27. Особливості політичної системи України у контексті світового досвіду.

ШЛЯХТУН

Політичні системи багатьох кран, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тоталітаризму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства – народного суверенітету, представництва, поділу влади. багатопартійності. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політична організації, впроваджено демократичну виборчу систему, як постійно вдосконалюється. Правда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави – президента, парламенту та уряду – породжує ситуації протистояння гілок, законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верства населення, а обслуговують здебільшого вузько групові і персональні інтереси. Це стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державо, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади.

28. Сучасні територіальні нації-держави та їх конституційний устрій.

На політичній карті світу можна знайти понад 190 суверенних держав, що одержали міжнародне визнання. Проте серед сучасних держав далеко не всі є національними. У деяких відносинах національна держава встигла застаріти. Її роль поступово зменшується внаслідок росту міжнародної торгівлі, посилення транснаціональних корпорацій в економіці, підвищення ролі асоціацій, що постійно розширюється, наприклад, Європейського Співтовариства й цілого ряду інших факторів. І все-таки в сучасному світі національна держава як і раніше залишається основною формою політичної організації. Тому в порівняльних політичних дослідженнях воно й розглядається як базова аналітична одиниця.

Національна держава – характеристика конституційно-правового статусу держави, що означає, що вона є формою самовизначення конкретних націй (в етнокультурному змісті слова), виражає насамперед волю саме цих націй.

1. Під національною державою розуміється політична організація суспільства, що сформувалася в індустріальну епоху, легітимність якої забезпечується захистом інтересів, включених у неї індивідів на основі ідей і цінностей соціокультурної, духовної, історичної, мовної, територіальної згуртованості і єдиного рівня економічного розвитку.

2. Національна держава, що представляє собою історичний тип організації публічної влади, є перехідним етапом у розвитку державності й передує появі більш універсальних, масштабних у просторово-територіальному й демографічному плані соціальних союзів з більш високим ступенем внутрішньої однорідності й інтеграції всіх членів. При взаємодії із зовнішнім середовищем воно виступає як єдине ціле.

3. Держава й державність розглядаються як різні поняття. Термін «держава» за обсягом і змістом значно вужче «державності» як стану і досвіду публічної самоорганізації суспільства на різних етапах його історичного розвитку, обумовлених економічними, соціокультурними, духовними умовами життєдіяльності народу і реалізовані в системі інститутів, практиці політичного управління.

4. Сучасна національна держава має потребу в коректуванні нинішнього соціально-політичного статусу й інституційно-правового становища, зміні існуючих функцій до самих необхідних, еволюційне розширення яких привело до протиріччя як з інтересами цивільного суспільства, так і із цілями міжнародного розвитку. Це, у свою чергу, веде до зниження ступеня її ефективності при рішенні масштабних завдань еволюційного розвитку, зниженню ступеня захищеності міжнародного співтовариства перед особою глобальних погроз.

5. Нації (найвищий на сучасному історичному етапі тип надетнічної, соціокультурної і політичної інтеграції населення), національна ідентичність й інтереси стали універсальними підставами, що легітимізують верховну владу й сучасну державу, емпіричною умовою політичної лояльності й активності громадян. Сам процес легітимації національної держави залежить від стану правової й політичної свідомості, економічної й соціокультурної практики народу, які, поряд з особливостями групового менталітету, привносять необхідну індивідуалізацію в процес державного будівництва в усім світі, що є за своїм характером плюралістичним.

6. Національна держава збереже домінуюче інституціональне положення в міжнародних відносинах, але її розвиток в умовах глобалізації буде супроводжуватися інституціональними й статусними поступками (структурам цивільного суспільства, новим суб'єктам міжнародних відносин), обсяг яких визначиться процесом адаптації внутрішніх властивостей держави і її адекватністю змінам зовнішнього середовища.