3. Теоретичні джерела та концептуальні витоки порівняльної політології.

1. Біхевіоризм у політичній науці являє собою методологічну орієнтацію, ціль якої складається в аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів і груп. Політична поведінки – будь-яка поведінка індивіда – вербальне (словесне) або невербальне, котре характеризує його як члена певної політичної спільності. Дослідження політичної поведінки – дослідження політичного життя суспільства крізь призму поведінки індивіда. 2 головні переваги, які дало політичній науці застосування біхевіористських методів: 1) врахування психологічного аспекту політики, що раніше взагалі не приймався до уваги. Ч. Мерріам думав, що в основі політичної реальності – індивідуальна людська воля і страсті, особливо бажання влади й застосування сили. Біхевіоризм прагнув використовувати дослідницькі методи, що дозволяють не тільки оцінити зовнішнє поведінку і її результати, а й визначити психологічне підґрунтя цієї поведінки, які дозволили б бачити політичні відносини крізь призму переживань людей, що беруть участь у них. 2) Для біхевіоризму завжди була характерна орієнтація на кількісні методи досліджень. Основними для будь-якого дослідження політики були визнані такі вимоги, як опора на дані, отримані в ході вибіркових обстежень, контент-аналізу, їх систематизація й математична обробка. Лассуел, Берелсон, Лазарсфельд, Алмонд й Верба. У рамках біхевіоризму вироблені основні методи прикладних політичних досліджень: 1) статистичні дослідження політичної активності, зокрема стосовно виборів; 2) анкетні дослідження й опитування; 3) лабораторні експерименти; 4) застосування теорії ігор у вивченні прийняття політичних рішень. Недоліки: не могла впоратися з новими завданнями перед політичною наукою після другої світової війни. Біхевіоризм приділяв підвищену увагу аспектам, що піддається кількісному аналізу, політики (виборам, суспільній думці), у той час як все інше зникало з поля зору дослідників. Орієнтація на рішення конкретних завдань не дозволяла виробити теоретичне бачення політики в цілому, тому і методи вивчення процесів, що протікають у загальнонаціональних і міжнародних масштабах. Біхевіоризм не створював методологічних передумов, щоб перебороти вузьку орієнтацію американської політології на рішення завдань, пов'язаних з політичним процесом у США.

2. Структурний функціоналізм: Альфред Радкліфф-Браун, Роберт Мертон, Толкотт Парсонс. Структурно-функціональний аналіз – виявлення структури суспільства (або його сфери) і функцій, виконуваних її елементами. Вирішувалося завдання, з яким не впорався біхевіоризм: розгляд політики як цілісності, як системи. Девід Істон визначив політичну систему як «взаємодії, за допомогою яких у суспільстві авторитетно розподіляються цінності». Варто розглядати 4 основні категорії: власне політичну систему, середовище, що оточує її, реакцію й зворотний зв'язок. Будучи «відкритою», політична система випробовує на собі вплив навколишнього середовища, що може бути руйнівним, якщо сама система не прийняла заходів щодо запобігання такого результату. Цей процес Істон описав у кібернетичних термінах: вхід-вихід-зворотний зв'язок. Вхід відбувається у вигляді вимог або підтримки. Під вимогами мається на увазі звернена до органів влади думка із приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Підтримка забезпечує відносну стабільність органів влади й дає їм можливість перетворювати вимоги середовища у відповідні рішення. Політичний процес – процес перекладу релевантної інформації із входу на вихід. Владні рішення, впливаючи на навколишнє середовище, викликають до життя нові вимоги. Це і є зворотний зв'язок. Функції усередині політичної системи виділяє Гебріел Алмонд і Джордж Пауел: політичне рекрутування, політична соціалізація, політична комунікація, вираження інтересів, згуртовування по інтересах, виконання рішень. Структурний функціоналізм дозволив включити в поле порівняльного аналізу більшу групу країн Азії, Африки й Латинської Америки — «третій світ», раніше не включений в увагу політологів.

3. Теорії модернізації – Карл Маркс й Еміль Дюркгейм. У порівняльну політологію – завдяки теоретичним побудовам Макса Вебера, введених у контекст структурно-функціонального аналізу Парсонсом. У традиційному суспільстві індивід несамостійний – належить до групи (роду, племені, касті, стану). Належність до колективу забезпечує можливість виживання індивіда, але на умовах повного підпорядкування групі в поведінці, способі життя й навіть мисленні. Сучасне суспільство, навпаки, базується на індивідуальній свободі. У ньому здійснюється перехід від однозначної групової належності індивіда до різноманітних рольових відносин між людьми завдяки індивідуальному вибору й зусиллям. Перехід від «традиційності» до «сучасності» і називають модернізацією. Особливо важлива для порівняльної політології ідея, що модернізація сполучена з виникненням «сучасних» політичних інститутів – раціональної бюрократії, політичного представництва, демократії.

4. Теорія раціонального вибору зародилася на початку 50-х рр. В 1957 р. вийшла «Економічна теорія демократії» Ентоні Даунса – початок експансії теорії раціонального вибору в область політичних наук. Актором, або суб'єктом, може бути як індивід, так і група. Його дії мають дві основні характеристики: егоїстичні (будь-якою дією суб'єкт прагне максимізувати власну вигоду) й раціональні (він піклується про мінімізацію зусиль на досягнення мети). Основний постулат: суб'єкт використовує найбільш повну інформацію, доступну в даний момент ціною прийнятних витрат, щоб досягти власних цілей ціною найменших. Одним з досягнень теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить все різноманіття людської діяльності до декількох спрощених моделей — ігор —кожна з них визначає оптимальні для окремих суб'єктів стратегії.

5. Правила ігор в умовах демократії визначаються конституцією й неформальними нормами політичної поведінки й знаходять втілення в інститутах. Підхід, що застосовує досягнення теорії раціонального вибору до проблематики порівняльної політології, іменується неоінституціоналізмом. На відміну від біхевіоризму неоінституціоналізм не підтримує думку, що спостерігач має все необхідне й достатнє, щоб судити про щирі мотиви людського поведінки. З погляду неоінституціоналіста, люди поводяться так чи інакше не тому, що їм так хочеться, а тому, що система інституціональних обмежень тисне на них і диктує той або інший спосіб дій. Той самий індивід може діяти по-різному, будучи поставлений у різні інституціональні умови. Тому політичні інтереси, які в рамках біхевіоризму приймалися за спостережувану даність, у рамках неоінституціоналізму підлягають реконструкції.