75. Учасники депозитарної системи України.
В депозитарній системі діє ряд суб'єктів корпоративного управління, серед яких можна виділити прямих та опосередкованих учасників.
Прямі учасники - це депозитарії, зберігачі, реєстратори власників іменних цінних паперів. Опосередковані - це організатори торгівлі цінними паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.
Депозитарій - юридична особа, яка створюється у формі відкритого акціонерного товариства, учасниками якого є не менше ніж десять зберігачів, і яка здійснює виключно депозитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді депозитарію не може перевищувати 25% цього фонду.
Зберігач цінних паперів - банк, торговець цінними паперами або реєстратор, який має ліцензію на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах.
Номінальний утримувач - депозитарій або зберігач цінних паперів, зареєстрований у реєстрі власників іменних цінних паперів як юридична особа, якій ці цінні папери передано за дорученням та в інтересах власників цінних паперів для здійснення операцій у Національній депозитарній системі.
Реєстраторами власників іменних цінних паперів можуть бути юридичні особи, які одержати ліцензію на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх статутом.
76. Ризик в процесі прийняття управлінських рішень у фінансовій сфері. Сутність та моделі управління фінансовими ризиками.
Прийняття управлінського рішення у фінансовій сфері - це процес цілеспрямованої переробки інформації стану в інформацію командну. Вибір способу дії на основі переробки інформації є управлінське рішення.
Ухвалення рішення — основа управління; без рішення нема управління; управляти — означає вирішувати.
Так як ухвалення рішення — це процес розв'язання проблеми невизначеності, то відсутність рішення також: є рішенням, і йому, як і іншим рішенням, також: властивий ризик — ризик бездіяльності (ризик не розв’язання проблеми невизначеності).
Мета — це те, що обов'язково повинно бути досягнуто, а цільова функція — критерій досягнення мети. Сформульована мета вже сама по собі містить напрям її досягнення. Недарма говориться, що правильно поставити завдання — це наполовину вирішити його. Так як для реалізації мети необхідні ресурси, а ресурси в принципі завжди обмежені, то цілі повинні ставитися тільки самі необхідні на даному етапі, але в той же час реальні для виконання. Мета завжди визначається дуже розпливчасто. Це пояснюється тим, що інтуїтивно мета зрозуміла, вона зв'язана з бажанням якось поліпшити існуюче положення, але висловити її чітко, а тим більше в якомусь кількісному вимірі часто дуже важко.
Вважається, що багато факторів, особливо пов'язаних з такими поняттями, як естетика, репутація, престиж, борг, кваліфікація, імідж і т.п., не мають природної шкали для вимірювання, а найчастіше в принципі непорівнянні.
Коли ж здійснюється їх оцінка, то вона суб'єктивна і часто неоднозначна. Але саме ці етичні, психологічні і соціальні поняття часто виступають як фактори мотивації1 мети, їхня значимість, на жаль, визначається інстинктивними симпатіями й антипатіями, ідо склалися в результаті виховання, навчання і соціального оточення.
Успіх — це 1) досягнення поставленої мети; 2) очікуваний результат початого заходу; 3) послідовне досягнення намічених серйозних особистих планів.
В основі методів чіткого формулювання цілей і з'ясування пріоритетів лежить кількісний аналіз на основі використання математичних моделей.
Правильне рішення — це кількісно обґрунтований вибір найкращої системи дій, що ведуть до досягнення поставленої мети при даних умовах і обставинах. При цьому "кількісно обґрунтований вибір найкращої системи дій" можна визначити як "мистецтво давати погані відповіді па ті практичні питання, на які іншими методами відповіді даються ще гірші", чи "дати погану відповідь на питання, на яке не можна відповісти по-іншому".
Необхідність ухвалення рішення про найбільш доцільну лінію поведінки — завдання оптимального управління. Тому доцільно розглядати максимум можливих шляхів досягнення мети. Вибір же самих вдалих з них здійснюється за допомогою цільової функції. У окремому, але на практиці дуже частому випадку, оптимальний хід процесу може відповідати максимальному чи мінімальному (у загальному випадку екстремальному, тобто граничному) значенню регульованої величини.
Коли рішення може призвести не до визначеного результату, а до одного з безлічі можливих з різними ймовірностями їх здійснення, при цьому додатково результат операції залежить від ряду факторів, не відомих в момент прийняття рішення, той хто приймає рішення ризикує одержати зовсім не той результат, на який розраховує. Це і є прийняття рішень в умовах ризику.
Цілком уникнути ризику неможливо. Ризик буває виправданий і невиправданий. Уміння ризикувати — це уміння проводити межу між виправданим і невиправданим ризиком у кожному конкретному випадку.
Проблема необхідності вибору при недостатніх підставах знайома кожному, кому доводилося приймати відповідальні рішення.
Отже, з визначення ризику випливає, що:
він являє собою систему дій при невизначених обставинах (на удачу);
ризикувати слід лише в тих випадках, коли можливий успіх (в надії);
очікуваний результат ризику носить не однозначний, а випадковий характер.
Причини невизначеності (першої сторони ризику):
неповнота наших знань про навколишній світ (історію розвитку людства можна уявити як історію боротьби з невизначеністю);
випадковість, тобто те, що при однаково заданих умовах відбувається неоднаково, причому заздалегідь не можна вгадати, яке буде на цей раз. Спланувати кожен даний випадок неможливо;
протидія.
Другою стороною ризику є очікування успіху — мова йде про деякий кінцевий підсумок дій, у якому загальний успіх переважає над загальним програшем. Кожний окремий результат не обов'язково повинен бути переможним.
Третя сторона ризику — випадковість. Вивчення законів ймовірності дає можливість пророчити загальний результат дій, що пов'язані з ризиком (хоча Энштейн казав..."я не вірю, що Господь Бог кидає "кості").
Так як наука — це насамперед міра, то говорити про ризик з наукової точки зору означає говорити про визначений ризик, про виміряний ризик, про міру ризику. Тобто, з наукової точки зору ризик — це ймовірність настання несприятливої події, а діяльність в умовах ризику — це кількісно визначена лінія поведінки в умовах невизначеності, що веде в кінцевому результаті до переваги успіху над невдачею.
Будь-яке відхилення від визначеного ризику призводить або до авантюризму, або до перестраховки. І те й інше в кінцевому підсумку обіцяє програш.
Про колективне ухвалення рішення
у комісії немає місця, яке можна було б висікти (А.Н.Крилов);
верблюд — це кінь, дизайн якого був здійснений групою.
Про психологію:
"людина знає, що добре, а робить, що погано" — Сократ;
людина звичайно переоцінює ймовірності не дуже правдоподібних і недооцінює імовірності дуже правдоподібних подій (коли справа стосується ймовірностей, інтуїція часто нас обманює);
чим сильніші у того, хто приймає рішення, агресивні установки і потреба в домінуванні, тим більш високий рівень ризику, що допускається ним;
колегіальні рішення звичайно більш ризиковані, чим індивідуальні.
Під особою, яка приймає рішення, розуміють систему (особу чи коло осіб), що робить вибір альтернативи і несе відповідальність за своє рішення. Вибір альтернативи свідчить про вольову раціональну дію; наголос на відповідальності вказує на зацікавленість приймаючого рішення в досягненні поставленої мети (про того, хто засидівся на своєму місці — йому вже нічого не потрібно).
Дії, пов’язані з ризиком, завжди цілеспрямовані. Під метою при цьому розуміють результат, якого прагне досягти той хто приймає рішення, і який для нього представляє визначений інтерес — корисність. Не слід вибирати мету ''зробити великі гроші".
При прийнятті рішень, пов'язаних з ризиком, як правило, збільшується значення фактора часу — "дорога ложка к обеду", принцип винищувача — "погане рішення під час бою краще, ніж гарне після". Брак часу призводить до спроб прискорити прийняття рішення, що в свою чергу призводить до помилок і робить вибір менш ефективним.
Співвідношення величин об'єктивної і суб'єктивної інформації, що використовується при прийнятті рішення, може служити мірою якості рішення (попередньої, але не остаточної). Цей показник характеризує ступінь ризику, що бере на себе приймаючий рішення, припиняючи пошуки шляхів об'єктивного обґрунтування рішень.
При цьому слід зазначити, що: 1) завжди існує інформація, що не може бути отримана ніякими об'єктивними методами і підлягає визначенню тільки інтуїтивно-логічними прийомами і/або вольовими рішеннями: 2) обсяг одержуваної інформації (і трудовитрат на її одержання) обернено пропорційний обсягу затрачуваного часу: 3) якість рішення є не збиткова функція витрат ресурсів.
Будь-які несподівані зміни у фінансовому стані суб"єкта господарювання є сигналами раннього попередження про недоліки в управлінні:
Дійсна зміна = Очікувана зміна + Несподівана зміна
Якість управління позначається на здатності справлятися зі змінами, особливо несподіваними, які є джерелами ризику і невизначеності. Завдання ризик-менеджменту — бути завжди готовим до очікуваних змін і швидко пристосовуватися до несподіваного.
NPV є результат взаємодії зовнішніх і внутрішніх (регулюючих) впливів на систему. Цільова функція управління ризиком — максимізація NPV /чи стабілізація NPV (мінімізація стандартного відхилення NPV) /чи... (див. рис. 9.1).
Ступені ризику:
Допустимий ризик. У якості припустимого ризику приймають загрозу повної втрати прибутку від того чи іншого проекту. Допустимий ризик - вклали 100 тис. грн. і 100 тис. грн. отримали.
Критичний ризик пов'язаний з недоотриманням виручки, коли витрати доводиться відшкодовувати за свій рахунок.
Катастрофічний ризик призводить до банкрутства підприємства, втрати інвестицій або навіть особистого майна.
У фінансах ризик вимагає компенсації, тому ми і говоримо про співвідношення "ризик-дохід". Імовірність настання яких-небудь подій характеризується розподілом імовірностей. Основний статистичний показник такої невизначеності — середнє квадратичне відхилення.
Чітка формалізація процедури прийняття рішення в умовах невизначеності, заснована на її (невизначеності) послідовному розв'язанні — основа управління ризиком; математика і здоровий глузд; ідентифікація ризику, його вимір способи хеджування і ухилення від вризику.
Ключовий фактор — величина ставки (у грі), ретельне зважування ціни можливої помилки. Великі ставки — це нестабільні прибутки. "Тунельне" бачення: перед очима тільки великі виграші. В інвестуванні капіталу доводитися також йти на певний ризик, тобто вибирати ту або іншу міру ризику.
Наприклад, інвестор повинен вирішити, куди йому потрібно вкласти капітал: на рахунок у банк, де ризик невеликий, але і доходи невеликі, або в більш ризикований, але більш прибутковий захід (селенгові операції, венчурне інвестування, покупка акцій). Для вирішення цієї задачі потрібно кількісно визначити величину фінансового ризику і порівняти міру ризику альтернативних варіантів.
Методи та критерії вимірювання міри фінансового ризику
Фінансовий ризик, як і будь-який ризик, має математично виражену ймовірність отримання втрати, яка спирається на статистичні дані і може бути розрахована з досить високою точністю.
Щоб кількісно визначити величину фінансового ризику, необхідно знати всі можливі наслідки якої-небудь окремої дії і ймовірність самих наслідків. Імовірність означає можливість отримання певного результату.
Відносно економічних задач методи теорії ймовірності зводяться до визначення значень імовірності настання подій і до вибору з можливих подій найбільш виваженої, виходячи з найбільшої величини математичного очікування. Інакше кажучи, математичне очікування якої-небудь події дорівнює абсолютній величині цієї події, помноженій на ймовірність його настання.
Наприклад, є два варіанти вкладення капіталу. Встановлено, що при вкладенні капіталу в захід А отримання прибутку в сумі 15 тис. грн. має ймовірність 0,6; у захід Б отримання прибутку в сумі 20 тис. гри. - 0,4. Тоді очікуване отримання прибутку від вкладення капіталу (тобто математичне очікування) складе:
- у захід А - 9 тис. грн. (15 * 0,6);
- у захід Б - 8 тис. грн. (20 * 0,4).
Імовірність настання події може бути визначена об'єктивним методом або суб'єктивним.
Об'єктивний метод визначення ймовірності заснований на обчисленні частоти, з як bib відбувається дана подія.
Наприклад, якщо відомо, що при вкладенні капіталу в який-небудь захід прибуток у сумі 15 тис. грн. було отримано в 120 випадках із 200, то ймовірність отримання такого прибутку складає 0,6 (120: 200).
Суб'єктивний метод визначення ймовірності заснований на використанні суб'єктивних критеріїв, які засновуються на різних припущеннях. До таких припущень можуть відносити думку спеціаліста, його особистий досвід, оцінку експерта, думку фінансового консультанта тощо. Коли ймовірність визначається суб'єктивно, то різні люди можуть встановлювати різне її значення для однієї і тієї ж події і таким чином робити різний вибір.
Критерії міри ризику. Величина ризику або міра ризику вимірюється критеріями: середнє очікуване значення; дисперсія (або стандартне відхилення) можливого результату.
Середнє очікуване значення - це ті значення величини події, які пов'язані з невизначеною ситуацією. Середнє очікуване значення є середньо зваженим для всіх можливих результатів, де ймовірність кожного результату використовується як частота або вага відповідного значення. Середнє очікуване значення вимірює результат, який ми чекаємо в середньому.
Приклад 9.1.1. Якщо відомо, що при вкладенні капіталу в захід А із 120 випадків прибуток 12,5 тис. грн. було отримано в 48 випадках (імовірність 0,4), прибуток 20 тис. грн. -І у 42 випадках (імовірність 0,35) і прибуток 12 тис. грн. - у ЗО випадках (імовірність 0,25), то середнє очікуване значення складе 15 тис. грн.:
12,5 х 0,4 + 20 х 0,35 + 12 х 0,25 — 15 тис. грн.
Аналогічно було знайдено, що при вкладенні капіталу в захід Б середній прибуток склав:
15 х 0,3 + 20 х 0,5 + 27,5 х 0,2 = 20 тис. грн.
Порівнюючи дві суми очікуваного прибутку при вкладенні капіталу в заходи А і Б, можна зробити висновок, що при вкладенні в захід А величина прибутку, що отримується, коливається від 12,5 до 20 тис; грн,, і середня величина складає 15 тис. грн.; у захід Б - величина прибутку, що отримується, коливається від-15 до.27,5 тис. грн. і середня величина рівна 20 тис. грн.
Середня величина є узагальненою кількісною характеристикою і не дозволяє приймати рішення на користь якого-небудь варіанта вкладення капіталу.
Для остаточного прийняття рішення необхідно виміряти коливання показників, тобто визначити міру коливання можливого результату.
Коливання можливого результату є мірою відхилення очікуваного значення від середньої величини. Для цього на практиці звичайно застосовують дисперсію і середнє квадратичне відхилення.
Дисперсія – це середнє зважене з квадратів відхилень дійсних результатів від середніх очікуваних:
Коефіцієнт варіації - відносна величина. Тому на його величину не впливають абсолютні значення показника, що вивчається. За допомогою коефіцієнта варіації можна порівнювати навіть коливання ознак, виражених у різних одиницях вимірювання.
Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми ризик — прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стратегію поведінки на ринку.
Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обмеженні рівня ризику (Р) шляхом встановлення максимально допустимого його значення (Р'). Означений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через застосування незбалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сумами (геп-менеджмент); формування високоризикового портфеля цінних паперів, проведення спекулятивних операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає свідоме прийняття певного ризику з метою отримання підвищеного прибутку за рахунок сприятливої ринкової кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне завдання процесу управління за такого підходу — недопущення ситуації переростання допустимого ризику в катастрофічний, який загрожує самому існуванню суб'єкта господарювання і призводить до банкрутства.
У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не нижчому за заданий (Я'). Така модель використовується, якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк, влаштовує керівництво, й основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою збалансованих прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфеля цінних паперів (наприклад, індексного портфеля), узгодження термінів та розміру активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової ставки, проведення операцій страхування ризиків. Цей підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.
В абсолютизованому вигляді перша модель управління може бути проілюстрована діяльністю фондів з інвестування ризикових операцій на біржах і товарних ринках світу, які мають на меті одержання гіперприбутків, свідомо приймаючи на себе мегаризик. Найбільш успішними в цій сфері стали фонди: Everest Capital (М. Димитриджері) — 54,01 %; White Tiger (Д. Керл) — 45,44 % ; Long Term Capital (Д. Меріветер) — 35,1 % ; Quantum (Д. Сорос) із середньорічною нормою прибутку на капітал 28,84 %. Зміст такого виду бізнесу полягає в одержанні компенсації за прийнятий на себе фінансовий ризик, розмір якого обмежується тільки величиною наявного капіталу.
Реалізація ризиків — не таке вже й рідкісне явище, але, здебільшого, вона призводить до краху, як це сталося в жовтні 1997 р. з фондом Global System (В. Нідерхоффер) після програшу 50 млн дол. США на біржі Chicago Mercantile Exchange.
Згідно з класичною теорією управління, прибуток підприємств має формуватися за рахунок виробництва продукції або надання послуг, а менеджмент повинен намагатися уникнути ризиків, не пов'язаних з основною діяльністю. Таким чином, управління має здійснюватись за другою моделлю, адже стратегія хеджування дозволяє суттєво зменшити або повністю ліквідувати цінові ризики й отримати стабільні результати незалежно від мінливості фінансових ринків. Але проведення операцій хеджування вимагає деяких (а іноді й значних) витрат, високої кваліфікації фахівців, і в той же час унеможливлює отримання переваг від сприятливої кон'юнктури ринку. Тому в практичній діяльності використовуються гнучкіші підходи до управління, що поєднують елементи обох стратегій і полягають у хеджуванні окремих активних, пасивних чи позабалансових позицій — мікрохеджуванні, на відміну від макрохеджування, яке створює імунітет для всього балансу. Згідно з останніми дослідженнями Комісії з торгівлі товарними ф'ючерсами, переважна більшість дилерів, які працюють на строкових ринках, використовують їх як для спекулятивних цілей, так і для хеджування. При такому компромісному підході до управління ціновими ризиками проблема вибору оптимальної стратегії поведінки на ринку значно загострюється, оскільки діапазон коливань величини ризику досить широкий — від майже нульового до катастрофічного. Вибір стратегії управління залежить від багатьох чинників, насамперед, від схильності до ризику, а успіх — від уміння передбачати майбутні зміни на ринку. За умов некерованої економічної та політичної ситуації, коли прогнозування стає неможливим по суті, краще по можливості уникати ризиків.