11. Історія виникнення риторичного мистецтва

Риторика як мистецтво й сам термін зароджується в античній Греції. Ядро проблематики грецької риторики знаходимо в діалозі Платона «Горгій». Діючими особами виступають Херефонт, Пол, Каллікл та відомий софіст Горгій, що вважає риторику інструментом громадянського управління. Після виголошення промови перед народом Горгій зупиняється для бесіди з Сократом. Горгій вважає риторику найкращою з мистецтв. Сократ на противагу йому доводить, що всі мистецтва за головну складову мають слово, тому риторика не є окремим мистецтвом. Більш того, справжніми мистецтвами слід вважати: для душі - управління державою, для тіла - гімнастику й медицину. Риторика - це тільки тінь управління державою. Платон протиставляє риторику й етику. Мета красномовства залежить від етичності оратора. Роздуми й промови слід спрямовувати на пошук істини, а не на те, щоб довести свою точку зору будь-якими засобами.[1] До відомих майстрів ораторського мистецтва цього періоду належать Лісій, Горгій, Ісократ. Першим теоретичним обґрунтуванням риторичної науки стала книга Арістотеля «Риторика», в якій ідеться про засоби переконання, способи висловлення думки, особливості людського сприйняття, риси, необхідні оратору. Арістотель вважав, що суспільства різняться в залежності від того, яким чином у них організують промови.

Римська імперія. Розвиток ораторського мистецтва продовжується й у Давньому Римі. Найвидатнішим римським оратором був Цицерон. Він не лише досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, а й став автором трактатів про ораторське мистецтво. Однією з найвидатніших у риторичній науці стала праця римського вченого Квінтіліана «Виховання оратора», яка ще багато століть по тому використовувалася як посібник із вивчення риторики. Цицерон розробляв питання співвідношення позитивного знання (положень, свідчень, перевірених на практиці) та ораторства. Красномовство не є здобутком виключно оратора В Римській імперії ораторське мистецтво було необхідним для становлення громадянської кар'єри. Риторика займалася розробкою техніки підготовки доповіді, вихованням оратора. Державні установи виступали в якості арени для діяльності ораторів. В області державного управління Римська республіка була сполученням демократії (інститут трибунів), аристократії (сенат) та монархії (інститут консулів). Кожний з них мав свою область влади, контроль здійснювався з боку цензора. Правила навчання оратора включали в себе гімнастику, акторську майстерність, граматику, філософію, право, риторику, а також вправи для здобутку ораторського досвіду шляхом копіювання й наслідування зразковому оратору. Технологія складання доповіді оратором розділялася на кілька етапів: винайдення, правильне розташування, словесне висловлювання, запам'ятовування й виголошення.

12. Поняття полеміки, її співвідношення з дискусією.

Полеміка (грец. πολεμικά від πολέμιον, «ворожнеча») — стан суперечки, диспут при обговоренні або вирішенні проблем. Разом з цим поняттям використовуються: дебати і дискусія. Різновид суперечки, що відрізняється тим, що основні зусилля сторін, що сперечаються, направлені на затвердження своєї точки зору з обговорюваного питання. Разом з дискусією полеміка є однією з найпоширеніших форм суперечки. З дискусією її зближує наявність достатньо певної тези, виступаючої предметом розбіжностей, відома змістовна зв'язність, що припускає увагу до аргументів осоружної сторони, черговість виступів що сперечаються, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна сторона і обґрунтовується власна точка зору. Разом з тим полеміка істотно відрізняється від дискусії. Якщо метою дискусії є перш за все пошуки загальної згоди, того, що об'єднує різні точки зору, то основне завдання полеміки— затвердження однієї з протистоячих позицій. Полеміст— той, хто вправно володіє мистецтвом полеміки або любить полемізувати; головний учасник полеміки. Полемічна література(від грец. Πολεμιχός — войовничий)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру.