• Перевіряння комплектності оригіналу (комплектним вважають такий оригінал, який містить титульний аркуш, основний текст, елементи апарату, передмову, оглав або зміст, анотацію (реферат), тексти колонтитулів; словник предметного покажчика, позатекстові примітки і коментарі, робочий оглав, бібліографічний список або покажчик, передбачені угодою додатки, авторські ілюстрації, тексти підписів до ілюстрацій, інфографіка (таблиці, схеми, діаграми тощо).

• Звіряння складання з оригіналом.

• Виправлення помилок. Коректор в першу чергу звертає увагу на помилки копіювання, орфографічні помилки, пунктуаційні помилки, помилки складання та верстання. Виправлення стилістичних, фактичних та ін. помилок – завдання фахового і літературного редакторів, однак коректор обов’язково виправляє і їх, якщо вони залишились непоміченими раніше.

• Конролювання процесу внесення виправлень в оригінал.

• Забезпечення уніфікованості написання слів (прізвищ, одиниць вимірювання, географічних назв, умовних скорочень тощо) та уніфікованості оформлення (системи виокремлень у тексті, оформлення підписів до рис., елементів інфографіки тощо).

• Перевіряння правильності оформлення усіх елементів апарату видання.

• Перевіряння Змісту і Покажчиків на відповідність даним, наведеним в основному тексті.

• Поняття «коректура». Коректорат. Коректорські фахи

Коректорат – структурний підрозділ видавництва, редакції періодичного видання, друкарні, у якому працюють коректори. Розрізняють друкарські та видавничі коректорати. Необхідність у друкарських коректоратах раніше була зумовлена технологічною складністю процесів складання. На сьогодні коректорати існують лише в тих поліграфічних підприємствах, які забезпечують повний цикл редакторсько-видавничої та друкарської підготовки видань.

Коректор – працівник видавництва або поліграфічного підприємства, який виконує корегування. Завдання коректора: відстежити правильність внесення редакторських виправлень; виправити копіювальні, орфографічні, пунктуаційні помилки, а також помилки складання та верстки і технічні дефекти у відбитках відповідно до правил і норм написання, складання, верстання; звернути увагу редактора на непомічені ним змістові, логічні, фактичні помилки; перевірити комплектність оригіналу; перевірити уніфікованість написання складних або часто вживаних слів, власних назв, цифрових даних, а також системи шрифтових і не шрифтових виділень. Давні назви коректора: дозорець, справник, столпоправитель, вичитувач.

Столпоправитель − працівник друкарні Києво-Печерської лаври періоду XVII-XVIII ст., який займався звірянням гранок складеного тексту з оригіналом, тобто виконував обов’язки коректора.

Дозорець – працівник Львівської братської друкарні періоду XVII-XVIII ст., який займався звірянням гранок складеного тексту з оригіналом, тобто виконував обов’язки коректора. Див. також Столпоправитель, Справник, Коректор.

Справник (справщик) − працівник друкарні періоду XVI ст., який займався підготовкою «списків» видання, звірянням списка з оригіналом, виправленням помічених помилок, тобто виконував обов’язки текстолога, редактора, коректора.

Коректор-зчитувач – вузька спеціалізація працівника коректорату кінця XIX – початку XX ст. К.-з. займався звірянням гранок складеного тексту з оригіналом. Див. також Коректор, Зчитування.

Коректор-підчитувач − вузька спеціалізація працівника коректорату кінця XIX – початку XX ст. К.-п. виконував коректуру методом підчитування. Див. також Коректор, Підчитування.

Коректор-вичитувач − коректор, який займався вичитуванням тексту, не звіряючи його з оригіналом. Така посада була в друкарнях і видавництвах XIX – початку XX ст. Синонім: Коректор ревізійний.

Історія та сучасний стан коректурної справи

До XVI століття, за часів створення рукописної книги і початків книгодрукування, коректури як фаху не існувало. Безумовно, автори, переписувачі, справники, а інколи й самі читачі вдавались до виправлення тексту, однак у переважній більшості це здійснювалось у межах рецензування, текстологічного аналізу твору, редагування, оформлення тощо.

У Давньому Римі «коректуру» здійснювали на замовлення читача. В книжкових магазинах працювали люди, які виправляли текст за бажанням замовника. Цікаві новації щодо опрацювання рукописів увів римський історик Пліній Молодший. Він впровадив публічне рецензування: відомі люди, фахівці своєї справи збиралися разом для того, щоб оцінити рукопис, виявити недоліки та помилки. Подібну практику вже набагато пізніше, наприкінці XV – початку XVI століття, застосовував відомий венеційський друкар Альд Мануцій. Саме тому видані ним книги, так звані «альдини», увійшли в історію як шедеври книгодрукування: і оформлення, і підготовка тексту виконані в них на дуже високому рівні.

У період Середньовіччя рукописні книги в монастирських скрипторіях та університетських майстернях готували переписувачі та справники. Останні звіряли текст із його варіантами в більш ранніх списках. Різночитання виносились на береги книги. Але окрім текстологічної, справники інколи виконували й редакторську, коректорську роботу, а саме – виправляли помилки. Існувало кілька методик внесення виправлень (у різних місцевостях, країнах перевагу віддавали якомусь одному чи двом із них): закреслення і дописування, підчищання (видряпування), забілювання, заклеювання.

До XVI століття у видавничій справі виник розподіл фахових обов’язків (над книгою зазвичай працювали переписувачі, ілюмінатори, палітурники, книготорговці), однак фаху коректора на той час іще не було. Він виник лише в наступному, XVII столітті. У цей час відбулися такі зміни:

• теоретичне осмислення коректорської діяльності: а) у 1608 році латинською мовою опублікована праця «Ортотипографія», в якій були викладені основи «правильного друкування»; б) сформульовані основні вимоги до коректорів: знання правил граматики; витривалість; вміння критично ставитись до своїх знань і до тексту;

• поява нових методів виправлень. Друкарі практикують створення списків помічених помилок;

• створюються цілі відділи, де працюють люди, які перевіряють текст; на посади справників запрошують відомих філософів, письменників, богословів; при цих відділах комплектують величезні бібліотеки (так, наприклад, «Правильна палата» в Москві мала такі бібліотечні фонди й такий фаховий склад працівників, що згодом «переросла» в Славяно-греко-латинську академію);

• здійснюються перші спроби розмежувати функціональні обов’язки редакторів і коректорів: справники, як і раніше, займаються редагуванням, а «чтецы» (Росія), столпоправителі (Київ), дозорці (Львів) – звірянням оригіналу зі складеним для вичитування текстом.

У XVIII – XIX століттях відбувається становлення коректури як одного з важливих видів видавничої діяльності:

• з’являються самі назви – «коректор», «коректорат», «коректура», «коректа»;

• у XIX ст. відбувається фіксація усіх коректурних знаків, якими (за кількома винятками) коректори послуговуються й донині;

• поглиблюється фахова диференціація: коректори поділяються на «зчитувачів», «підчитувачів», «вичитувачів» («ревізійних коректорів»);

• звужуються функції коректора. Самостійне опрацювання тексту здійснює віднині тільки редактор або вичитувач. Коректура в цей період спрямована тільки на звіряння оригіналу з різними варіантами складання тексту; це спеціалізація, яка потребує лише механічних навичок роботи з текстом, менших знань і кваліфікації порівняно з редактором.

Для XX століття властиві:

• поява фахової підготовки коректорів у спеціальних школах, технікумах, а потім і вишах;

• створення ефективних методик послідовного, в кілька етапів, коректорського опрацювання видавничого оригіналу видання; як наслідок – висока якість підготовки тексту видань;

• повернення «в коректуру» функції вичитування; на сьогодні коректор – це переважно тільки вичитував, він самостійно аналітично опрацьовує текст і звірянням займається тільки на останньому етапі роботи з відбитками;

• наявність жорсткої цензури в межах тоталітарних режимів і підвищення відповідальності коректорів за пропущені помилки.

На сучасному етапі розвитку коректури зафіксовано такі проблеми:

• відмова від здійснення коректури або ж універсалізація посад коректора і редактора, коректора і технічного редактора. Найчастіше це призводить до зниження рівня грамотності друкованої продукції;

• комп’ютеризація видавництв; поява комп’ютерної коректури. Саме по собі це явище позитивне, однак потрібно пам’ятати, що ефективною коректура може бути лише тоді, коли поєднуються нові та традиційні методики опрацювання тексту;

• зникнення друкарських коректоратів, а також відсутність руху коректур між друкарнею і видавництвом; спрощення процесів до друкарської підготовки видань;

• існування, окрім чинного, ще кількох правописів і впровадження видавцями та редакторами ЗМІ власної мовної політики.