104 ауд. Години. Лекції – 34 – 1 семестр, 36 – 2 семестр. Практичні – 16 – 1 сем., 18 – 2 сем.

список рекомендованої літератури

1. Коротун І.М. „Основи загального землезнавства”, Рівне: 1998 р.

1. Багров М.В., Боков В.О, Черваньов І.Г., „Землезнавство” К: „Либідь” 2000.

2. Олег Ямалов, „К вершинам Украинских Карпат”, Ужгород, „Карпати”: 2004 р.

3. „Введение в физ. Географию. Предмет и методология.” Примаков Г.Е. К: „Знання” 2001.

4. „Физ. География материков и океанов”\ Под ред. А.М. Рябчикова, М: „Высшая школа” 1998

5. „Фіз.. географія Європи”/ І.П. Половина. К: „Артек” 1998

6. „Економічна і соц. Географія світу”/ за ред. Кузика С.П. Львів: „Світ” 2002.

7. „Вступ до Економічної і соц. Географії”/ Голиков А.П., Я.Б. Олійник., А.В Степаненко, К:”Либідь” 1997

8. В.В. Безуглий, С.В. Козинець, „Регіональна економічна та соціальна географія світу”, К: „Академія” 2003

9. „Географія. Світи, регіони, концепти.” – К: Либідь, 2004 р., за ред. О. Шаблія.

10. „Географія. Посібник для абітурієнтів.”, - Абетка, Кам‘янець-Подільський, 2002.

11. «Словник термінів і понять з географії», - Технодрук, Чернівці, 2006, Я. І. Жупанський.

12. internet

Вступна лекція

Тема 1. Земна поверхня як географічне середовище людства

1. Поняття ГО Землі. Завдання курсу. Географія (у пер. З гр. „геос” – земля, „графос” - писати), тобто землеопис. Поділ. На фіз.. географію, що вивчає природу біля поверхні земної кулі (літосферу, гідросферу, атмосферу) та соціально-економічну, що вивчає населення, його господарську діяльність, а також закономірності розміщення продуктивних сил (заводи, фабрики, лани, пасовища, шляхи сполучення). [розміщення металургійних заводів біля джерел добування вугілля для зниження собівартості кінцевого продукту, суднобудівні заводи]. З т. зору практичної діяльності суч. Фіз.. географія з‘ясовує причини процесів і явищ, які відбуваються біля поверхні земної кулі та закономірності їх розвитку. Тепер основне завдання фіз.. географії – географічний прогноз (глоб. Потепління, вирубка лісів - > повені.).

Г (природна) О Землі – оболонка, в межах якої стикаються, проникають одна в одну і взаємодіють верхні шари земної кори, вся гідросфера і нижні шари атмосфери. Верхню межу ГО проводять по рівню озонового шару атмосфери, тобто на висоті 25-30 км. над твердою поверхнею Землі. Нижню межу проводять у літосфері, орієнтуючись на глибину занурення осадових порід (4-5 км. вглиб Землі).

Розрізняють дві основні ознаки ГО:

 Цілісність і єдність

 Просторова і вертикальна диференціація

2. Основні географічні відкриття і землезнавці. За батька географії, [що є найдавнішою наукою про довколишнє середовище людства], вважа­ють Ератосфена (275—195 рр. до н. є.) [бібліотекар Александрійської Бібліотеки (на той час особою, котра за сучасними уявленнями прирівнюється до президента Академії наук)]. Саме він запровадив термін географія для визначення сукупності наукового знання про Землю та склав «Географічні нотатки», що охоплювали майже всю античну сукуп­ність знань про людське оточення.

Ератосфен поділяв географію на дві складові — землезнавство й країнознавство. В картографії він запропонував меридіани й паралелі, про­водячи їх через довільні пункти.

Ератосфенові належить і перший систематичний опис території Середземномор'я, в тому числі Причорномор'я, й первісні назви географічних об'єктів (Борисфен — Дніпро, Танаїс — Дон, Скіфія, Сарматія — степова частина України, рівнинного Криму та приле­глих земель тощо).

Клавдій Птолемей (100—178 рр.) — александрійський матема­тик, астроном, якого вважають автором геоцентричної системи [крім того, представник династії Птолемеїв — правителів Єгипту], склав «Посібник з географії».

[Землезнавство Середньовіччя та Відродження. Середньовічне зем­лезнавство, наслідуючи основні ідеї античної натурфілософії, водночас тра­диційно вважається посібником релігійної християнської доктрини божественного утворення Землі. Компроміс між натурфілософією та релігією (або між телеологією й теологією), що набув на ті часи найбільшої гостроти, часто призводив до втрати здобутків, накопи­чених в античні часи, коли наука була вільною від будь-яких докт­рин.

Вважають, що в Європі аж до епохи Відродження, тобто протя­гом 15 століть, не відбулося будь-якого прогресу в розвитку геогра­фічної думки.

Натомість в арабському світі жваво розви­валися астрономія, математика й математична географія. ]

Аль-Ідрісі (1100-1161 рр.) – на основі відомостей географів, мандрівників і торговців склав карту світу і опис до неї.

[Бурхливий розквіт природознавства взагалі та географії зокрема спостерігається в Європі за часів Відродження — переважно з по­чатку XV ст. На цей час розуміння довкілля надавало можливості використання природних ресурсів, а відкриття нових земель визна­чало добробут цілих країн. Морські держави — Великобританія, Голландія, Іспанія, Португалія змагалися між собою за оволодіння морськими просторами та заморськими країнами, тому мандрівки та експедиції вважалися загальнодержавною справою. Зародилися ознаки нового суспільного ладу — капіталізму.]

Мартін Бехайм із Нюрнберга наприкінці XV ст. виготовив пер­ший з відомих глобусів, зосередивши на ньому всі знання про просторовий розподіл океанів і суходолу. Оригіналом для Бехаймо послужила карта світу, що базувалась головним чином на даних Птоломея. На ній ще не було Нового світу. [Кінець XV — початок XVI ст. відповідає епосі Ве­ликих географічних відкриттів — так званому «золотому вікові» географії. На той час завдяки подорожам і відкриттям нових земель чи шляхів до багатих місць південно-східної Азії й Америки (Колумба, Васко да Гама, Магеллана) деякі країни майже підкорили світ, поділивши його на зони впливу (що згодом закріпилося про­тягом епохи імперіалізму). ]

Фламандський картограф Герард Меркатор (1512-1594) уклав карти всієї земної кулі з новим світом. Назвав збірник карт «Атласом» [На честь Атласа – міфічного короля Лівії, який за легендою вперше створив земний глобус.]

Серед інших мандрівників слід відмітити: Бартоломеу Діаш, Марко Поло, Джеймс Кук.

Стали відомими закономірності атмосферної циркуляції над Світовим океаном (пояси штилю вздовж екватора, західних вітрів помірних широт та східних — тропічного й арктич­ного поясів), а також мусонів в Індійському океані. На початку XVI ст. вже було відкрито Гольфстрім і складено першу карту течій Світового океану.

Міклухо-Маклай (1879-1882 рр.), Пржевальський (1867-1888) Белінсгаузен-Лазарєв – 1812.

450 років тому було оприлюднено геліоцентричну систему М. Коперника (1473—1543 рр.), викладену ним у трактаті «Про обертання небесних тіл», а через 59 років — погляди італійця Дж. Бруно (1548—1600 рр.), де йшлося про нескінченність Всесвіту і множинність зоряних світів.

3. Земля як планета. Магнітне поле Землі. Земля, третя від Сонця планета Сонячної системи, є найбільшою з планет земної групи. Місяць віддалений від Землі в середньому на 384,4 тис. км.

У першому наближенні Земля є магнітним диполем. Магнітний диполь – це умовний стержень, кінці якого відповідають протилежним магнітним полюсам. Магнітне поле землі подібне в цілому магнітному полю такого стержня. Вісь диполя відхиляється на кут 11,5° від осі обертання землі.

Точки перетину осі диполя з земною поверхнею називають магнітними полюсами. Магнітні полюси не збігаються з географічними. Координати магнітних полюсів на 1970р. такі: північного - 78° пн. ш. 70 зх. д.; південного - 78° пд. ш. 110 сх. д.

Лінію, вздовж якої магнітна стрілка, що обертається навколо горизонтальної осі, займає горизонтальне положення, називають магнітним екватором. На магнітному екваторі нахил магнітної стрілки дорівнює нулю. Магнітна стрілка встановлюється вертикально на магнітних полюсах.

Між магнітним екватором та магнітними полюсами нахил магнітної стрілки змінюється в інтервалі 0...90°. Якщо до середини Землі спрямований північний кінець стрілки – нахил додатній, якщо південний – нахил від‘ємний. Перший випадок відповідає північній магнітній півкулі, другий – південній.

Положення магнітної стрілки, встановленої на вертикальну вісь, звичайно відрізняється від напряму географічного меридіана. Площину великого кола, в якій лежить магнітна стрілка, називають магнітним меридіаном даної точки. Кут між географічним та магнітним меридіаном певної точки називають магнітним схиленням. Розрізняють східне (додатне) і західне (від‘ємне) магнітне схилення.

4. Поняття про картографування Землі. Орієнтування на місцевості за компасом. Термін „карта” походить від грецького слова „chartes”. Так називали аркуші папірусу, призначені для письма. У загальному значенні, під картою розуміють зменшене зображення земної поверхні.

[Географічна широта і довгота. Географічні координати визначаються у градусній системі – градусах (°), мінутах ('), секундах (''). (1°=60'; 1'=60''). Широти вимірюються від екватора (0°) до полюсів (90°) і можуть бути північними або південними, а довготи відраховуються від нульового (Гринвіцького) меридіану від 0 до 180° і можуть бути відповідно східними і західними.]

Масштабом називають ступінь зменшення довжини ліній на карті по відношенню до їх довжини на місцевості. Розрізняють масштаби: числовий, лінійний та словесний.

В залежності від масштабу всі картографічні зображення поділяються на кілька груп:

1. Дрібномасштабні (1:1000000). [найвищий ступінь генералізації]

2. Середньомасштабні (від 1:200000 до 1:1000000) [території материків, окремих держав і регіонів.]

3. Крупно масштабні (1:10000-1:200000) [високий ступінь деталізації об‘єктів зображення. Використовуються для вирішення конкретних практичних завдань.]

4. Плани (від 1: 10000 і більші) [використовуються у будівництві, землевпорядкуванні.]

Слово „орієнтуватися” (лат. „oriens” - схід) дослівно означає визначати своє положення щодо сходу. Однак головним напрямом для орієнтування прийнято лінію північ-південь. Таким чином, орієнтування на місцевості означає визначення свого положення щодо сторін горизонту. Горизонтом називають ту частину земної поверхні, яка спостерігається на відкритій місцевості. Горизонт має чотири основні та чотири проміжні сторони. Пн., Пд.., Зх., Сх.., - основні. ПнЗ., ПнС., ПдЗ., ПдС., - проміжні.

Для орієнтування карти за компасом його розміщують на лінію Північ-південь таким чином, щоб стрілка з буквою П (N) була спрямована до північної сторони рамки-карти. Після того як стрілка спрямовується у сторону півночі, карту повертають у горизонтальній площині до суміщення північного кінця магнітної стрілки з показником П на лімбі.

Для точного орієнтування карти за компасом необхідно враховувати магнітне схилення, оскільки меридіани на карті є географічними меридіанами, а магнітна стрілка показує напрямок магнітного меридіану. По всій території Закарпаття можна прийняти кут магнітного схилення, рівний 3 градусам. Це означає, що при визначенні напрямку руху на місцевості за компасом необхідно від заміряного компасом кута вирахувати величину магнітного схилення.

Рух на місцевості за допомогою компаса здійснюється в основному по азимутах. Азимутом називають кут між напрямом на північ і напрямом на будь-який предмет. Від напряму на північ азимути відлічують за ходом годинникової стрілки.

Поняття про GPS – глобальну систему позиціонування. Дана система позиціонування дозволяє автоматично фіксувати всю траєкторію туристичного маршруту, вимірювати висоти і визначати географічні координати будь-якої точки на маршруті.

Переваги:

1. при нульовій видимості на місцевості видає координати і візуально показує на екрані місце знаходження.

2. GPS приймач дає точний час сходу і заходу сонця.

3. Вираховує середню швидкість руху по горизонталі і вертикалі.

4. Фіксує час, який витрачається на рух і зупинки.

5. Вказує курс маршруту.

6. Розраховує час на досягнення початкового пункту та ін.

GPS побудована на основі 24 супутників, які знаходяться на постійних орбітах навколо Землі, які випромінюють радіосигнали у мікрохвильовому діапазоні, а також мобільного приймача-комп‘ютера. Супутники находяться на відстані близько 20000 км. від Землі. Синхронізація радіосигналів, які вони випромінюють забезпечується кількома наземними станціями. На сьогодні,

приймачі GPS активно використовуються у авіації, судноплавстві, наземних транспортних засобах, геології, будівництві, туризмі та ін.