69. Класифікація політичного процесу.

Типологія політичного процесу (За Бебиком):

1. природа процесу – творчий, руйнівний;

2. тривалість перебігу – короткотривалий, довготривалий, одномоментний;

3. рівень організації суспільства – глобальний регіональний, місцевий;

4. форма перебігу – явний, прихований;

5. динаміка перебігу – бурхливий, спокійний, уповільнений;

6. характер спрямування – прогресивний, регресивний;

7. характер середовища, де відбувається процес – зовнішньополітичний, внутрішньополітичний;

8. характер перебігу – еволюційний(безперервний), революційний(дискретний);

9. охоплення учасників – загальний, локальний;

10. спрямованість суб’єктів політики – конфліктний, компромісний, консенсусний;

11. характер участі в політиці – виборчий (електоральний), законодавчий, управлінський;

70. Характер політичного процесу в сучасній Україні.

Суперечність між станом державності і сформованістю громадянських її засад яскраво проявляє себе в характерних рисах політичного процесу в Україні.

Суттєвою особливістю політичного процесу в Україні є його

1. Транзитний, перехідний характер. Є підстави говорити про започаткування процесу реального державотворення в Україні тільки після проголошення незалежності. Відсутність структур громадянського суспільства як фундаменту реальної політики – головний доказ попередньої тези. Звідси – початкова слабкість, невиразність самого політичного процесу. Всупереч глибокій соціально-економічній кризі, яка триває і поглиблюється в останні роки, а також існуванню міжрегіональних суперечностей, Україна демонструє досить мирну картину подій, невиразний політичний процес. Це дає її політикам підстави говорити про існування соціальної злагоди в суспільстві. “Гармонійність” політичного життя особливо виразна на тлі колізій і трагічних подій в більшості пострадянських республік колишнього СРСР. Загальна невиразність, анемічність політичного процесу, повільність реальних соціальних змін в першу чергу наслідок нерозвиненості громадянського суспільства в Україні, соціально-психологічної непідготовленості населення і еліти до серйозних, радикальних дій і змін, яких вимагає ситуація кризи. В країні гостро відчувається відсутність критичної маси політичних сил, спроможних до рішучих і послідовних реформаторських зусиль, до подолання суспільної розгубленості й деморалізації. Брак соціального динамізму не є результатом слабкості внутрішніх суперечностей в суспільстві. Його причиною є невиразність, несформованість соціально-економічних інтересів переважаючої більшості населення, позбавленого реальної власності, злюмпенізованого на рівні утримуваного державою соціального прошарку. З другого боку, виразною суттєвою суперечністю політики на попередньому етапі була її зумовленість необхідністю вирішувати одночасно кілька глобальних завдань: створювати новий державний механізм, здійснювати реформування і реструктуризацію економіки на ринкові засади, підтримувати певний рівень соціальних умов більшості громадян, запобігати соціальному хаосу.

2. Елітарність і з точки зору ключової ролі в ньому номенклатурно-адміністративних груп, і з точки зору спрямованості політики на обслуговування інтересів державної бюрократії. З радянських часів коло людей влади та конкуруючих за владу дуже мало змінилося. Про це свідчить і надмірна чисельність партій, яка говорить про певний вакуум у консолідованому виразі колективно-громадських інтересів. Великий відсоток громадян проживають на межі злиденності, не мають вагомої власності, а тому не можуть виступати свідомими учасниками політичного дійства. Вони все ще змушені орієнтуватись на державну кишеню, волю і милосердя державних мужів, а тому жити очікуванням, як і колись за часів СРСР. Інтереси цих людей опосередковані станом самої влади, яка певною мірою для громадян залишається недоторканою “священною коровою”.

3. Кулуарність, закритість. Державна еліта часом не бажає, а часом не може залучити громадськість, у процес розробки і прийняття державно-політичних рішень. А залучаючи – використовує лише в ролі пасивного і мовчазного аргументу на підтвердження власних суто корпоративних планів. Ілюстрацією справедливості даного висновку можуть бути обставини прийняття Конституції, які нагадують містифікацію справжньої політики. Фінальна стадія доопрацювання і затвердження Конституції була схожа на профанацію конструктивного рішення, перетворившись в мозковий штурм, який тривав добу на рівні Верховної Ради і адміністрації Президента. Прийнятий документ не відповідав ані принципам, які були декларовані в проекті, ані узгодженому механізму схвалення. В результаті, за кілька років постало питання про серйозну корекцію положень конституційного тексту і проведення всенародного референдуму.

4. Низька ефективність, поверховість. Майже непомітно відбувається оновлення і становлення форм і елементів нової держави, політичної системи демократичного типу. Замість чітко структурованої в часі, послідовної продуманої технології побудови цеглинок нових політичних інституцій, йде неквапна трансформація, еволюція соціалістичної демократії в демократію модернізовану а la Захід. Особливо помітна повільність реформування економічної сфери суспільства, де роль державного сектору залишається невиправдано великою, а бюрократія продовжує контролювати важливі галузі господарства. Зберігається надзвичайно високий рівень корумпованості чиновництва, чи не найбільший серед європейських держав.

Аналіз головних специфічних рис політичного процесу веде до висновку, що політичний простір української держави являє собою поле свєрідного унікального гео- і соціополітичного компромісу на рівні регіональних еліт, з одного боку, та міжнародних центрів впливу (по лінії Росія – Захід), з другого.

Уповільнена еволюція української спільноти в напрямку більш цивілізованої демократії має не тільки очевидні негативні сторони у вигляді довготривалої кризи суспільства. У ній є також свої переваги завдяки відсутності досить значних і численних соціально-політичних потрясінь та конфліктів за участю широких верств населення, що завжди було характерним для такого роду соціальних перетворень, революцій. Перехід має достатньо мирний, безкровний характер, що уможливлює збереження позитивних властивостей і зв’язків, які були накопичені в минулому, успадкування елементів певних традицій і, таким чином, робить трансформацію відносно безболісною психологічно для більшості громадян.

Головним позитивним наслідком уповільненого входження українства у нову соціально-політичну якість є збереження і зростання його єдності, сконсолідованості. Мова йде про необхідність духовно-психологічного зближення, зріднення, звикання в межах спільного політичного організму різних груп і частинок громадянства досить строкатого за своїми історико- і етнокультурним, духовно-релігійним, ідеологічним корінням і уподобаннями.

Проведений аналіз політичного процесу в Україні, в перші роки її самостійності, характеризує його як стагнаційний, зі збереженням елементів традиційної соціалістичної демократії, демократії в багатьох рисах незахідного типу (за класичною класифікацією Л. Пая). Але всі ці особливості об’єктивно зумовлені та відповідають стану громадянського суспільства (точніше, підкреслюють його відсутність), влаштовують, певною мірою, і державну еліту, і більшість громадян (оскільки відповідають потребам елементарного самозбереження влади і громадян в умовах глобальної соціально-політичної трансформації). Збереження відносної стабільності в складних умовах політичного транзиту в Україні сприяло і сприяє плавному переходу системи східноєвропейських міжнародних взаємовідносин в нову якість після втрати нею рівноваги внаслідок розвалу соціалістичного блоку.

73 Особливості модернізації в Україні.

У 90-і роки ХХ ст. широкомасштабний процес суспільно-полі­тичної модернізації поширився і на посттоталітарні східноєвропейські та пострадянські країни. Параметри:

- створення розвиненого соціально орієнтованого ринкового господарства;

- розбудова демократичної, соціальної, правової держави;

- рух до цивілізованого громадянського суспільства із забезпеченням соціальної справедливості та соціального захисту для своїх громадян;

- надання гарантій для реалізації особистого і колективного буття людини й суспільства.

Водночас суспільно-політичні процеси в українському суспільстві з початку 90-х рр. засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення модернізації суспільства. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення модерніза­ційних “пасток”, “провалів” і криз, що виникають і динамічно змінюються в умовах постсоціалістичних реалій в Україні.

Три основні етапи української модернізації:

1) ранньомодернізаційний, імпульсивно-еклектичний, основними складовими якого були: Визвольна війна ХVII ст.; цілеспрямовані перетворення, здійснювані під егідою Російської імперії; утвердження і функціонування Української Народної Республіки, Гетьманської держави П. Скоропадського і Директорії;

2) псевдомодернізаційний, тоталітарно-бюрократич­ний, хронологічні рамки якого збігаються в часі з існуванням Радянського Союзу (від початку 20-х рр. до кінця 80-х рр.); розвиток України в межах цього етапу був пов’язаний із залежністю українського суспільства від органічно невластивої його ментальності, національній традиції і конкретно-історичним потребам радянської квазісоціалістичної модернізаційної моделі;

3) сучасно-модернізаційний, транзитно-кри­зовий етап розвитку українського суспільства, який з епізоду перебудови на початку 90-х рр. поступово виріс у самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням та взаємним накладанням різнорідних конфліктів.

Однією із сутнісних характеристик модернізації українського суспільства є успадкована від Російської імперії та Радянського Союзу ейфорія форсованих реформ, що разом з об’єктивними чинниками реформування постсоціалістичних країн зумовили:

1) недооцінку можливих негативних наслідків і “відкатів” назад у випадках запровадження нелегітимізованих масовою свідо­містю реформаторських проектів і моделей;

2) недостатнє врахування ступеня страху населення перед інноваціями та групового егоїзму, пов’язаного з небажанням частини населення поступитися власними груповими чи особистими інтересами;

3) абсолютизацію інституціоналізації, низький рівень розуміння вразливості інфраструктурних систем та наслідків вторгнення у їхні структури;

4) універсалізацію модернізації і завищені очікування наслідків суспільних трансформацій, наївність щодо розуміння затрат та внутрішньої здатності окремо взятого суспільства до перетворень;

5) однозначне тлумачення реформаторських зусиль як безперервного процесу вдосконалення суспільства й неврахування конфліктного характеру розвитку суспільства в умовах цілеспрямованого запровадження змін ринкового та суспільно-політичного характеру.

Названі чинники призвели до виникнення так званого “кризового синдрому модернізації”. Прояви п’яти основних криз (іден­тичності, легітимності, проникнення, участі, розподілу) та їх подолання:

1. Подолання кризи ідентичності повинно включати адекватне співвіднесення групового та особистісного рівнів національної ідентичності з процесами національно-державного вдосконалення конкретного суспільного організму; розуміння на державному рівні подвійної природи вестернізації, пов'язаної, з одного боку, з привабливістю західних стандартів споживання, рівня життя, індивідуальної свободи для громадян України й необхідністю їхнього утвердження у національну суспільну практику, а з іншого, — з можливістю втрати традиційної культури, способу життя, усталених соці­альних зв'язків, які є основою культурно-історичної самобутності українського народу; перехід у процесі ціле­спрямованого утвердження модернізації від стихійного вестернізованого світосприйняття до усвідомленого розвитку національної повноцінності, впевненості у спроможності національної культури органічно поєднувати в собі найкращі зразки її власних і запозичених елементів; освоєння плюралістичного типу самоідентифікації особистості, який передбачає вільний, творчий, відкритий особистісний пошук і вибір, зміну принципу взаємодії між групами людських спільностей.

2. У подоланні кризи легітимності пріоритетними слід вважати такі проблеми: 1) створення ефективних стосунків з найактивнішими у політичному відношенні соціальними групами, визначення й культивування соціального суб'єкта модернізації, яким в Україні може виступати інтелігенція, й відповідно підвищення довіри влади до неї, всебічне сприяння формуванню інтелектуальної еліти суспільства; 2) утримання владою під своїм постійним контролем армії, створення системи особливих взаємовідносин з нею; 3) створення під егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської ідеології, співзвучної настроям мас, здатної інтегрувати різноспрямовані групові інтереси; зменшення розриву між елітою і масами; 4) подолання непрофесіоналізму і корумпованості бюрократів, розуміння недовговічності мандату довіри та здатності більшості населення поступово набувати в перехідних умовах навички бути джерелом політичної влади; 5) забезпечення зворотного зв'язку влади й суспільства, створення замість гучних полі­тичних обіцянок та їх систематичного невиконання стійкої рівноваги відправлених і прийнятих сигналів між політичною системою і соці­альним середовищем з метою досягнення стабільно-поступального розвитку; створення чіткої структури влади, здатної адекватно відобразити народне волевиявлення, подолати управлінський хаос і покласти край політичним іграм, інтригам, політиканству.

3. Завдання поступової ліквідації кризи участі в українському су­спільстві повинно включати: 1) використання потенціалу груп інтересів у зв'язку з їхньою орієнтацією на більш сталі та прагматичні життєві інтереси людей, а також значно ширшими можливостями (порівняно з політичними партіями) щодо утримання масової уваги на певних політичних об'єктах; створення організаційної інфраструктури громадського співробітництва, 2) створення необхідних передумов для вільної політичної конкуренції елітних груп, відпрацювання чіткої правової процедури змагальності за голоси виборців як єдиного способу завоювання влади; 3) цілеспрямоване формування таких морально-культурних критеріїв політичної участі, як: а) громадянська відповідальність, що передбачає активну громадянську участь, спрямовану на підтримку життєдіяльності суспільного організму; б) довіра громадян один до одного та до інститутів державного управління й місцевого самоврядування; в) соціальне партнерство, що включає готовність населення підкорятися існуючим нормам і розпорядженням державної влади та — використання останньою потенціалу масової участі у прийнятті політичних рішень; г) атмосфера безпеки і довіри представників влади до своїх громадян, а також лояльності останніх до уряду й держави в цілому; 4) широке запровадження громадянських свобод і доступність одер­жання знань щодо організаційних умов участі з метою формування ефективних механізмів впливу громадян на процеси прийняття політичних рішень; 5) створення сприятливих можливостей для участі опозиції у прийнятті політичних рішень з одночасним посиленням уваги на необхідності створення відповідної правової бази для її діяльності;

4. Усунення другої з управлінських криз — кризи проникнення — потребує: 1) формування інститутів та умов суспільної організації, за яких людина може стати власником, вільною особистістю; 2) подолання вузькопартійних інтересів, групової ієрархії, 3) сприяння розвиткові децентралізації як демократичного контрольованого політичного процесу;

5. Криза розподілу в Україні може бути подолана за умови забезпечення основних напрямів суспільно-політичного розвитку, що зумов­люють: 1) розвиток малого підприємництва як дійового засобу додаткових робочих місць, насичення ринку товарами та послугами, формування середнього класу; захист законних інтересів вітчизняних підприємців і споживачів, підвищення конкурентоспроможності товаровироб­ника на внутрішньому й зовнішньому ринках; вирішення проблеми власності з урахуванням соціальної справедливості, створення реального, відповідального перед суспільством власника чи групи власників на кожному приватизованому об'єкті.