2. Розробка методології порівняльних досліджень в 60-70-ті рр. Хх ст. Сучасний стан порівняльної методології в сша.

Особливості періоду 60-70х рр.:

• плюралістична порівняльна політологія, період «дрібних справ»

• критика біхевіоралізму

• сформульована телеологічна концепція залежного розвитку – компаративісти критикують

• створюються різноманітні класифікації

• криза змінилась підйомом, дисципліна почала змінюватись і методологічно, і за змістом, змінюється проблематика досліджень: від вивчення традиційних інститутів до осмислення нових явищ

• визначились декілька тенденцій розвитку порівняльної політології:

  • радикальна – історико-порівняльна методологія. Спроба по-новому перекласти Маркса і Вебера. Послідовники Вебера – Ейзенштадт, Рот: намагаються дослідити проблеми клієнтелізму в політиці, розвиток національної держви в Західній Європі, бюрократизація, плебісцитарна демократія. Вивчає Західну Європу, Японію, Індію. Зявляється неомарксизм: концепції класів, класової боротьби, революції, походження держави (Валлерстайн, Маркузе). Питання тоталітаризму, фашизму

  • феміністська – сформувала свою окрему субгалузь знання, запропонувала нову методологію: здійснення змін в мові для чіткого відображення конкретного, критика раціоналізму і раціональних моделей, закладає основу для плюралізму методології і теоретичних орієнтацій. Нова методологія досліджувала: діяльність жінок в різних країнах, проблема політичної участі, публічна політика держави загального добробуту

  • постмодерна (Фуко) – оновлення порівняльної політології: поява нового інструментарію, засобів порівняльного аналізу. Намагаються визначити єдність кількісних та якісних досліджень. Віардо «Нові напрямки в порівняльній політиці», Сарторі «Порівняльний конституційний інжиніринг»

• критикували структурний функціоналізм за формальність

• багато суперечностей навколо проблеми національної держави як основної одиниці порівняльного аналізу – холістський підхід (припускає розгляд просторових утворень як деяких взаємозалежних частин цілого)

• з’являються нові теорії та підходи: теорія ігор, раціонального вибору, неоінституціоналізму, політичних мереж…

• дослідження не зводиться лише до радикальних чи порівняльно-історичних напрямів. З’являються і починають широко використовуватись нові методи, наприклад булева алгебра, логіка нечітких множин, застосовуються такі поняття як простір і час, досліджуються процеси регіональної інтеграції, політичних дискурс, мова політичної ідентифікації, політичні фінанси, корупція, демократичний аудит.

Новий теоретичний інструментарій відкриває широкі перспективи для порівняльних досліджень. Наприклад, традиційна для компаративістики проблема взаємин між виконавчою й представницькою владою. Уже в рамках формально-юридичного інституціоналізму були описані кілька варіантів взаємин. Неоінституціоналізм, зводячи ці варіанти до процесів, що піддаються теоретичному моделюванню, дозволяє перейти від їх опису до пояснення. Наприклад, показано, що хронічна нестабільність систем з подвійною відповідальністю уряду (перед президентом і парламентом) передбачається відсутністю в таких системах ефективних санкцій проти вибору індивідуально кращої поведінки. Значення таких досліджень особливо зросло в 80-х рр., коли ряд країн виявився перед проблемою вибору оптимального демократичного устрою.

У цей час теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм багато в чому визначають вигляд політичної науки. Але багато вчених беруть їх під сумнів. Припустимо, перед нами завдання пояснити поведінку політичних партій певної ідеологічної орієнтації під час виборчих кампаній. У нас є дані по декількох десятках країн. З погляду теорії раціонального вибору, перший крок – визначення мети всіх партії. Тільки після цього можна зіставляти стратегії, розгортати математичний апарат. Проблема в тому, що приписуючи всім одну мету – наприклад, збільшення кількості голосів – ми допускаємо перекручування пізнавальної перспективи. Як показали фахівці з партійної політики Роберт Хармель і Кеннет Джанда, існують також партії, що прагнуть увійти в уряд (можуть свідомо уступити частину виборців потенційному партнеру по коаліції), привернути увагу публіки до проблеми, зміцнити організацію або розширити внутріпартійну демократію. Окремі партії можуть комбінувати цілі й міняти їх у ході кампанії. Неуважність до цього різко знижує цінність результатів дослідження.

Незважаючи на відносну молодість, порівняльна політологія пройшла досить складний шлях розвитку від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реального політичного процесу. Але політична наука все-таки не може обійтися без аналізу інститутів влади. Тому інституціональний підхід, критикою якого почалася історія порівняльної політології, сьогодні – у якісно зміненому виді і з приставкою «нео» – знов домінує. Із цього погляду, порівняльна політологія пройшла цикл розвитку. Проте, лідерство неоінституціоналізму зовсім не безроздільно. Сьогодні помилково стверджувати, що якийсь підхід є єдино вірним і застосовним до такого складного об'єкта, як політика. Тому іншим важливим підсумком сорокалітньої історії дисципліни можна вважати утвердження в ній методологічного плюралізму, різноманіття теоретичних моделей.