2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.

Зародки філософського мислення Індії і Китаю сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н. е.). Проте, варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософія виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?

По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства – із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки ми знаходимо її у процесі формування.

По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїми коріннями значно далі, ніж антична.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, відомими сьогодні науці, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій.

Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність яким були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса – бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки.

1. Періодизація філософії Стародавньої Індії

Якщо говорити про всю філософську спадщину Індії, то виділяють періоди:

1. дофілософський;

2. передфілософський;

3. початковий період філософії;

4. період становлення шкіл;

5. класичний період;

6. схоластичний період;

7. філософія нового й новітнього часу

2.2. Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди” (із їх назвою споріднено наше слово “відати”, “знати”), записані на листках пальми приблизно за 1,5 тис. років до н. е. До “Вед” входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень.

Ведичний комплекс становлять:

• властиво Веди або збірники гімнів на честь богів (Рігведа й Самаведа);

• збірники жертовних формул, магічних заклинань на всі випадки життя (Яджурведа й Атхарваведа);

• Брахмани - міфологічні, ритуальні й інші пояснення;

• безпосередньо примикали до Брахманів Араньяки, або Лісові книги - повчання для лісових пустельників, що стали на шлях знання;

• примикали до Араньяків і Брахманів Упанішади - тексти таємного знання.

• Складовою частиною вед були також веданти - сукупність текстів, присвячених різним галузям знання.

З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою “Упанішади” (від слова “сидіти поруч”; мається на увазі — поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” - самхітах). У тексті “Упанішад” зафіксовано:

* найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:

а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);

б) виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу;

в) виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід’ємні одне від одного);

* трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);

* певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);

* позитивна оцінка ролі пізнання як самозосередження на первинних сутностях світу (необхідність усвідомлення єдності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від безмежного кола перевтілень);

* думка про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми;

* міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер.

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях "брахман" — єдина абсолютна реальність та "атман" — суб'єктивне духовне начало, душа. Сутність світу — в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. На рівні інтелектуального "Я" брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма — персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Параджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення — пралюдини, набув значення якогось суб'єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

2.3. Епічний період розвитку філософії в Древній Індії

У цей період розвитку думка стає більш філософськи оформленою. Можна сказати, що відбувається становлення філософської думки в спеціалізовану форму знання, в особливу науку. Серед головних джерел епічного періоду розвитку філософської думки виділимо наступні:

• епічна поема Махабхарата (початок створення не пізніше Х ст. до н.е., остаточне оформлення в V в. ст.е.), що складається з 13 книг, що містять близько 100 000 віршів, написаних Вьясою. Основа поеми - пісні, балади, народні перекази й легенди про героїв;

• поема Рамаяна, що складається з 7 книг, написана Вальмікі. Склад поеми багатошаровий: тут зустрічаються ведичні боги на чолі з Індрою, нові боги, що ототожнюють із різними першопредками, політеїстичні культи й т.п. Згодом ця поема стала опорним текстом вішнуїзма;

• звід законів Ману - етичний кодекс, що роз'ясняє права й обов'язки різних варн давньоіндійського суспільства, порядки жертвоприносини, моральні критерії різних дій і т.д.

4. Класичний період розвитку індійської філософії

Все різноманіття шкіл класичного періоду розвитку індійської філософської думки класифікують залежно від того, приймають чи відкидають вони Веди як авторитетні джерела філософської традиції. Розрізняють ортодоксальні й неортодоксальні школи.

Ортодоксальні школи.

Виділяють шість "ортодоксальних систем філософії":

• Веданта;

• Пурва-міманса;

• Санкхья;

• Йога;

• Ньяя;

• Вайшешіка.

Названі системи є "брахманічними", оскільки всі вони визнають авторитет вед. Відповідно до домінуючої традиції Вед, всі вчення ведичного канону приймали догмат про можливості життя після смерті.

Йога.

Дуже давні ведичні коріння у класичної йоги, засновником якої був Патанджалі (ІІ ст. до н.е.). Упанішади посилаються на йогу як на шлях досягнення надприродного стану через аскетичну практику. Всі вісім частин філософії класичної йоги (помірність, самодисципліна, сидіння в позі, регулювання дихання, припинення діяльності почуттів, зосередженість, міркування, припинення діяльності свідомості) сходять до елементів практики, що міститься в ряді Упанішад.

Санкхья.

Пряме відношення до ведичної традиції має й філософія санкхьї (засновник Капіла). Тут ми знайдемо вчення про Пурушу (справжнє я, вічний, нескінченний незмінний дух) і Пракриті (матеріальна субстанція, природа, життєва енергія), міркування про гунах, прояв і взаємодія яких утворять видимий світ, доктрину мокші (звільнення від страждань за допомогою техніки йоги).

Ньяя

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама — III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Вайшешіка

Деякі твердження школи (VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму. На відміну від веданти та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання.

До неортодоксальних шкіл індійської філософії відносять

• локаята (матеріалізм),

• джайнізм,

• буддизм.

Школа чарвака-локаята

Засновник Бріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.. Школу відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...”. Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “...як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата)”. Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння уникати страждань.

Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова “джіна” — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Шлях, що його пройшов джайнізм, багато в чому схожий на шлях буддизму. Його традиція зародилася трохи раніше і розвивалась повільніше, але на той момент, коли з'явився шанований як головний вчитель Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.) і систематизував окремі моменти у цілісне вчення, джайністська традиція вже набула форми, що збереглася дотепер.

Ряд особливостей віросповідання та організації джайнів:

• жорсткі морально-етичні норми,

• єдність сангхи — ченці та миряни не роз'єднувалися,

• єдність канону — зробили це релігійно-філософське вчення нездатним до швидкого розповсюдження та змінення, але водночас надали йому усталеності.

Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що його сковує. Для цього необхідно:

1) "досконалий погляд" — бачення світу крізь призму вчення джайнів;

2) "досконале знання" — збагнення цього вчення;

3) "досконала поведінка" — дотримання "п'яти великих обітниць".

Правила поведінки досить прості:

• не завдавати шкоди тваринам (джайнам заборонено навіть займатися скотарством, вони вегетаріанці, правовірні навіть тепер ходять з мітлою, підмітаючи перед собою дорогу, щоб кого-небудь не розчавити),

• бути доброчесним, правдивим,

• не брати чужого,

• не впадати в пристрасті та мирські уподобання.

Через те, що тіло заважає душі звільнитися, джайни визнавали шлях аскетизму аж до голодної смерті.

Філософські побудови джайнізму, хоча і використовують багато традиційних понять, досить складні та оригінальні. Найбільш відомі мудреці, що залишили письмові виклади філософії, жили вже на початку першого тисячоліття н.е.: Умасважі (І—II ст.), Кундакунда (І—II ст.), Самантабхадра (III ст.) та ін.

Буддизм.

За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- життя — це страждання;

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна:

а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами;

в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо;

г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.;

д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування;

е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху;

є) мати "правильну увагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення;

ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати.

Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. "Нірвана" — повне припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину.

Ранній буддизм дуже мало приділяв уваги філософському обґрунтуванню свого вчення. Основу його теоретичної бази становило вчення про дхарми (енергетичні “крапки”, згущення). Дхарми перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Це вчення заперечувало субстанціональність світу: в ньому немає нічого, крім окремих елементів психофізичної природи. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною.

Людина, її "Я" становить собою санжану, тобто потік, послідовність комбінацій дхарм, що зберігають єдність завдяки внутрішньому принципу — прапті, що узгоджує фізичні властивості та духовні якості людини. Людина може свідомими зусиллями розв'язати сплетіння дхарм і випустити їх у вільний стан. Це і буде нірвана.

Основні напрями буддизму

Включення частини стародавньої Індії до складу Кушанської імперії та покровительство з боку її правителів дали змогу буддизму розширити ареал свого розповсюдження, проникнути в інші країни. В цей період складаються дві основні течії буддизму, що відрізнялися питанням про архатство. Прибічники ортодоксального буддизму вважали архатство кінцевою стадією духовного самовдосконалення людини, а чернецтво — єдиним шляхом його досягнення. Буддійські школи, що приймають цю тезу, належать до "хінаяни" (малої колісниці). На початку І тисячоліття формується новий підхід до релігійного ідеалу, де місце архата посідає бодхісатва — "істота, яка прагне просвітлення", шляхом якого можуть йти всі. Прибічники цього підходу називали свою концепцію "махаяна" (велика колісниця).

Розбіжність між двома течіями буддизму не зводиться тільки до питання про архатство. Прибічники махаяни зробили ґрунтовну ревізію застарілих уявлень. Зміни торкнулись як теоретичних положень, так і сфери культу. Замість Будди-особистості з'явився трансцендентальний Будда, який має безліч "відображень" у всіх сферах Космосу. Будда Шак'ямуні — лише одне з його проявлень. Наступним, після обожнювання Будди, кроком було створення власного пантеону, куди увійшли відомі будди та бодхісатви, а потім — і численні другорядні боги та богині.

Якщо ранній буддизм сповідував шлях особистого спасіння, то в махаяні важливу роль починають відігравати нові заповіді: каруна — співчуття та майтри — релігійна любов. Щезло й виразне протиставлення нірвани та сансари.

Представники ще одного напряму — тантризму пішли найдальше у перегляді положень раннього буддизму. Вони вважали, що нірвани може досягти будь-яка людина, а за певних умов це можна зробити миттєво. Звідси інша назва тантризму — ваджраяна, що означає "шлях блискавичного просвітлення".

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.