Міністерство освіти, науки, молоді і спорту України

Національний університет «Острозька Академія»

Кафедра культурології та філософії

Острог | Філософія | 2013

Студентки групи Т-21

Щербини Анастасії Олександрівни

Викладач: Зайцев Микола Олександрович

Жіноча ментальність та її соціокультурна роль

Зміст

Вступ 2

Загальні уявлення про жінку 3

Шлюб 5

Материнство 10

Жінка в суспільстві 13

Повії та гетери 19

Старіння 21

Висновок 24

Бібліографія 25

Вступ

Вивчаючи менталітет як важливу складову духовної культури народу,

спільноти і особистості, представники різних наук давно звернули увагу на той факт, що чоловіки і жінки по-різному сприймають навколишній світ,

що, в свою чергу, доводить існування відмінностей і в їх менталітеті. Однак якщо дослідження чоловічої природи, ментальності, яка водночас

часто представляється і людською взагалі, мають глибоке коріння і у стародавній, і у зарубіжній, і у вітчизняній науці, то жіноча проблема навіть на

сьогоднішній день розцінюється як маргінальний аспект, а то і такий, що не заслуговує на увагу серйозних наукових дисциплін. Зокрема у філософії

ще з античності була започаткована традиція виключення жінки як нераціональної істоти з процесу пізнання, і протягом століть цілком офіційно

існувала наукова мізогінія (жіноненависництво), а також всім відома жорстока практика середньовічного фізичного знищення жінок. З розвитком історії і покращенням становища жінки в суспільства усе наболіле вилилось у феміністичний рух, який має чимало прихильників і противників, і багато питань залишаються не вирішеними. Отож дослідження особливостей жінки в психологічному, історичному та соціальному аспектах є актуальними.

Загальні уявлення про жінку

Існує добре начало, за яким


утворено лад, світло й чоловіка,


і зле начало, за яким утворено


хаос, тьму і жінку.

Піфагор

Усе, що написано чоловіками


про жінок, має викликати недовіру,


бо чоловіки звичайно виступають


водночас і як судді,


і як позовники.

Пулен де ля Барр

Загальновизнано, що в людському роді є самиці. Як і колись, вони складають нині приблизно половину людства. А тепер розплющимо очі, глянемо довкіл і збагнемо: людство поділяється на дві категорії індивідуумів, що неабияк відрізняються одна від одної вбранням, обличчям, статурою, усмішкою, ходою, інтересами і заняттями. Можливо, ці відмінності поверхові, можливо, вони незабаром зникнуть. Та напевне те, що нині вони існують у своїй яскравій очевидності. Отже, прикмети самиці (і передусім її дітородна функція) ще не визначають жінки. Ми також відмовляємось характеризувати її поняттям «вічної жіночності», але при цьому визнаємо, що жінка все-таки є, хоч це, можливо, й тимчасове явище. Отож, питається,що ж таке жінка? Саме запитання одразу ж підказує мені першу-ліпшу відповідь: знаменно вже те, що я його задаю. Чоловікові не спало б на гадку створити книжку про особливе становище, в якому перебувають його побратими . Якщо я хочу визначитись, то мушу насамперед сказати: «Я — жінка». Ця реальність — основа, з якої можна виводити будь-які судження. Чоловік нізащо не стане описувати себе як представника своєї статі: він
— людина, отже, чоловік — це щось само собою зрозуміле. Як же в такому разі сталося, що у співставленні статей цього взаємовпливу не виявилося і одне з начал утвердилося як єдино суттєво значиме, заперечуючи свою залежність від представника опозиції і визначаючи його як абсолютно інше? Чому самі жінки не спростовують верховного становища чоловіків?

Жоден суб'єкт сам нізащо не визнає своєї другорядності. Так не буває, щоб хтось визнав себе Іншим,
а когось — Першим. Ми визначаємо Іншого щодо самих себе. Якщо ж Інший не стає для себе Першим, це означає, що він цілком підпав під чужий вплив. І все ж: звідки у жінки така покірливість?

Жінки з прадавніх часів підкорялися чоловікам. їхня
залежність — це не результат якихось еволюційних
метаморфоз чи якоїсь події: вона не набута. Отож,домоглися свого. Отож біологічна потреба — сексуальне жадання і прагнення до продовження роду, що
ставить самця в залежність від самиці,— не зробила її соціально вільною. Адже й раб так само пов'язаний зі
своїм господарем взаємною економічною необхідністю, але це аж ніяк не дає йому волі. У родині жінка-мати відіграє в житті хлопчика,
а потім підлітка таку ж значну роль, як і дорослі чоловіки. Згодом, пізнавши потяг і кохання, юнак
наштовхується на опір і незалежність уподобаної ним,
жаданої і коханої жінки. Взявши шлюб, чоловік шануватиме в жінці дружину й матір. І саме вона нарешті поділяє з ним першість у родинному житті, утверджується як вільна особистість. Отож чоловік дедалі більше пересвідчується, що між обома статями в суспільстві вже немає соціальної ієрархії і хоча жінки належать до другої статі, за всіх їхніх відмінностей од чоловіків загалом рівноправні з ними. Водночас чоловік, безумовно, помічає її певну неповноцінність, зокрема, в професійній придатності, але відносить це на
рахунок природних чинників. Поки між чоловіком
і жінкою панує злагода, поки чоловік ставиться до
жінки доброзичливо, він обстоює, обґрунтовує принцип абстрактної рівноправності і не зважає на реально
існуючу нерівноправність, він просто замовчує її. Проте тільки-но вибухне між ними конфлікт, ситуація різко змінюється: чоловік раз за разом наголошуватиме на цій реальній нерівноправності і тимчасом ладен
забути про абстрактну рівноправність.

Шлюб

З давніх-давен суспільство уготовило для жінки єдину долю — це заміжжя. Нині більшість жінок перебувають або перебували у законному шлюбі, готуються
до заміжжя або картають себе, що воно не відбулося.
Жінку, яка не взяла шлюб, незалежно від того, чи
почувається вона знедоленою, чи взагалі не визнає
цього інституту, чи байдуже ставиться до нього, ми
називаємо «незаміжньою», тобто визначаємо її щодо
шлюбу.

Передусім відзначимо, що економічна еволюція, яка внесла зміни у становище жінки, не могла не спричинити і певних змін в інституті шлюбу: він стає
добровільним союзом двох незалежних індивідуумів.
Кожен з них бере на себе певні обов'язки щодо другого. Минули ті часи, коли жінка виконувала одну-єдину
функцію в суспільстві — народжувати. Тепер ця функція значною мірою втратила характер обов'язку, покладеного на жінку природою, і перетворилася на
добровільну місію.

Шлюб споконвіку сприймали абсолютно по-різному
чоловік і жінка. Не зважаючи на те, що чоловік і жінка
конче потрібні одне одному, між ними зроду не було
взаємності. Чоловік у соціальному плані — це незалежний і повноцінний член суспільства, його вважають передусім виробником, сенс його існування полягає в праці на благо суспільства. Ми вже бачили чому роль жінки, обмежена відтворенням і хатніми
клопотами, не гарантує їй такої ж самоповаги, яку
відчуває чоловік. Звичайно, чоловік має потребу в
жінці: декотрі народи, які перебувають на низькому
рівні розвитку, зневажають старих парубків, неспроможних самих себе прогодувати. В селі селянинові
потрібна помічниця. Взагалі більшість чоловіків намагаються перекласти на супутниць життя марудні
обов'язки. Чоловік прагне забезпечити постійне задоволення сексуальних потреб, хоче мати потомство —
адже й суспільство вимагає від нього продовження
роду. Проте, бажаючи одружитися, чоловік не звертається безпосередньо до жінки: лише за згодою чоловічого товариства він може стати чоловіком і батьком.
Жінку, котра в родинних кланах, якими керують батьки і брати, посідає залежне, а то й цілком безправне
становище, споконвіку одні чоловіки віддавали заміж
за інших чоловіків. Колись клан, батьківський рід
поводився з нею майже як з річчю: вона була частиною податку, про оплату якого заздалегідь домовлялися обидві сторони. Становище жінки мало змінилося навіть після того, коли внаслідок розвитку згаданого
вище інституту шлюб поступово набув форми контракту.

Жінка, одержавши придане або свою частину спадщини, стає мовби юридичною особою, але водночас
і придане, і її спадщину підпорядковують її родині.
Тривалий час шлюбні контракти укладали між тестем
і зятем, а не між чоловіком і дружиною. В цьому разі
економічну незалежність могла мати тільки вдовиця
Свобода вибору для дівчини завжди була обмежена.
Безшлюбність, якщо не брати до уваги тих поодиноких
випадків, коли вона набуває характеру священного
обов'язку, зводить жінку з пуття, перетворює на безкорисну вбогу істоту. Шлюб — це єдина можливість
забезпечити своє існування, єдине виправдання власного покликання на землі. Суспільство зобов'язує жінок брати шлюб, аби вони змогли виконати дві свої
функції, перша з яких — дітонародження. Інколи, хоча й дуже рідко, держава бере жінку під свою безпосередню опіку і вимагає від неї виконання тільки
материнської функції: так було в Спарті і почасти
в гітлерівській Німеччині. Здебільшого, і це трапляється навіть у суспільствах, які не віддають належне ролі
чоловіка в продовженні роду, вона перебуває під захистом чоловіка. І, отже, друга функція жінки — це
вдоволення сексуальних потреб чоловіка і турбота про
його домашнє вогнище. Її громадським обов'язком
є служіння чоловікові, котрий має давати їй подарунки, залишати спадщину або утримувати її.

І раніше, і тепер вважають, що статевий акт — це
послуга, яку робить жінка чоловікові. Він
дістає втіху, й тому зобов'язаний віддячити їй за
це. Жіноче тіло — це річ, котру можна купити. Для
жінки її тіло — капітал, який їй дозволено експлуатувати собі на користь. Іноді вона приносить чоловікові
придане, нерідко бере на себе обов'язки виконувати
певну хатню роботу: порядкувати в домі, виховувати
дітей. У кожному разі вона має право жити на утриманні чоловіка, до того ж традиційна мораль спонукає
її до цього. Отож цілком природно, що такий легкий життєвий шлях здається їй привабливішим, тим більше, що жіночі професії часто малоцікаві і кепсько
оплачуються. Ось чому одруження для жінки — найвигідніша кар'єра. Це означає: йдеться не про те, що шлюб сприяє
створенню неповторних взаємин з обраним нею чоловіком, а лише в найзагальнішому вигляді виправдовує
виконання нею жіночих функцій. Усі жінки мають
вдовольнятися однаковими радощами, не вносячи в
них нічого індивідуального. Це призводить до двох
принципово важливих обставин, які стосуються її
еротичної долі: передусім вони не мають жодного
права на позашлюбні сексуальні стосунки. Оскільки
для подружжя плотські стосунки стають обов'язком,
накинутим на них суспільством, бажання і вдоволення
відходять на другий план порівняно з суспільними
інтересами. Проте чоловік, тісно пов'язаний зі світом
як працівник і громадянин, може мати випадкові зв'язки і до одруження, і після нього. В кожному разі він
може знайти щастя і іншим робом. Жінка ж, на яку
суспільство дивиться як на продовжувача роду, повинна як така бути абсолютно незаплямованою. Крім того,
як ми вже відзначали, біологічний зв'язок між загальним і приватним у чоловіків і жінок неоднаковий:
чоловік, виконуючи свої подружні обов'язки, завжди
дістає втіху 2, а в жінки дітородна ф дістає втіху 2, а в жінки дітородна функція і сексуальне бажання не пов'язані між собою.

Злагода і кохання у шлюбі — це така складна річ,
яка вимагає не більше і не менше, як божого втручання,— такої думки дотримується К'єркегор, який висловив її з натхненням: «Шлюб, який дивний винахід! Але що в ньому найдивніше, так це те, що його вважають стихійним вчинком. Насправді ж це один із тих вчинків, над яким
довго роздумують... Хіба можна собі уявити, щоб такий важливий крок робили стихійно? Трудність полягає ось у чому: кохання і любовні
захоплення з'являються абсолютно стихійно, а
шлюб — це обдуманий крок. Разом з тим любовний
потяг повинен пробуджуватися після шлюбу чи після
того, коли домовлено про вступ до шлюбу, тобто в разі
виникнення бажання одружитися. Це означає, що найстихійніша на світі річ повинна водночас здійснитися
внаслідок абсолютно вільного прийнятого рішення. Те,
що через свою стихійність є до такої міри таємним
і може бути проясненим лише завдяки божому втручанню, повинно звершитися внаслідок тривожних роздумів, які неминуче спонукають до ухвалення рішення. Крім того, все має відбуватися певним чином:
рішення повинно випливати за любовним потягом, і те,
і друге повинні з'являтися водночас, в момент
розв'язки». Інакше кажучи, кохання і шлюб — це не одне й те
ж, і зовсім незбагненно, як кохання може перетворитися в обов'язок.

Проте К'єркегор не боїться парадоксів, і його есе про шлюб в цілому написане для того,
щоб з'ясувати цю загадку. Він не заперечує, що справді: «Розміркування убивають стихійність... Якби розміркування насправді викликали любовне захоплення, то
шлюбу не існувало б». Що ж до жінки, то її розум — не найсильніший її
бік, вона не вміє «розмірковувати», тому «вона переходить від безпосереднього кохання до безпосереднього релігійного почуття». Якщо перекласти цю доктрину на ясну мову, це означає, що рішення закоханого
чоловіка про вступ до шлюбу є актом віри в Бога,
якого покликано гарантувати йому згоду між почуттями та обов'язками. Щодо жінки, то вона, якщо кохає,
просто хоче вийти заміж.

Найсумнішим є те, що в цій роботі немає довготривалого результату. Жінка схильна бачити в ній мету
в собі, і чим більше вона віддає їй снаги і часу, тим
стійкіша ця схильність. Милуючись пирогом, який
щойно вийняла з духовки, господиня зітхає, їй шкода,
що його ось-ось з'їдять! їй прикро, що чоловік і діти
ходять натертим паркетом і забруднюють його. Отже, результат роботи хазяйки є предметом ужитку; жінку приречено на постійне самозречення, оскільки будь-яка її праця збільшується руйнацією. Для того, щоб вона йшла на це без жалю, треба в крайньому разі, аби її жертви давали комусь радість, утіху. Та
оскільки мета господарської роботи полягає в тому,
щоб підтримувати статус-кво, чоловік, котрий звик
жити в чистоті і ладі, не помічає ні того, ні іншого,
його увагу приваблюють скоріше нелад і недбальство.
Він виявляє більше цікавості до смачної страви. Найрадіснішою для хазяйки є мить, коли вона ставить на стіл
добре приготовлену страву. Вдоволення чоловіка та
дітей виражено не лише в їхніх похвалах, а і в тому,
що вони усмак їдять її. Крім того, результати праці хазяйки в цьому разі не пропадають марно. Адже
з'їдена страва перетворюється в життєдайну снагу.
Здоров'я близьких для жінки важить більше, ніж чистота паркету.