5. Етапи становлення порівняльної політології.

1. Становлення порівняльної політології (ІІ пол. ХІХ ст. ) як самостійної галузі наукового знання. Особливості:

• вийшла крига Едварда Фрімена «Порівняльна політика». Сутність – порівняльне вивчення політичних інститутів і політичних режимів.

• Визначено основне завдання компаративістики – еволюційна реконструкція науки за типом мовної реконструкції

• Вийшла праця Ковалевського «Історико-порівняльний мето у юриспруденції та історія вивчення права» – визначив порівняння з факту випадкової подібності

• Порівняльна політологія повинна користуватися традиціями, фольклором (наприклад: прислів’я)

• У ІІ пол. ХІХ ст. працював Френсіс Лібер – преший викладач історії політичної науки в Колумбійському університеті

Відбувається сплеск теоретичних досліджень, що супроводжувалось наступним падінням рівня методологічної чіткості досліджень, досягнення забезпечувались за допомогою використання інтуїції та елементарного мистецтва.

2. Традиційна порівняльна політологія – період нагромадження потенціалу (І пол. ХХ ст.)

• створення американської Асоціації політичної науки.

• Вийшли праці франко-британського компаративіста Жана Броделя.

• Дослідники виділяли галузі політичної науки: політична теорія, політична філософія, публічне право і загальна теорія державного управління (джерело створення методології порівняльної політології)

• Поширення міграції науковців. До США приїхали молоді вчені – Карл Дейч, Лазерфельд, Норман, Шумпетер – називали себе «європейські вигнанці» або «друга хвиля компаративістів».

• Активно працював журнал «Огляд американської політичної думки»

• Намагалися створити цілісну наукову дисципліну. В 30-х рр. в Чиказькому університеті Алмонд читав загальний курс порівняльної політології, Уайт – курс політичного управління, Госпнел – порівняльний аналіз політичних партій, Ласуел – політична думка Європи. Особливу увагу приділяють вивченню політичної системи Америки. Порівнювались Канада, Австралія, Нова Зеландія, пізніше – Франція і Швейцарія.

3. Нова порівняльна політологія – відновлення деяких елементів і експансія (50-70-ті рр.)

• Еванстонський семінар – у Північно-Західному університеті (м. Чикаго). Брали участь Бієр, Джордж Блекстоун, Ричард Кокс, Карл Дейч, Кеннет Томпсон – 8 методологічних тез:

  • Співставлення припускає абстракцію.

Конкретні обставини і конкретні ситуації не можна порівнювати. Кожний феномен унікальний, кожен процес, нація, індивід – унікальний. Порівняння означає спотворити унікальне через метод підбору понять і визначень. Спотворюється унікальне і конкретне.

• Потрібно чітко визначити категорії і поняття

Потрібно визначити критерій релевантності (відповідності до змісту) – поняття повинні відповідати реальному змісту. Не вистарчає категорій і таким чином визначити чіткість понять і категорій

• Для порівняння потрібно встановити шкали, міри, стандартні виміри, показники

• Потрібно створити гіпотези, що випливають з контексту концептуальної схеми або з формулювання проблеми і наблизитись до розкриття схеми

• Треба перевірити емпіричні дані та гіпотези (фальсифікувати будь-яку гіпотезу для перевірки)

• Краще сформулювати серії гіпотез, а не 1 гіпотезу. Поодинокі гіпотези завжди приводять в глухий кут

• Досліднику потрібно класифікувати попередні схеми і потім робити свої власні гіпотези

• Створюється рада із суспільствознавчих досліджень і Комітет із порівняльної політології (очолює Алмонд)

• Вийшли праці С.Хантінгтона, Файвера. Досліджуються демократичні та авторитарні режими.

• Семінар у Стендфорському університеті

• Сформувалась нова серйозна школа Роксана.

• 1961 р. – Єльська програма політичних досліджень. Суть: збиралась база даних статистики – про вибори та електоральну поведінку. Центр – у Мічиганському університеті. Консорціум політичних досліджень. Створений центральний архів даних.

• Висновки: особливу увагу акцентували на дослідженні нації, досліджували моделі європейських демократій, створена концептуальна карта Європи, чимало результатів семінарів залишились непоміченими.

4. Плюралістична порівняльна політологія – етап кризи та відокремлення нових напрямків.

Так званий «період дрібних справ». Особливості:

• критика біхевіоралізму

• сформульована телеологічна концепція залежного розвитку – компаративісти критикують

• створюються різноманітні класифікації

• криза змінилась підйомом, дисципліна почала змінюватись і методологічно, і за змістом, змінюється проблематика досліджень: від вивчення традиційних інститутів до осмислення нових явищ

• визначились декілька тенденцій розвитку порівняльної політології:

  • радикальна – історико-порівняльна методологія. Спроба по-новому перекласти Маркса і Вебера. Послідовники Вебера – Ейзенштадт, Рот: намагаються дослідити проблеми клієнтелізму в політиці, розвиток національної держви в Західній Європі, бюрократизація, плебісцитарна демократія. Вивчає Західну Європу, Японію, Індію. Зявляється неомарксизм: концепції класів, класової боротьби, революції, походження держави (Валлерстайн, Маркузе). Питання тоталітаризму, фашизму

  • феміністська – сформувала свою окрему субгалузь знання, запропонувала нову методологію: здійснення змін в мові для чіткого відображення конкретного, критика раціоналізму і раціональних моделей, закладає основу для плюралізму методології і теоретичних орієнтацій. Нова методологія досліджувала: діяльність жінок в різних країнах, проблема політичної участі, публічна політика держави загального добробуту

  • постмодерна (Фуко) – оновлення порівняльної політології: поява нового інструментарію, засобів порівняльного аналізу. Намагаються визначити єдність кількісних та якісних досліджень. Віардо «Нові напрямки в порівняльній політиці», Сарторі «Порівняльний конституційний інжиніринг»

• критикували структурний функціоналізм за формальність

• багато суперечностей навколо проблеми національної держави як основної одиниці порівняльного аналізу – холістський підхід (припускає розгляд просторових утворень як деяких взаємозалежних частин цілого)

• з’являються нові теорії та підходи: теорія ігор, раціонального вибору, неоінституціоналізму, політичних мереж…

• дослідження не зводиться лише до радикальних чи порівняльно-історичних напрямів. З’являються і починають широко використовуватись нові методи, наприклад булева алгебра, логіка нечітких множин, застосовуються такі поняття як простір і час, досліджуються процеси регіональної інтеграції, політичних дискурс, мова політичної ідентифікації, політичні фінанси, корупція, демократичний аудит.