Амбівалентність

руських ремісників «Зоря», напівпрофесійний Руський се­лянський театр (з 1907 — Буковинський народний театр). Впродовж 1907—09 функціонувало сім таких театрів при осе­редках «Просвіти», «Волі», «Сокола», «Зорі». Принаймні лю­бительська драматична група при «Соколі» мала успіх від позбавленої цензурного втручання вистави «Украдене щастя» І. Франка та ін., пізніше перейшла до «Просвіти», обравши собі назву «Театр людовий у Львові». Неординарним був Гу­цульський народний театр О. Гулайчука та Г. Хоткевича, се­ляни успішно грали складні ролі. Два осередки А. т. існувало в Ужгороді (група гімназистів під керівництвом К. Сабова та молоді, очолюваної М. Поповичем). Аналогічні любительські осередки сформувалися у 60—70-ті XIX ст. у Полтаві, Черніго­ві, Немирові, в Бобринцях, де розвивали свої таланти корифеї українського театру — брати Тобілевичі та М. Кропивницький. Особливе значення відіграв зініційований «Громадою» київ­ський Перший музично-драматичний гурток, у якому брали активну участь М. Старицький та М. Лисенко. Після Емського указу 1876 любительські вистави відбувалися приховано у бу­динку професора Київського університету св. Володимира О. Кістяківського. Поширювалися таємні гуртки за участю ки­ївських залізничників (адним із них керувала Марія Стариць- ка), друкарів Ковальського та Кульженка. У Києві упродовж 1882—92 на сцену допускалася лише одна україномовна п'єса пп рік. Аматорські колективи закладали основи професійно­го українського театру, що виник 1882, ставши виразником національного руху опору русифікаторській політиці Росій­ської імперії щодо української мови, культури та літератури. Водночас, попри загальну антиукраїнську політику, не зни­кали й А. т. З появою «Просвіти» на Наддніпрянщині (1005—07) любительські драматичні гуртки набули неабия­кої популярності, дарма що переслідувалися царською адмі­ністрацією. В роботі А. т. брали участь: І. Кропивницький — у Лнсичапську (1907), Марія Заньковецька — у Ніжині (1006). Г. Хоткенич, після повернення на Наддніпрянщину, очолим Л. т. (1012) Тонаристна Дому робітників у Харкові. У міжиосппсі двадцятиліття и Західній Україні та в еміграції діяли аматорські труни при читальнях під керівництвом учителі и і священиків, а па землях УРСР А. т. перетворили­ся нм гуртки самодіяльності, що перебували під контролем пілмгіовиків.

Амбівалентність (лат. ambo — обидва і valentia — си­ли, міць) — суперечливе, «роздвоєне» емоційне переживання немного явища (одночасна симпатія та антипатія). Так, образ України у ліриці Є. Маланюка трактується як символ доско­налості («Степова Еллада», «класично ясна», «Земна Мадон-

Амебёйна композйція

на» таін.) і водночас — як його заперечення («Чорна Еллада», «Антимарія» та ін.).

Амебёйна (грец. amoibaios — взаємний) композйція — будова художнього твору за принципом смислового та синтак­сичного паралелізму, повторення композиційно важливих частин (фрагментів, образів, стилістичних прийомів тощо), де обидві теми викладаються, набуваючи особливої ускладне­ності та контрастності, почергово:

Загорнуте у сутінки обличчя, мандрівки серед пожовтілих гір... (Такі осінні, суто романтичні рядки собі лягають на папір). Подекуди листочки, наче ноти, По них і награвав вітерець... (Нечистий шепче: — Кинь пусте молоти, Зелений змій виля хвостом, як пес). Вплітаються назовсім у волосся липкого павутиння ниточки... (Та голова наполовину боса, а як далеко ще оті вінки). [...]

І клоунів розмови безтолкові

приглушує мелодія дощів,

(Рудий регоче, білий хмурить брови

усе життя у кожного в душі) (В. Кожелянко).

Композиція амебейного вірша складається за принципом па­ралельного розвитку двох мотивів; має різні форми. Подеко­ли у другому рядку такого вірша у дещо зміненому вигляді повторюється мовлене у першому: