезованих символах, метафорах, синтаксичних структурах. Деякі митці і теоретики відкидають потребу А. л. т., визнаючи необхід­ність його для осягнення і розуміння тільки естетичного сприйняття твору.

Аналітична (грец. analytikos — одержаний внаслідок аналізу) психолбгія (грец. psyche — душа і logos — слово, вчення) — термін, запроваджений швейцарським психоло­гом і культурологом К.-Г. Юнгом (1875—1961). Спростовую­чи пансексуалізм психоаналітичної психології 3. Фройда, її фокусування на індивідуальному рівні напружених колізій Воно, Я, Над-Я. Він обґрунтовував принципи колективного позасвідомого як сукупність досвіду у психомоделях людини, зафіксованих глибинними міжособистісними структурами в перебізі онтокультурної еволюції. Йшлося про психофонд, прообраз — власне архетип, успадкований поколіннями через іманентні засновки свідомості, оприявнювані завдяки симво­лам, видінням, сновидінням, ритуалам, міфам, художній лі­тературі. «Архетип» — центральне поняття А. п. Воно втілює у собі чисту можливість форми, позбавлену яскравого експре­сивного змісту, але виявляється спроможним розбудовувати душевні стани загальнолюдського значення в індивідуально­му прояві. Окреслюючи в людській психіці нашарування все­людського, родового, родинного та особистісного походжен­ня, К.-Г. Юнг тлумачить лібідо поза сексуальним смислом, а в розумінні енергетичного потенціалу суб'єкта, рушійні сили якого містяться в архетипних парадигмах поведінки і лише спрямовують лібідо на шляху самореалізації індивіда, визна­чальна роль у якому належить колективному позасвідомому. Попри те, неабияке смислове навантаження відводилося екс- травертованій та інтровертованій настановам, що характери­зували два протилежні типи (та їх комбінації) людей: екстра­вертів та інтровертів. А. п. мала неабиякий вплив на розвиток психології, психоаналізу, психотерапії, гуманітарних наук, на художню практику модернізму і постмодернізму, на су­часну естетичну рецепцію, котра користується методологіч­ними принципами юнгівської теорії.