26. Типології політичних систем е. Шилза, д. Сарторі, с. Ліпгарта.

Шилз

Що таке суспільство:

1. Соціальна система є суспільством тільки, якщо вона не входить як складова в більше суспільство.

2. Шлюби укладаються між представниками даного об'єднання.

3. Воно поповнюється переважно за рахунок дітей вже визнаних представників.

4. Об'єднання має територію, що вважає своєю власністю.

5. Воно має власну систему правління.

6. Власна назва й власна історія, у якій її дорослі члени бачать пояснення свого власним минулим.

7. У нього є своя власна культура.

Кожне суспільство, складається із центра й периферії, від взаємини яких залежить тип суспільства. Кілька типів взаємозв'язку й відповідно кілька типів суспільства. Сучасне суспільство, на відміну від попередніх і східних суспільств, де харизма найчастіше розташовувалася в центрі, характеризується більше широким її розподілом. Основними факторами, що створюють і зберігають суспільство, є центральна влада, згода й територіальна цілісність. Досліджував взаємини “Центр-Провінція” як просторове вираження відносини “соціальний центр – соціальна периферія” і вважав Провінцію формою соціальної периферії, що формі підкоряється центру, проте, дане прагнення в ряді випадків натрапляє на “відносно незалежні центри”. Центру як автономній соціальній системі протистоїть інша відносно автономна соціальна система, просторово вилучена від центра. Таке суспільство називав слабоінтегрованим. У міру інкорпорації в більшій спільності провінційний центр втрачає символічні функції. Символічна функція Провінції, виражена у функціонуванні локальних соціальних інститутів, стає ознакою її самостійності й самодостатності, у тому числі і як суб'єкта взаємодії із Центром. Найчастіше цю функцію виконують інститути політичної влади. державна автономність є ознакою самостійності суспільства. Для відбиття виявленої й істотної подвійності визначення Провінції представляється доцільним виділити два типи Провінцій: неповна Провінція (без інституціональної складової) і повна Провінція (з такою). Перший тип усвідомлюється найчастіше, як "недо-", як соціальна периферія, центром якої є місто-метрополія. Це поняття найбільше близько поняттю "сільська місцевість" на противагу місту. Провінція другого типу конкретна й майже завжди має власну назву, наприклад "провінція Бретань". Повна Провінція виникає як сукупність соціальних інститутів, що володіють функціями й дисфункціями, зміст дій яких не залежить від місця, часу й акторів. Неповна Провінція виникає як територія з не повністю соціальним ландшафтом: у ній зустрічаються місця, де дії індивіда визначаються не його положенням у соціальному ландшафті (його соціальними ролями), а особистісними якостями даного індивіда, які завжди випадкові й нестійкі.

Сарторі

 Класифікація парламентських систем. 3 різновиди парламентських систем:

1. Прем'єрська (або кабінетна) система англійського типу. Виконавча влада значно переважає  над парламентом. одержала своє найбільш повне втілення у Великобританії. Прем'єр-міністр очолює не тільки уряд і всю систему виконавчої влади, а й повністю контролює прийняття рішень нижньою палатою парламенту, оскільки має там саму численну фракцію. Колегіальний характер діяльності кабінету  заміняється пануванням прем'єра. Формуванню прем'єрської системи сприяють такі фактори, як проведення виборів по мажоритарній системі, двопартійна система й тверда партійна дисципліна. Використає поняття "прем'єрська система" й "кабінетна система" як синоніми.  У рамках прем'єрської системи:

- "сильний" вид (Великобританія)

- «слабкий» вид ("канцлерська демократія" ФРН).  Трохи згладжена версія прем'єрського правління: а) існує конструктивний вотум недовіри; б) парламент призначає тільки канцлера, а не весь склад уряду, як це звичайно буває в парламентських системах. 

2. Ассамблейне правління французького типу (часів Третьої й Четвертої республік), при якому "управління практично неможливо". Кабінет не здійснює керівництво легіслатурою; влада не об'єднана, а розсіяна й атомізована; партійна дисципліна не існує взагалі або слабка; прем'єр-міністри і їх кабінети не можуть діяти швидко й рішуче; коаліції рідко переборюють розбіжності; уряди ніколи не можуть діяти окремо від парламенту. Перебільшена роль парламенту й зниження діяльної ролі кабінету. Підсумком є часті урядові кризи й відставки. Реакцією на ассамблейне правління стала модифікація парламентського режиму, як "раціоналізований парламентаризм" – система, при якій істотно обмежується компетенція парламенту на користь виконавчої влади. Концепція раціоналізованого парламентаризму була сприйнята рядом країн Західної Європи (Францією) після Другої світової війни  з метою подолання всевладдя парламенту й урядової нестабільності, упорядкування системи політичних партій.   Раціоналізація" парламентаризму проявляється в 3 аспектах: 1) створення більш складної процедури вотуму недовіри уряду для забезпечення стабільності; 2) контроль уряду за "порядком денним" парламенту, нав'язування законодавчій асамблеї урядових законопроектів; 3) введення обмежень на право окремих депутатів вносити свої законопроекти на розгляд парламенту.

3. "Помірна" формула партійно-контрольованого парламентаризму. Збалансований режим, немає домінування ні виконавчої влади, ні парламенту.  Коаліційні уряди створюються тижнями в результаті напружених переговорів між різними сторонами, і, будучи сформованими, кабінети існують досить довго.

Класифікація партійної системи Д. Сарторі:

1. Система з партією, що здійснює гегемонію, формально існує кілька партій, але фактично і юридично править одна, умов для рівного суперництва на вільних виборах немає (ГДР, ЧССР).

2. Система з переважною партією, існують рівні умови для всіх партій, але одна по своєму авторитеті або впливу значно перевершує інші (ліберально-демократична партія Японії).

3. Двопартійна система, дві основні партії значно перевершують по впливу інші (демократична й республіканська партії в США).

4. Система крайнього плюралізму, наявність антисистемних партій, що виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи, опозиції. Ці партії не розділяють цінності політичного ладу, у рамках якого вони діють, і мають ідеології, що відрізняються. Інша ознака даного типу плюралізму – наявність двосторонньої опозиції, що розташовується по обох сторони від уряду – зліва і справа. Ці дві опозиції взаємно виключають один одного й перебувають у постійному конфлікті. При крайньому плюралізмі доступ до формування уряду обмежений, він можливий для партій центру. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, виключаються з участі в уряді й стають безвідповідальною опозицією, що роздає обіцянки, не відповідаючи за їх виконання (відповідальна опозиція розраховує сформувати уряд і тому очікує, що їй прийдеться "відповідати", виконувати обіцянки). Партійні системи багатьох країн Латинської Америки.

5. "Атомізована" партійна система досягає кількісного порога чисельності партій, за яким подальше її збільшення істотної ролі не грає. Прикладом може бути сучасна Грузія.

6. Система обмеженого плюралізму, відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість всіх діючих у суспільстві політичних партій на участь в уряді. Близькі партійні системи багатьох європейських країн.

Ліпгарт

В основі типології критерії: 1) структура суспільства – однорідна чи плюралістична і 2) поведінка еліт – конфронтаційна чи коаліційна. 4 типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами.

Типологія демократичних систем А. Лейпхарта

Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні тому, що процес прийняття рішень не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.

Доцентрові демократії репрезентовані системами з однорідною соціальною структурою й однорідною політичною культурою. Відносна однорідність цінностей на рівні суспільства робить їх стабільними навіть при конфронтаційному типі відносин еліт.

Консоціальні демократичні системи вирізняє фрагментарна соціальна структура і коаліційний тип поведінки еліт. Існуючі сегментовані чи субкультурні розколи в суспільній структурі компенсуються коопераційним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації – аж до розпаду системи. Однак, з іншого, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довірчий стиль відносин і співробітництво. Водночас еліти використовують цінності плюралізму, який інтегрує цінності всього суспільства, для зміцнення власного авторитету і, отже, для максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована населенням.

Відцентрові демократії презентовані політичними системами з фрагментарною структурою суспільних цінностей і конфліктною поведінкою політичних еліт. Таке поєднання обумовлює їх уразливість перед небезпекою нестабільності і безладу.